Магічний ніж ("Темні початки")

Філіп Пуллман

МАГІЧНИЙ НІЖ

Переклад з англійської Сергія Савченка

1

Кішка та граби

Віл потягнув матір за руку та вимовив: "Нумо!"

Але та вагалася, все ще неспроможна подолати страх. Віл оглянув вузьку вулицю, освітлену призахідним сонцем, і низку будинків, кожен із яких ховався за парканом і крихітним палісадником. Сонце горіло у вікнах домівок на одному боці вулиці, другий бік уже поринув у тінь. Часу в них було обмаль: незабаром люди повечеряють, на вулицю повиходять діти, і вони, напевно, не обминуть їх увагою — хіба можна щось приховати від цих допитливих очей? Гаяти час було небезпечно, але Віл, як завжди, міг лише намагатися переконати її.

— Мамо, увійдімо та зустріньмося з пані Купер, — сказав він. — Дивись, ми вже майже на місці.

— Пані Купер? — вимовила його мати з сумнівом у голосі.

Та Віл уже подзвонив у двері. Для цього йому довелося покласти на землю торбу — другою рукою він усе ще тримався за материні пальці. Либонь, його друзі посміялися б з нього, якби побачили, що він у дванадцятирічному віці не відпускає руку матері, але він добре знав, що б сталося, якби він цього не робив.

Двері відчинилися, й у проході з'явилася сутула літня жінка — викладач гри на піаніно. Від неї, як і раніше, духмяніло лавандою.

— Хто там? О, чи це Вільям? — спитала жінка. — Я не бачила тебе вже з рік. Слухаю, любий.

— Якщо можна, я хотів би увійти. Я прийшов зі своєю матінкою, — твердо промовив Віл.

Пані Купер кинула погляд на жінку з неохайною зачіскою та натужною напівусмішкою на обличчі, потім знову глянула на хлопця, очі якого палали суворим вогнем, губи були міцно стиснуті, а щелепа — напружена. Повз увагу не пройшло, що пані Пері, мати Віла, нафарбувала одне око, проте забула про друге — і не помітила цього, як, утім, іїї син. Щось було негаразд.

— Ну що ж… — сказала вона та відійшла вбік, аби впустити відвідувачів у вузьку вітальню.

Перш ніж зачинити двері, Віл ще раз оглянув вулицю. Пані Купер побачила, як міцно пані Пері тримається за синову руку та як обережно він веде її у вітальню, де стоялопіаніно — це була єдина кімната, яку він знав. Учителька також помітила, що від одягу пані Пері трохи тхне несвіжістю (немов до того, як речі повісили сушитися, вони надто довго лежали у пральній машинці) і що її гості, котрі тим часом сіли на диван, у променях призахідного сонця були дуже схожі одне на одного: широкі вилиці, великі очі, прямі чорні брови.

— Що сталося, Вільяме? — спитала вона. — В чому річ?

— Моїй матері треба десь пожити кілька днів, — відповів той. — Наразі мені дуже важко доглядати її вдома. Я не кажу, що вона захворіла — просто вона заплуталася та трохи хвилюється. Доглядати її не буде складно — вона лише потребує, щоб хтось ставився до неї по-доброму. Я гадаю, вам це буде неважко.

Жінка й досі трималася за синову руку, й у пані Купер склалося враження, нібито мати не розуміє того, що каже її син. Учителька розгледіла в неї під оком синець. Тим часом Віл не зводив очей з пані Купер, і на його обличчі читався відчай.

— Вона небагато вам коштуватиме, — продовжив мін. — Я приніс дещо з їжі, її має вистачити на цей термін. Ви також могли б харчуватися разом — мати не буде проти.

— Але… я не знаю, чи слід мені… Може, їй потрібен лікар?

— Ні! Вона зовсім не хвора.

— Але, мабуть, хтось може… Я маю на увазі, хіба немає якогось сусіда чи родича…

— У нас немає рідних — ми самі. А наші сусіди надто зайняті.

— А як щодо соціальних працівників? Я не відмовляю вам, але…

— Ні! їй лише потрібна невеличка допомога. Деякий час я не зможу доглядати за нею, але це ненадовго. Я збираюся до… Ну, в мене є справи. Проте незабаром я повернуся та заберу її додому, обіцяю вам. Вам не доведеться займатися цим довго.

Мати дивилася на сина з такою довірою, а він посміхнувся їй з такою любов'ю та підтримкою, що пані Купер просто не могла їм відмовити.

— Гаразд, — сказала вона, повернувшись до пані Пері. — Я впевнена, що день-два — то дрібниці. Люба, ви можете зайняти кімнату моєї дочки — вона в Австралії, і кімната ще нескоро їй знадобиться.

— Дякую, — відповів Віл і підвівся, наче кудись поспішав.

— Та куди ти? — запитала вчителька.

— Я збираюся пожити в одного свого друга, — сказав хлопець. — Щойно випаде нагода, я вам зателефоную. У мене є ваш номер. Усе буде добре..

Мати в розпачі дивилася на сина. Він нахилився та якось незграбно поцілував її:

— Не хвилюйся. Пані Купер подбає про тебе краще від мене, чесно! А завтра я зателефоную тобі й ми поговоримо.

Вони стиснули одне одного в обіймах, потім Віл ще раз ніжно поцілував матір, обережно розчепив її руки, стиснуті в нього на шиї, та пішов до дверей. Пані Купер бачила, що він чимось дуже збентежений — його очі аж виблискували, — але, мабуть, згадавши про гарні манери, він обернувся та простяг вчительці руку.

— До побачення, — сказав він. — Я дуже вам вдячний.

— Вільяме, — почала та, — я хотіла б почути, в чому…

— Мені важко це пояснити, — перервав її хлопець, — але я присягаюся, мати не завдасть вам жодних клопотів.

Обоє вони знали, що пані Купер мала на увазі дещо інше. Проте, хай там як, Віл сам вирішував, що йому робити. У старої жінки промайнула думка, що їй ще ніколи не доводилося бачити таку непохитну дитину.

Хлопець обернувся та пішов геть, і одразу в його голові постала картина порожнього будинку.

Місце, у якому жили Віл з матір'ю, являло собою квартал із десятком модерних будинків, навколо яких пролягала дорожня петля. Їхній будинок відрізнявся від усіх сусідських своїм жалюгідним виглядом. Палісадник перед будівлею був лише клаптиком з бур'янами: кілька місяців тому мати Віла посадила якісь кущі, але їх ніхто не поливав і вони зів'яли та засохли. Коли Віл наблизився, його кішка Моксі підвелася зі свого улюбленого місця під усе ще живою гортензією, потягнулася та привітала хазяїнатихим нявканням, штовхаючи головою ногу хлопця.

Той узяв її на руки та прошепотів:

— Вони повернулися, Моксі? Ти їх бачила?

У будинку панувала тиша. Якийсь чоловік на іншому боці вулиці у залишках денного світла мив своє авто, але він не звернув на Віла уваги, і хлопець не став його розглядати: що менше привертати увагу людей, то краще.

Притиснувши Моксі до грудей, Віл відімкнув двері та швидко увійшов. До того як випустити кішку, він прислухався, але нічого не почув. Будинок був порожній.

У кухні хлопець відкрив банку консервів для тварин і залишив Моксі наодинці з кормом. Коли той чоловік повернеться? З'ясувати це неможливо, отже, слід поквапитися. Віл піднявся на другий поверх і почав обшукувати кімнати.

Він шукав пошарпаний бювар із зеленої шкіри. Сховати річ такого розміру дуже легко — навіть у звичайному сучасному будинку, — і коли ви прагнете зробити так, аби шукачеві було важко її знайти, вам немає потреби користатися схованками у стіні чи підвалі. Спочатку Віл обшукав спальню матері. Коли він рився в шухлядах комода, де вона зберігала спіднє, то відчував докори сумління — але нічого не вдієш. Потім він послідовно оглянув усі інші кімнати нагорі — навіть власну. Моксі прийшла подивитися, що він робить, і тепер задля компанії сиділа поруч із ним та вмивалася.

Бювара він так і не знайшов.

Було вже темно, до того ж хотілося їсти. Віл зробив собі бутерброд із печеними бобами й деякий час просидів за кухонним столом, розмірковуючи, як йому краще обшукати кімнати на першому поверсі.

Коли він закінчував свою невеличку вечерю, задзвонив телефон.

Віл застиг на місці, його серце несамовито калатало. Він підрахував: до того як телефон замовк, пролунало двадцять шість дзвінків. Після декількох хвилин тиші хлопець підвівся і знов удався до пошуків.

Чотири години по тому шкіряну папку все ще не було знайдено. Було вже пів на другу, і Віл відчував себе цілком виснаженим. Не роздягаючись, він опустився на ліжко й відразу заснув. Йому снилося щось моторошне та бурхливе, але він запам'ятав лише сумне, налякане обличчя матері, до якої він усе ніяк не міг наблизитися.

Йому здалося, що він прокинувся майже за хвилину (хоча проспав близько трьох годин). Уві сні йому звідкись прийшло знання відразу двох речей.

По-перше, він знав, де знаходиться бювар. По-друге, він знав, що ті люди вже внизу та відчиняють двері кухні.

Хлопець узяв Моксі на руки та м'яко заглушив її сонні протести. Потім він опустив ноги на підлогу та взув кросівки, напружуючи кожен нерв, аби почути звуки з першогоповерху. Ці звуки були дуже тихими: хтось підняв і переставив стілець, хтось щось прошепотів, рипнула дошка підлоги…

Пересуваючись ще тихіше, ніж люди внизу, Віл вийшов зі спальні та навшпиньках перейшов у вільну кімнату, розташовану навпроти сходів. Було вже не зовсім темно — у примарному досвітньому світлі він розгледів дідівську ножну швацьку машинку. Він обшукував цю кімнату лише кілька годин тому, але забув про невеличку скриньку на корпусі машинки, де зберігали викрійки та нитки.

Прислухаючись до того, що відбувалося в будинку, Віл навпомацки знайшов скриньку. Ті люди пересувалися біля підніжжя сходів, і він бачив на дверях відблиски світла— мабуть, то був ліхтар.

Віл знайшов засувку скриньки і розкрив її — і там, як він уже знав, лежав шкіряний бювар.

Що ж йому тепер робити?

Зараз — нічого. Він зіщулився в півтемряві, відчуваючи калатання серця і прислухаючись до шарудіння унизу.

У вітальні було двоє чоловіків. Віл почув, як один із них тихо сказав другому: "Ходімо. Я чую, що вулицею йде молочар".

"Він не сюди, — відповів той. — Маємо подивитися нагорі".

"Ну то дивись. Не затримуйся там".

Віл почув, як скрипнула верхня сходинка, і напружив волю, щоб не кинутися геть. Чоловік рухався без жодного звуку, але, коли мостини несподівано для нього скрипіли, він нічого не міг удіяти. Запанувала абсолютна тиша. Крізь щілину під дверима кімнати Віл побачив тоненький промінець світла від ліхтарика.

А потім двері почали відчинятися. Віл почекав, доки силует чоловіка не з'явився у проході, і кинувся вперед, аби вдарити чужинця в живіт.

Але ніхто з них не побачив кішку. Коли чоловік піднявся на верхню сходинку, Моксі тихо вийшла з ванної кімнати і з піднятим хвостом зупинилася просто за ним — мабуть, вона збиралася потертися об його ноги.