Людина-коробка - Сторінка 7

А в пляжній роздягальні є душ — там можна помитися зовсім непомітно, коли не буває людей.

Сьогодні я теж помився, виправ білизну й поголивсь. А щоб не застудитися, поки висохне моє ганчір'я, заліз у коробку. Іншого виходу не було. Та я мав намір незабаром звідти вибратися. Щоб почухатись, коли вкусив комар, особливої рішучості не треба. В уяві моїй уже чітко вимальовувався вихід з тунелю. Якщо моя коробка — тунель портативний, то силует голої жінки — сліпуче сяйво в протилежному кінці. Вона тільки й жде, щоб на неї задивлялись. Ясна річ, протягом останніх трьох років я теж очікував цієї нагоди.

Несподівана зустріч із псевдокоробкою тільки прискорила плин подій. Той тип не відривав очей від медсестри, що мовчки стояла в беззахисній позі. Такої огиди до коробки я досі ще не відчував. Лікар підроблявся під мене, й що не кажи, а це неприємно, коли тобі присниться, ніби твоя душа витає під стелею й споглядає твій власний труп. Невже мені знову стало жаль коробки? Ні, я не жалкував за нею. Просто я втомився. Я ладен навіть оці нотатки пошматувати зараз і викинути в канал.

…Здається, це було невдовзі після того дня, коли я поселився в коробці. В тісному закутку між убиральнями та стоянкою автомашин я побачив трохи пошкоджену коробку. Вона була мов порожній дім, що втратив господаря, — зблякла й поруділа від вітру та дощу. Я відразу ж здогадався, що це й справді чийсь покинутий дім. Розірване віконце з брудною завіскою… Бокові спостережні вічка набрякли й скидалися на прищі. Я віддер передню стінку. Мені здалося, ніби я зриваю пластир.

Я заліз у діру, машинально захищаючи це покинуте житло від цікавості перехожих.

Усередині, наче відбитки рук, збереглися виразні сліди колишнього мешканця коробки (назвімо його умовно В.). Наприклад, приліплена до стінки ізоляційною стрічкою паличка для їди, що затуляла щілину в коробці. Поблякла вирізка з фотографією ню, схожа на пляму пташиного посліду. Червона мотузка, якою прив'язують коробку до пояса, щоб не хилиталася. Пластмасова коробочка під віконцем. Численні написи на стінках. Чисті місця — все прямокутники, великі й малі, напевне, колись тут висів радіоприймач, торбинка, кишеньковий ліхтарик тощо.

Мені стало млосно, наче я глянув на труп колишнього мешканця. Мені й на думку не спадало, що й мою коробку жде така сама смерть. Я думав: настане час, і вона зникне, випарується, мов крапля води. А смерть його коробки була справжня. Що ж усе-таки сталося з тим В.? Звичайно, смерть коробки ще не означала смерті її власника. Можливо, В. просто вибрався з тунелю на білий світ? А коробка обернулася на лялечку, з якої вилупився метелик (або цикада чи звичайна мушка, якщо метелик звучить надто романтично). Принаймні мені хотілося так уважати. Інша думка була нестерпна. Але й для цього бракувало підстав, і я заходився шукати їх на стінках. На жаль, В. мав звичку вживати фломастер з розчинним чорнилом, а тому розібрати його письмо було важко. Пластмасова коробочка мала кришку. Коли і є якісь речові докази, то вони в цій коробочці. Я взявся до неї й насилу відкрив. Усередині було дві кулькові ручки, лезо кишенькового ножа, кремінь для запальнички, годинник з вибитим склом, ще й без малої стрілки, а крім того, невеликий пошарпаний блокнотик. Я відразу все переписав на стінку своєї коробки, вільного місця було досхочу. Перша сторінка починалася такими словами:

"Його неспокоєві не було меж. Якщо він довго не був удома, то з жахом думав про те, чи не зникла його оселя. Дійшло до того, що він не міг спокійно з'являтися між люди. Навіть виходити з дому відпала охота. Він замкнувсь у кімнаті, й з того дня вулиця для нього перестала існувати. Зрештою його не стало взагалі: чи то з голоду вмер, чи повісивсь.

Однак ніхто не міг засвідчити, що його труп знай…"

Я спробував перегорнути аркуш, але вогкий блокнот, наче бісквіт, розкришився в моїх руках. Пропав останній речовий доказ, який міг пролити світло на цю загадкову смерть.

Тепер надходив час і для моєї коробки. Дощ перестав, але над землею ще висіли хмари. Й хоч я в затишку не мерз, білизна сохла дуже поволі. Шкіра моя аж рипіла, така була чиста й чутлива: я почувався так, мовби сам себе обіймав. Але я знав, що це не надовго, й передранкова тиша почала мене непокоїти.

Обважніле небо на обрії зливалося з майже чорним морем. Вода була набагато темніша від хмар, і ця чорнота нагадувала шахту, в яку спускається ліфт. Цю бездонну чорноту я бачив навіть тоді, коли заплющував очі. Неначе дививсь ізсередини на череп власної голови, схожий на церковну баню чи на дирижабль. Від перевтоми кололо в скронях. Хилило на сон. Перед тим, як вилізти з коробки, хотілось подрімати бодай годину-дві, і я ще міцніше стуляв повіки. Хвилі вкрили морську гладінь, поспішаючи до лінії горизонту, меншаючи й танучи в далині. На гребенях мерехтіли дивні спалахи, я нахилився до самих хвиль, щоб роздивитись на це таємниче світло, — й раптом очні яблука повипадали з моїх орбіт. Цокаючись одне об одне, вони покотилися між хвиль. Мене занудило, і я розплющив очі. Небо й море злились в одну застиглу чорну масу, й на всьому вогкому піщаному березі не було більше ні душі. Мені стало неймовірно жаль себе, але заснути я так і не зміг.

Лишалось одне — чекати ранку. Я вирішив о восьмій піти ще раз до лікарні. Прийом хворих починався о десятій, і до того часу я сподівався поговорити з ними обома. Якщо я прийду надто рано, то тільки зіпсую їм настрій. О восьмій навряд чи хто вже спатиме. Спробую вмовити їх, щоб вони сьогодні не приймали хворих — цей день вони повинні віддати мені. Цілих дві години матиму для переговорів…

(В голові в мене склалося раптом перше речення, яке мало вбити медсестру наповал: "Я б не хотів, щоб ти насміхалася або сердилася. Бо для мене головне — що насміхаєшся чи сердишся ти, а не хтось інший".)

Але не треба квапитися. Якщо я знайду з ними спільну мову, то справу вдасться якось залагодити. Якщо ні, то ні. До восьмої години я мусив упоратися з коробкою. Загалом це нескладно — досить розірвати її, та й по всьому. Що ж до особистих речей, то в своєму мандрівному житті я обходжусь найнеобхіднішим. Скажімо, пластмасова дощечка, на якій зараз пишу. Шматок пластмаси молочного кольору, сорок сантиметрів на сорок п'ять. Предмет широкого вжитку, без якого я не можу обійтись. Для мене це передусім стіл. Як не крутись, а для їди та ворожіння на картах він необхідний. Коли я щось варю, то ця пластмаса заміняє мені кухонну дошку. В зимову вітряну ніч я затуляв нею своє віконце, в задушливий літній вечір нею добре обмахуватись. Як доводиться сідати на вогку землю, вона заміняє ослінчик і навіть верстачок — коли я кручу цигарку з недокурків.

Щоб досягти такого прогресу, потрібен був досвід і час. Оселившись у коробці, я ще довго не міг позбутися загальноприйнятих понять і підбирав, що попало. Бляшанка з кольоровим зображенням трьох голих людських постатей, що відбирають одне в одного золоте яблуко (може, коли придасться?), дивовижний камінь (мабуть, кам'яне знаряддя дикуна), кулька для гри в патінко[1], кишеньковий англо-японський словничок, високий підбор золотавого кольору, сто двадцять п'ять болтів, шестиамперна розетка, латунна ручка для дверей (прив'язавши до неї шнурок, можна обернути її в грізну зброю), п'ять ключів разом з кільцем, паяльник, чавунна гайка діаметром сорок п'ять міліметрів і ще безліч усілякого добра — всього не перелічиш. Незабаром я від цього так обважнів, що ледве рухався. Далі так жити я не міг. Людині-коробці потрібен не складений ножик, що має в колодочці сім різних інструментів та лез, а одне-однісіньке лезо безпечної бритви — тільки треба вміти ним користуватися. А з річчю, якою не користуєшся принаймні тричі на день, слід негайно розпрощатись.

Звісно, не на кожну річ підніметься рука. Надбати добро важко, а ще важче викинути його. Людина ж думає й про завтра. Якщо ти звик до мініатюрного транзистора, в якого задовільний тембр і частотний модулятор, то ти не викинеш його на смітник тільки тому, що він скількись там важить. А я й це зробив.

Я неодмінно розповім їй цю історію з транзистором. Навіть отій псевдокоробці розповім, як буде потреба. Але я повинен знати наперед, з ким доведеться мати справу.

— Питаєте, чого це я так рано завітав? — Я говоритиму тільки до неї. А на лікаря з фальшивою коробкою в кутку кімнати й уваги не звертатиму. — Вийшов погуляти. Ранковий моціон. Дорога від соєвого заводу неприваблива й дуже нудна, але мені вона подобається. Там на узбіччі стоїть дрібнолисте обчухране деревце. Тільки-но з-за крони показався гостроверхий дах лікарні, я захвилювався. Високо над облупленим цоколем — невеличке пофарбоване вікно: неначе виказує чиюсь таємницю… Ви не вірите? Як вам це краще пояснити?.. Якихось інших причин іти до вас у мене не було. Просто захотілося, і я прийшов… Невже я вам здаюсь таким настирливим? Нічого не вдію — цей вираз у мене зроду. Зизоокому в цьому відношенні не щастить: дуже невигідне обличчя. Ось ваші п'ятдесят тисяч ієн… — Я рішуче, але так, щоб не образити їх, кинув гроші на операційний стіл. — Я й досі не вирішив, прийняти їх чи ні. Але коробки більше немає, будьте спокійні: я її порвав і викинув у канал. Виходить, ми з вами квити… Е ні, дещо за мною ще лишилося… — Я раптом заглянув у віконце псевдокоробки й запитав: — Як вам там живеться? — І знову повернувся де медсестри, не чекаючи від нього відповіді: — Може, розповісти вам історію про транзистор? Тоді ви мене краще зрозумієте. Отже, слухайте. Треба вам сказати, що раніше я жив мовби в якомусь чаду. Не знаю, чи ви це збагнете, але я не міг заспокоїтися, поки не почую останніх вістей. Які зміни сталися на фронті… Хто з кінозірок одружився й хто розлучивсь… Чи долетіла ракета до Марса… Що заарештовано маніакального палія — начальника пожежної команди… Що з бананів у трюмі корабля виповзла отруйна змія… Що вчинив самогубство чиновник міністерства торгівлі й промисловості… Що згвалтовано трирічну дівчинку, що успішно закінчилась або провалилася міжнародна конференція… Що на будівництві універмагу виявлено замуроване в бетон дитя… Далебі, світ наче той чайник, що без угаву кипить.