Любовні елегії - Сторінка 2

- Овідій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Спітнілі, поснули ми побіч.

Тільки б частіше мене полудень тішив такий!

6
Стороже, що до дверей на ланцюг ганебно прип'ятий!

Скрипни замком, прихили двері жорстокі. Прошу

Лиш про дрібницю — лишень прихили їх, а я в ту щілину —

Лиш прихили їх, кажу, — якось проскочу бочком.

Гарно до того довга любов мене пристосувала:

Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь.

Як обійти охорону тихенько — любов дасть пораду,

І на безпечні стежки стопи скерує мої.

Темряви я донедавна боявся, примар безтілесних,

Хто мандрував собі в ніч — мав за сміливця його.

Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна:

"Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!"

Тут мене й стріла любов — не лякаюсь ні тіней крилатих,

Ні навперейми мені хижо простягнених рук

Страх мій — це ти! Лиш тобі, лінивцеві, я догоджаю:

Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках.

Виглянь, а щоб міг побачити, — засув одсунь осоружний:

Геть уже мокрий поріг — так я наплакався тут!

Не пам'ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, —

Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе.

Боргу такого не повернуть? О, чорна невдячність!

На щиросердне добро не відгукнутись добром?

Не залишайсь боржником! А вдячному' — й дяка жадана;

Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу,

Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив.

Та до прохань ти глухий, ти сам — неначе з заліза!..

Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз.

Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі,

А коли мир доокіл, хто тобі збройно грозить?

Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?..

Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

Не з вояками сюди я прийшов, не з грізним оружжям —

Сам я, а втім, і не сам: побіч — завзятий Амур.

І, коли б навіть хотів я, мені його вже не позбутись, —

Мусив би сам я хіба вирватись з тіла свого.

Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких

Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі.

Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч?

Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

Не поспішаєш... Чи сон (щоб ти не прокинувсь!) розносить,

Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова?

А пам'ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе,

Ти не дрімав, хоч зірки північ звіщали глуху.

Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, —

От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!..

Так пощастило б мені — на ланцюг твій радо б погодивсь.

Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?..

Засув охриплий мені знак довгожданий подав?

Ні... То вітру порив налетів зненацька на двері!..

Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген!

Чи пам'ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію? —

Вдар і тепер у глухі двері могутнім крилом!

Тихо в Римі довкіл... У росяних намистинках

Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел)

Буду ті двері долать — горді, глухі до благань!

Ніч, і Вакх, і Амур до терпіння не дуже схиляють:

Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур.

Все перепробував я, але ти від дверей тих твердіший:

Як не просив, не грозив — не помагає ніщо.

Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б,

А при в'язничних сумних дверях недремно стоять!

Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець,

Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора.

Ти ж, мій віночку, з волоссям моїм сумним розпрощавшись,

Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи!

Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши,

Владарка — як я страждав будеш їй свідком німим.

Ну, будь здоров, охоронне! Тобі таких мук би, неробо,

Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров!

Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги

И двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!

7
Поки пригаснув мій шал, якщо таки друг ти направду, —

Руки в заліза мені (так їм і треба!) закуй!

Бо в тому шалі, сліпець, на кохану я замахнувся —

Сльози, покривджена, ллє.. О божевільна рука!..

Міг я тоді й на батьків найдорожчих зняти правицю,

Міг кулаком, мов дикун, навіть богам погрозить.

Що ж? Чи Аянт, що в руці мав щита із семи шарів шкіри,

На пасовищі з мечем, буйний, не впав на овець?

Чи нещасливий Орест, що за батька на матері метався,

Зброї звернуть не посмів проти підземних богинь?

Я ж своїй любці укладене гарно волосся скуйовдив —

Личило навіть таке, навіть скуйовджене, їй,

Повній принади!.. Такою, скажу, дичину гнала луком

Діва, Схенея дочка, серед менальських яруг;

Так і крітянка ридала, як Нот усе далі відносив

Парус Тесея, а з ним — ті обіцянки пусті.

Так і Кассандра, — дарма що стрічки священні в волоса, —

Впала, Мінерво, колись перед твоїм вівтарем.

Хто тут "Безумче!" не скаже мені, хто — "Варваре лютий!"?

Лиш не вона: їй вуста острах раптовий скував.

Тільки обличчям німим, без слів, мені докоряла,

Втім, її сльози без слів винесли вирок мені.

Краще б — сам себе так ізненавидів — був я безруким,

Краще б я втратити мав добру частину себе!

Сам проти себе я силу свою спрямував, божевільний, —

Не вгамувавши її, кари таки заслужив!

Знати не хочу я вас, прислужники злочину, вбивства,

Руки! У пута мерщій! Пуга належаться вам!

От якби я з-між квіритів когось непримітного вдарив,

То поплатився б, а тут — в кривді владарка моя!

Приклад зухвальства подав нам Тідід: завдав він богині

Першим удар; нині я злочин його повторив.

Меншим злочинцем, одначе, був той: на ворога йшов-бо,

Я ж присягавсь їй: "Люблю", я ж їй і болю завдав.

От і влаштовуй розкішний тріумф, переможним вінчайся

Лавром і жертву складай Батькові вишніх богів!

Хай стоголоса юрба, біжучи при твоїй колісниці,

Славить за мужність тебе: гору над жінкою взяв!

Хай твоя жертва сумна йде попереду, простоволоса,

Геть уся біла, лишень... кров на поблідлій щоці.

Краще б од губ моїх губки її синцями взялися,

Краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив!

Врешті, якщо я кипів, немов той потік каламутний,

І поривався, сліпець, тільки за гнівом сліпим, —

Чи лиш прикрикнуть не міг, — вона ж і так сторопіла, —

Замість грозитися їй, наче метати громи?

Ще ж їй і туніку (теж не похвалиш за це!) розірвати

Лиш до середини б міг — далі б і пояс не дав.

Я ж (дикун дикуном!) над чолом за волосся вхопивши,

Слід свого нігтя лишив на її ніжній щоці.

Мов заніміла вона. На обличчі — ані кровинки,

Камінь пароських верхів білим таким не бува.

Я спостеріг, як нещасна тремтіла всім своїм тілом, —

Так на тополю тремку вітер не раз налетить.

Так під Зефіром легким здригається очеретина,

Так, коли з півдня війне, збрижиться тиха вода.

Далі їй стриматись годі було — пролилася сльозами,

Так із-під талих снігів струмінь проб'ється живий.

Ось і відчув я тоді весь тягар мого кривдного вчинку,

Сльози ронила вона, я — наче кров'ю спливав.

Тричі до ніг їй в надії на прощення впасти хотів я, —

Тричі сахалась моїх непогамовних долонь.

Ти в свою чергу, прошу (помстившись, біль полікуєш),

Щоки порань і мені нігтиком гострим своїм!

І не жалій ні очей, ні волосся мого, а що слабші

Руки твої — не біда: гнів тобі сили додасть.

А щоб не муляв очей мого вчинку доказ ганебний, —

Знову, якою була, зачіску гарну зроби!

8
Є така... Хто про ту звідницю сиву дізнатись хотів би, —

Слухайте! Є тут така, сива, — Діпсадою звуть.

І недарма: не доводилось їй ще ні разу тверезій

Матір Мемнона стрічать, що на ясних рисаках.

Магів науку збагнувши до дна й заклинання еейські,

Може до першоджерел ріки вернути прудкі.

Знає, чим сильна трава, чим — нитка на веретені,

Чим — від гарячих кобил хіттю насичений слиз.

Варто їй забажать — огортається хмарами небо,

Варто їй забажать — сонце виблискує знов.

Бачив я: в небі зірки (чи повірите?) кров'ю спливали,

Бачив я: кров'ю взялось місяця срібне лице.

У темноті вона, маю підозру, шугає між тіней,

Пір'ям — птаха нічна — тіло прибравши старе.

Маю підозру, та й чутка така, що мовби двояться

В неї зіниці, а в них — хижий подвійний вогонь.

Може дідів вона й прадідів може з могил викликати,

Може химерами слів твердь розбивати земну.

Це ще не все: завзялась на шлюби вона доброчесні —

А красномовності тут, пакосній, не позичать!

Випадок свідком зробив і мене: через двері подвійні

Я ненароком почув, як вона мову вела:

"Вчора щасливець один закохавсь, моя радосте, в тебе —

Ні на хвилину, кажу, з тебе не зводив очей.

Це ж і не диво: ти вродою жодній з жінок не уступиш,

От лише вроді — гай-гай! — рівний потрібен убір!

Хочу, щоб щастя твоє було твоїй вроді до пари:

Будеш багатою ти — вбогість мені не страшна.

Досі тобі заважала неприязна Марсова зірка,

Марс відійшов, а тому — вже під Венерою ти.

Глянь, як вона ще з порога сприяє: багатий коханець

Прагне тебе й до твоїх вже не байдужий потреб.

Він ще й з обличчя рівня тобі; якщо б купувати

Не намірявся тебе — варто б самого купить".

Та зарум'янилась. "Гарний же сором, як щічки біленькі,

Вдаваний він — на добро; щирий — на шкоду лише.

Очка потупивши, ти не дармуй — розмірковуй при тому,

Скільки б міг дати тобі кожен з свого гаманця.

Може, за Тація хмура сабінянка й не помишляла,

Щоб не один їй годив, а хоча б кілька мужів.

Нині — в інших краях до зброї Марс закликає,

В нас, містом сина свого, мати Венера рядить.

Нумте, вродливі, — до гри! Цнотлива — котрої не хочуть;

Тож, коли ти не з тупих, — мужа вистежуй сама!

Спершу — зморшки розгладь, чоло гладким нехай буде:

Через ті зморшки, бува, діло все йде шкереберть.

Луком своїх женихів Пенелопа на міць вивіряла —

Хто на що здатний, а лук — з рога твердого, завваж.

Неспостережно спливає-летить баламутка-година,

Рік поспішає, стрімкий, коней пустивши учвал.

Мідь у роботі блищить, убір — на те, щоб носити,

Дім, де ніхто не живе, в плісняві скніє гидкій.

Врода, якщо лиш для тебе вона, — старіється, в'яне,

Мало їй лиш одного, мало їй двох, щоб цвіла!

Здобич певніша, та й заздрості менше на ниві врожайній,

Вовк бере жертву собі серед численних овець.

Ось той поет твій — крім віршів нових, тебе чим обдарує?

Ну, а коханець-багач — той не скупий на дари.

Може, плащем золотим сам бог поетів не сяє?

Може, на лірі своїй в струни не б'є золоті?

Щедрого, отже, вважай від Гомера великого більшим,

Бо дарувати, повір, — теж неабиякий дар.

Не відкидай і того, хто за гроші придбав собі волю:

Крейдою знак на нозі — це не така вже ганьба.

Та не зловись на зображення предків закопчені, з воску, —

Прадідів славних собі, вбогий коханцю, бери!

Вже коли красень, то нічка належить йому без дарунку?..

Бідний?..