Людина, що збилася з пуття - Сторінка 2

Господь не забуває своїх слуг,— відповів він, самовдоволено всміхаючись.— У мене тепер невеличкий заклад на Комершел-род.

— А де саме? — не вгавав я.— Мені б хотілось зазирнути до вас.

Адресу він дав неохоче і сказав, що для нього буде велика втіха й честь, коли я зроблю йому таку ласку й навідаю його. Це була явна брехня.

Другого дня я пішов до нього. Виявилося, що він держить позичкову касу і справи там ідуть таки непогано. Самого Джека я не застав: він пішов на засідання товариства тверезості; але в касі порядкував його батько, і він запросив мене в дім. Хоч день був холодний, камін у вітальні не топився, і обоє старих сиділи біля нього мовчазні й невеселі. Спершу мені здалося, що вони зраділи мені не більше, ніж їхній син, але трохи згодом природна балакучість місіс Баррідж узяла гору, й зав'язалася дружня розмова.

Я спитав, що поробляє їхня родичка, ота жінка з одутлим обличчям.

— Не можу сказати вам напевне, сер,— відповіла старенька.— Вона в нас більше не живе. Бачте, сер, наш Джек дуже змінився. Він тепер не полюбляє тих, хто мало богу молиться. А Джейн, бідолаха, ніколи не була дуже побожна.

— Ну, а мала? — поцікавився я.— Оте втішне кучеряве дівчатко?

— А, Бессі? В служниці віддали. Джон вважає, що молоді не годиться байдикувати.

— І справді, місіс Баррідж, ваш син, здається, дуже змінився,— зауважив я.

— Е, що там казати, сер,— потвердила старенька.— У мене спершу просто серце рвалося. Так усе змінилось у нашому домі. Не те щоб я хотіла синові дорогу заступити. Нехай уже ми на цім світі трохи потерпимо, аби лиш йому на тім було краще. Правда, старий?

"Старий" понуро гмукнув на знак згоди.

— І що, він так змінився несподівано? — запитав я.— Як це з ним сталося?

— Збила його з пуття одна молодичка,— почала розповідати старенька.— Вона збирала гроші на щось там та й поступалась до нас. А Джек і відвалив їй п'яті; фунтів, він же в нас був завжди такий щедрий. За тиждень приходить вона знову ще чогось, та й засиділась у нас у вітальні, й почала розводитися про Джекову душу. Мовляв, він котиться прямісінько в пекло і треба йому покинути оте букмекерство та взятись за якесь почесне й боговгодне діло. Він зразу все на смішки переводив, та вона як напосілась на нього зі своїми книжечками, а там таке понаписувано, що аж страх бере. А тоді затягла Джека до одного з отих проповідників, ну, той уже й зовсім його доконав.

Відтоді нашого Джека мовби підмінили. Він кинув перегони й купив оцю касу, а яка тут різниця бігме, не доберу. Аж серце крається, коли чуєш, як мій Джек бідняків обдирає. Наче й не він. Я бачила, що і йому воно спочатку не до душі було, та оті йому сказали, що як люди бідні, то самі й винні і що така божа воля, бо всі бідняки — то п'яниці та марнотрати. А тоді примусили його, щоб пити покинув. А він же, Джек наш, любив інколи чарчину перехилити. А тепер оце кинув, і я так гадаю, що й озлився від того, мовби вся веселість із нього вивітрилась. Ну, звісно, і нам із старим теж довелось забувати про цю невеличку втіху. А тоді сказали, щоб і тютюну не курив, бо й це, мовляв, у пекло заведе,— ну, й від цього він не став веселіший, та й старому без курива не солодко. Правда, старий?

— Еге,— злісно буркнув стариган.— Хай би їх чорт забрав, усіх отих, що на небо пнуться. Грім мене побий, як у пеклі компанія не буде веселіша.

Нас перебила якась сердита розмова в касі. То вернувся Джек і вже страхав поліцією якусь перелякану жінку. Вона, видно, помилилась і принесла проценти на день пізніше, ніж слід. Спекавшись її, Джек увійшов до вітальні. В руці він тримав годинник, через який і виникла суперечка.

— Воістину ласка божа безмірна,— сказав він, милуючись годинником.— Адже ж цей годинник коштує в десять разів дорожче, ніж я під нього позичив.

Він відіслав батька назад у касу, а матір — на кухню готувати йому чай, і ми якийсь час сиділи вдвох і розмовляли. Те, що він казав, здавалось мені чудною сумішшю самовихваляння, прикритого тоненькою запоною самоупослідження, приємної впевненості, що він забезпечив собі тепленьке місце в раю, та не менш приємної впевненості, що більшість інших людей такого місця собі не забезпечили. Розмовляти з ним було нудно, і я, нібито згадавши про якесь ділове побачення, підвівся й почав прощатись.

Він і не пробував мене затримувати, але видно було, що йому аж кортить щось мені сказати. Нарешті, видобувши з кишені якусь церковну газету й тицьнувши пальцем у одну шпальту, він промовив:

— Сади господні вас, мабуть, зовсім не цікавлять, сер?

Я глянув на ті рядки, що він показував. На початку списку жертводавців на якусь місію в Китаї стояло: "Містер Джон Баррідж — сто гіней".

— Ви багато жертвуєте, містере Баррідж,— зауважив я, повертаючи йому газету.

Він потер свої великі руки й відповів:

— Господь віддасть сторицею.

— І про всяк випадок треба мати письмове потвердження, що аванс внесено, еге? — додав я.

Він пронизав мене поглядом, але не відповів. Потиснувши йому руку, я вийшов.