Магічний ніж ("Темні початки") - Сторінка 12

— Поворуши руками й ногами.

— Дурепа! — крикнула жінка з легковика. — Вона кинулася перед машиною, навіть не озирнувшись по сторонах. Що мені було робити?

— Ти жива, люба? — поцікавився водій фургона.

— Так, — пробурмотіла Ліра.

— Руки-ноги цілі?

— Поворуши ними, — повторив Віл.

Ліра послухалася. Судячи з усього, вона нічого не зламала.

— Усе гаразд, — проголосив Віл. — Я подбаю про неї. Вона в порядку.

— Ти її знаєш? — спитав водій вантажівки.

— Вона моя сестра, — відповів хлопець. — Усе гаразд. Ми живемо он там, я відведу її додому.

Наразі Ліра сиділа на траві, а позаяк було очевидно, що вона не дуже постраждала, увага жінки повернулася до її машини. Потік транспорту струменів повз два нерухоміавтомобілі, і водії, проїжджаючи мимо, зацікавлено дивилися на маленьку сцену — як це завжди буває. Віл допоміг Лірі підвестися — що швидше вони зникнуть з цього місця, то краще. Жінка та водій мікроавтобуса усвідомили, що цю суперечку мають розв'язати їхні страхові компанії, і тепер обмінювалися адресами. Жінка побачила, що кульгаюча Ліра та Віл, який її підтримував, ідуть геть.

— Почекайте! — гукнула вона. — Будете свідками. Мені потрібні ваші імена та адреса.

— Мене звуть Марк Ремсон, — відповів Віл, повертаючись до жінки, — а сестру — Ліза. Ми живемо в завулку Буен, в будинку 26.

— А який поштовий індекс?

— Я не пам'ятаю, — сказав хлопець. — Вибачте, пані, ми підемо додому.

— Стрибайте в кабіну, — запропонував водій фургона, — я підкину вас.

— Ні, не треба, все гаразд, чесно.

Ліра кульгала дедалі менше. Вони з Вілом швидко пройшли вздовж шереги грабів і повернули на першому ж розі.

Пройшовши ще кілька десятків метрів, вони присіли на низенький паркан, що огороджував садочок.

— Болить щось? — запитав Віл.

— Та штука вдарила мене по нозі, а коли я впала, то вдарилася головою.

Але, судячи з усього, її більше цікавило те, що знаходилося в рюкзачку. Вона сунула туди руку, витягла невеличкий, але важкий оксамитовий пакунок і розгорнула його. Вілові очі розширилися: він побачив алетіометр. Численні маленькі символи, намальовані на циферблаті на зразок цифр на годиннику, позолочені ручки, чудернацька стрілка, багато прикрашений корпус… Побачивши все це, він аж затамував подих.

— Що це? — спитав він.

— Це мій правдомір — алетіометр. Він каже мені правду. Читає знаки. Сподіваюся, він не розбився.

Але з приладом було все гаразд: стрілка рівномірно хиталася навіть у тремтячих руках дівчинки. Ліра поклала його на землю:

— Я ніколи не бачила стільки машин. Я й не знала, що попи можуть пересуватися так швидко.

— То у вашому Оксфорді немає автомобілів?

— Їх набагато менше, і вони не схожі на ці. Я не звикла до такого, але тепер усе нормально.

— Відтепер ми будемо обережнішими. Якщо ти потрапиш під автобус чи загубишся, вони зрозуміють, що ти з іншого світу, і почнуть шукати прохід…

Віл відчував дуже сильне роздратування. Він спробував опанувати себе та сказав:

— Гаразд, слухай сюди. Якщо ти прикинешся моєю сестрою, це буде для мене непогане маскування — вони шукають хлопця, у якого немає сестри. До того ж якщо я піду з тобою, то покажу, як перетинати дороги й не потрапляти при тому під колеса.

— Добре, — покірно погодилася Ліра.

— Окрім того, в тебе, безперечно, немає грошей — звідки б вони були в тебе? Як ти збираєшся пересуватися, купувати їжу й таке інше?

— В мене є гроші, — відповіла дівчинка й дістала з гаманця декілька золотих монет.

Віл недовірливо на них подивився.

— Це що, золото?! Овва… Але ж люди, побачивши його, напевно почнуть усе розпитувати, і тебе викриють. Я дам тобі трохи грошей, а ці монети сховай подалі. І пам'ятай: тимоя сестра, тебе звуть Ліза Ремсон.

— Лізі… Я сама іноді казала, що мене так звуть. Це я запам'ятаю.

— То й добре, Лізі. А мене звуть Марком, не забувай.

— Гаразд, — мирно сказала Ліра.

Її нога почала боліти: в тому місці, де по ній ударив бампер, усе набрякло й почервоніло. Крім того, було видно, що там проявляється великий темний синець. З тим синцем, що з'явився в неї на щоці після їхньої сутички минулої ночі, вона мала такий вигляд, наче її хтось добряче відлупцював, і це хвилювало Віла: що, як якийсь полісмен почне розпитувати її, чи не стала вона жертвою поганого поводження?

Він спробував викинути це з голови. Хлопець вирішив, що відтепер перетинатимуть вулиці лише на зелене світло, і вони вирушили в дорогу. Коли вони глянули на те місце, в якому нещодавно з'явилися в цьому світі, то нічого не побачили. Вікно було зовсім невидимим, і потік автомобілів, як і раніше, без затримки рушив повз нього.

Рухаючись уздовж шосе Банбері-ровд, вони за десять хвилин опинилися в Самертауні. Віл зупинився навпроти будинку банку.

— Що ти збираєшся зробити? — спитала Ліра.

— Хочу взяти гроші. Краще робити це якомога рідше, але вони, ймовірно, не відстежать нас до кінця робочого дня.

Віл засунув у банкомат материну картку та набрав її особистий номер. Здається, все було гаразд, і він без перешкод зняв з рахунку сто фунтів. Ліра спостерігала за ним, розкривши рота. Він дав їй двадцятифунтову купюру:

— Це тобі. Купи щось, її треба розміняти. Ходімо ловити автобус, нам далеченько.

Ліра мовчки сіла слідом за ним в автобус і деякий час спостерігала, як мимо пропливають будинки та сади міста, котре водночас було її власним і чужим. Для неї це було схоже на перебування в чиємусь сні. Вони вийшли в центрі міста, біля старовинної кам'яної церкви, котру вона знала, і напроти великого універсального магазину, якого вона ніколи не бачила.

— Усе змінилося, — промовила вона. — Ніби… Це часом не ринок Корн? А це, мабуть, Бровд, а он там Баліол. Он бібліотека Бодлі! Але де Джордан?

Вона вся тремтіла. Можливо, це була спізніла реакція її організму на нещасний випадок, а може, й шок, спричинений тим, що на місці Коледжу Джордана, який вона мала за свій дім, височіла інша будівля.

— Це неправильно, — тихо промовила вона. (Віл попередив її, щоб вона не показувала ні на що пальцем та не висловлювала свої думки надто голосно.) — Це інший Оксфорд.

— То ми й так це знали, — відповів хлопець. Ліра безпорадно блимала очима. Та Віл і не міг знати, скільки років її дитинства минуло на вулицях, майже таких самих, якими вони пересувалися, і як вона пишалася тим, що вчиться в Коледжі Джордана. Ще б пак: його учені були найрозумнішими, багатство — найбільшим, а обстановка — найвеличнішою. Тепер, коли коледжу просто не було на своєму місці, вона також уже не була Лірою з Джордана — вона перетворилася на маленьку дівчинку невідомо звідки, що загубилася у дивовижному великому світі.

— Але ж, — тремтячим голосом проговорила вона, — якщо його тут немає…

Їй знадобиться на пошуки більше часу, ніж вона сподівалася — і тільки.

4

Трепанація

Щойно Ліра пішла геть, Віл відшукав телефон-автомат і набрав номер адвокатської контори, звідки надійшов лист, який він тримав у руці.

— Алло, можу я поговорити з паном Перкінсом?

— А з ким я розмовляю?

— Це з приводу містера Джона Пері. Я його син.

— Зачекайте, будь ласка.

Минула хвилина. Нарешті чоловічий голос вимовив:

— Добрий день, це Алан Перкінс. З ким я говорю?

— Я Вільям Пері. Пробачте за дзвінок, але я хотів би дізнатися про свого батька, Джона Пері. Ви кожні три місяці переказуєте гроші від мого батька на рахунок моєї матері.

— Так…

— То я хотів би дізнатися, де мій батько. Він живий чи мертвий?

— Скільки вам років, Вільяме?

— Дванадцять. Я хочу знати, де він.

— Розумію. А ваша мати, чи вона знає, що ви телефонуєте мені?

Віл старанно обміркував відповідь.

— Ні, — сказав він. — Але вона серйозно захворіла. Наразі вона неспроможна повідомити хоч що, а я хочу знати…

— Так, я бачу. А де ви зараз? Вдома?

— Ні. Я… Я в Оксфорді.

— Сам?

— Так.

— А ваша мати погано себе почуває, ви сказали?

— Так.

— Вона в лікарні чи як?

— Можна сказати, що так. Послухайте, ви скажете мені чи ні?

— Ну що ж, я у змозі дещо вам повідомити, але не зараз, і це краще зробити не по телефону. За декілька хвилин у мене зустріч із клієнтом. Ви не могли би прийти до мого офісу приблизно о пів на третю?

— Ні, — відповів Віл. Це було надто ризиковано: адвокат міг звідкись дізнатися, що його шукає поліція. Він швидко обміркував становище і продовжив: — Я маю сісти наавтобус до Нотінгема і не хочу пропустити його. Але те, що я хочу знати, ви можете сказати мені й по телефону, чи не так? Я хотів би лише дізнатися, чи живий мій батько,і якщо так, де я можу його знайти. Ви ж можете мені це повідомити?

— Усе не так просто, як вам видається. Насправді я не можу повідомляти приватну інформацію стосовно клієнта, якщо не маю впевненості, що той не заперечував би проти цього. До того ж мені потрібні певні докази того, що ви той, чиїм ім'ям називаєтесь.

— Так, я розумію, але хіба ви не можете просто сказати мені, живий він чи ні?

— Гм… Ця інформація не є конфіденційною, але, на жаль, я все одно нічого не можу повідомити, бо не знаю цього сам.

— Я не зрозумів.

— Гроші надходять від довірчої власності, що належить сім'ї. Ваш батько залишив мені інструкції переказувати їх доти, доки він сам не скаже припинити це робити. З того дня й досі я нічого про нього не чув. Усе вказує на те, що він… Що він зник. Ось чому я не можу відповісти на ваше питання.

— Зник? Безвісти?

— Насправді з цього приводу можна знайти офіційну інформацію. Послухайте, чому б вам не завітати до мене в офіс та…

— Ні, не можу. Я їду до Нотінгема.

— Гаразд, то напишіть мені чи передайте своїй матері, щоб вона це зробила, і я повідомлю те, що зможу. Але ви повинні розуміти, я небагато можу сказати по телефону.

— Так, я розумію. Але ви можете сказати мені, у якій частині світу він зник?

— Як я вже сказав, з цього приводу існує офіційна інформація. Свого часу в газетах з'явилося декілька статей щодо цього. Ви знаєте, що він був мандрівником-дослідником?

— Так, мати щось казала мені про це…

— Так ось, він очолював експедицію, вона зникла. Це сталося приблизно десять років тому.

— А де це було?

— На Далекій Півночі, здається, на Алясці. Ви можете підшукати цю інформацію в бібліотеці. Чому б вам…

Але цієї миті Вілові гроші скінчилися, а більше в нього дрібних монет не було. Залунали короткі гудки, і він повісив трубку та озирнувся.

Понад усе йому хотілося поговорити з матір'ю.