Людина, що рачкує - Сторінка 4

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— І те, що ці дивні напади недуги почалися в нього після подорожі до Праги, і те, що він одержує таємні пакунки від лондонського крамаря-чеха, який теж, мені здається, діє за чиїмось дорученням із Праги, і те, що саме сьогодні професор дістав один з них, — усе це веде нас в одному напрямку. Що він приймає і навіщо, — поки незрозуміло, але ясно, що все це якимось чином присилають йому з Праги. Він приймає це зілля згідно з чітким приписом — кожного дев’ятого дня, — це відразу впало мені в око. Але напади, які воно спричинює, — найдивовижніше. Ви помітили, які в нього пальці?

Я змушений був признатися, що ні.

— Товсті, мозолясті, — у моїй практиці це щось нове. Завжди спершу дивіться на руки, Ватсоне. Далі — на рукави, коліна штанів і черевики. Такі пальці бувають лише в тих, хто рачкує... — Холмс раптом зупинився й ляснув себе долонею по лобі. — Ватсоне, Ватсоне! Який я був дурень! Це виглядає неймовірним, але це правда. Все стає на свої місця. Як це я не помітив зв’язку між подіями? А пальці! Як я міг проминути ці пальці? А собака? А плющ? Ні, мені й справді пора поселитися на маленькій фермі, про яку я давно мрію... Дивіться, Ватсоне! Ось і він! Зараз ми побачимо все самі.

Двері будинку повільно відчинились, і в освітленому прямокутнику ми побачили довготелесу постать професора Пресбері. На ньому був халат. Він стояв на дверях, ледь подавшися вперед і звісивши перед собою руки, як і минулого разу.

Та ось він ступив на доріжку, і з ним сталася дивовижна переміна. Він нахилився, став навкарачки й поповз, увесь час підскакуючи, немовби від надлишку сил та енергії. Так він прорачкував уздовж фасаду й завернув за ріг. Тільки-но він зник, як у дверях з’явився Беннет і тихенько пішов за ним.

— Ходімо, Ватсоне, ходімо! — прошепотів Холмс, і ми якомога тихше подалися кущами до того місця, звідки добре було видно бічну стіну будинку, освітлену молодиком. Скорчена професорова постать чітко видніла біля підніжжя порослої плющем стіни. Аж тут старий несподівано, з неймовірною спритністю подерся вгору. Він перестрибував з гілки на гілку без усякої мети, просто радіючи силі, що нуртувала в ньому. Поли халата маяли в повітрі, й він був схожий на велетенського кажана, що величезною темною плямою приліпився до освітленої місяцем стіни власного будинку. Невдовзі ця забава йому набридла, і він, так само перестрибуючи з гілки на гілку, спустився додолу, став, як і раніше, навкарачки й поповз до стайні. У цей час надвір, несамовито гавкаючи, вискочила вівчарка і, побачивши господаря, розлютилася ще дужче. Шаленіючи, вона рвалася з ланцюга, ладна його розшматувати. Професор підповз до неї й, присівши навпочіпки зовсім близько, але так, щоб тварина його не дістала, почав дражнити її. Він набирав у жмені камінці з доріжки й кидав їх собаці в писок, тикав у нього палицею, вимахував руками за кілька дюймів від роззявленої пащі, — одне слово, всіляко намагався розпалити й без того знавіснілу тварину. За всі наші пригоди я не пригадаю більш дикого видовища, ніж оця байдужа постать, що не втратила ще решток гідності й по-жаб’ячому припала до землі перед розлюченою вівчаркою, з витонченою жорстокістю доводячи її до ще більшого шалу.

І раптом це сталося! Ні, то не ланцюг розірвався — то зіскочив нашийник, який витримав би й міцну шию ньюфаундленда. Почувся металевий ляскіт, і тієї ж миті собака й професор, зчепившись, покотилися по землі: перший — із лютим гарчанням, другий — із пронизливим вереском жаху. Професорове життя повисло на волосинці. Розшаленіла тварина вгризлася йому в горло, глибоко ввігнавши в нього ікла, й професор упав без тями ще до того, як ми підійшли й розчепили їх. Це було надто небезпечно, але одного Беннетового вигуку вистачило для того, щоб приборкати здоровенного пса. Почувши галас, із кімнати над стайнею вискочив сонний, переляканий візник.

— Нічого дивного тут немає, — сказав він, похитавши головою. — Я бачив таке й раніше. Я знав, що собака рано чи пізно добереться до нього.

Собаку знову припнули, а професора ми перенесли до кімнати, де Беннет, лікар за освітою, допоміг мені перев’язати його розтерзане горло. Гострі собачі ікла мало не зачепили сонну артерію. Професор утратив багато крові. Через півгодини небезпека минула, я вколов постраждалому морфій, і він поринув у глибокий сон. Тоді, і лише тоді, ми змогли глянути один на одного й оцінити ситуацію.

— Гадаю, його треба показати найкращому хірургові, — мовив я.

— Боронь Боже, ні! — вигукнув Беннет. — Поки що про цей скандал знають лише домашні. Ніхто й словом не прохопиться. Але якщо чутки про нього просочаться за стіни цього будинку, різним домислам не буде кінця. Подумайте про репутацію професора в університеті, про його європейську славу, про почуття його дочки!

— Так, справді, — погодився з ним Холмс. — Я думаю, що тепер, коли руки в нас не зв’язані, можна буде знайти спосіб запобігти всіляким чуткам і не допустити повторення чогось подібного. Зніміть-но ключ із ланцюжка, містере Беннете. Макфейл буде біля хворого і дасть нам знати, коли раптом що станеться. Погляньмо, що ж заховано в таємничій професоровій скриньці.

Заховано там було небагато, але й цього виявилося достатньо — дві пляшечки, одна порожня, друга щойно почата, шприц та ще кілька листів, надряпаних нерозбірливим почерком іноземця. Позначки на конвертах свідчили, що це ті самі листи, які заборонялося розпечатувати секретареві; усі вони були надіслані з Комершел-Роуд і підписані "А. Дорак". В одних були самі лише повідомлення про те, що професорові Пресбері надіслано нову пляшечку препарату; в інших — розписки про отримання грошей. Був тут іще один конверт — підписаний вправнішою рукою, з австрійською маркою і празьким штемпелем.

— Це те, що нам треба! — вигукнув Холмс, витягаючи з конверта лист.

"Вельмишановний колего! — писалося в тому листі. — Після ваших відвідин я багато міркував над вашою проблемою, і хоча за таких обставин є певні вагомі підстави застосувати мій засіб, я все-таки радив би вам виявити обережність, бо дійшов до висновку, що він не зовсім безпечний.

Можливо, сироватка людиноподібного примата була б краща. Ми використали чорноголового хульмана[54], як я вам пояснював, лише тому, що була змога дістати тварину. Але хульман, як відомо, пересувається на чотирьох кінцівках і живе на деревах, тоді як людиноподібні належать до двоногих і з усіх поглядів стоять ближче до людини.

Благаю вас вжити всіх запобіжних заходів, щоб не допустити передчасного розголосу. Я маю ще одного такого пацієнта в Англії: наш посередник — той самий Дорак.

Ви зробите мені велику ласку, посилаючи щотижня звіти.

З глибокою пошаною

Г.Льовенштайн".

Льовенштайн! Це ім’я нагадало мені коротенький допис у газеті про якогось таємничого вченого, що тільки йому відомим способом намагається розкрити секрет омолодження і винайти еліксир життя! Льовенштайн із Праги! Льовенштайн з його чудодійною сироваткою, що дарує людям силу! Льовенштайн, з яким колеги розірвали всякі стосунки через відмову поділитися з ними своїм відкриттям! Кількома словами я розповів про все, що згадав. Беннет дістав з полиці довідник із зоології.

— "Хульман, — прочитав він, — велика чорноголова мавпа зі схилів Гімалаїв, найближча до людини з усіх чотириногих мавп". Далі йдуть численні подробиці. Отже, містере Холмсе, все зрозуміло: завдяки вам ми все-таки натрапили на корінь зла.

— Справжній корінь зла, — уточнив Холмс, — схований, звичайно ж, у запізнілій пристрасті, яка навіяла нашому запальному професорові думку про те, що він досягне задуманого, якщо помолодшає. Тому, хто ставить себе вище від природи, найлегше скотитися вниз. Найдосконаліший взірець людини може впасти до рівня тварини, коли зверне з дороги природного розвитку. — Він помовчав, замислено розглядаючи пляшечку з прозорою рідиною, яку тримав у руці. — Я напишу цьому чоловікові й скажу, що він чинить злочин, поширюючи свою отруту, і в нас більше не буде з цим клопоту. Але повторення можливі. Інші знайдуть зручніші способи. Ось де криється небезпека — велика небезпека для всього людства! Уявіть собі, Ватсоне: скнара, сластолюб, джиґун — кожен захоче продовжити своє нікчемне животіння. І лише натхненна людина прагнутиме високої мети. Цей відбір буде протиприродним! На яку ж смердючу калюжу перетвориться тоді наш безталанний світ? — Холмс-мрійник несподівано зник, і Холмс — людина дії підхопився зі стільця. — Гадаю, нам більше нема про що говорити, містере Беннете. Усі ці події тепер легко з’єднати. Собака, звичайно ж, відчув зміну раніше від вас. На те він і має тонкий нюх. Не на професора накинувся Рой — він накинувся на мавпу, і не професор, а мавпа дражнила Роя. Лазити по гіллю — найбільша радість для цієї істоти, а до вікна молодої леді її привів чистісінький випадок. Лондонський потяг, Ватсоне, скоро рушає, але я думаю, що перш ніж поїхати звідси, ми ще встигнемо випити по чашці чаю в "Шахівниці".