Магічний ніж ("Темні початки") - Сторінка 37

Сержант, що також сидів за конторкою, припинив своє заняття та віддав честь символу Церкви, але попри всю свою дисциплінованість не зміг приховати проблиску здивування, що промайнув у нього в очах.

— Отже, зараз же пришліть декілька людей, аби вони надули кулю, — сказав Лі. — "Зараз" означає негайно. Крім того, мені потрібні продукти харчування, вода та баласт.

Власник складу подивився на сержанта, котрий лише знизав плечима, та побіг займатися повітряною кулею. Лі та Груман тим часом пішли на причал, де стояли баки з пальним — слід було проконтролювати заправлення, а також поговорити наодинці.

— Де ви взяли цей перстень? — поцікавився Груман.

— З пальця мерця. Користуватися ним доволі ризиковано, але в нас не було іншого способу повернути кулю. Як ви гадаєте, сержант щось запідозрив?

— Безперечно, але він знає, що таке дисципліна. Церква для нього вища за будь-які підозри. Якщо він і подасть рапорт, на той час, коли вони зможуть щось вдіяти, ми вжебудемо далеко… Я обіцяв вам вітер, пане Скоресбі? Сподіваюся, він вам сподобається.

Небо в них над головами було голубим, а сонце яскраво сяяло. На півночі над морем усе ще нависав схожий на гірський хребет вал туману, проте вітер швидко відганяв його до полюса, і Лі відчув гостре бажання знову опинитися в небі.

Коли куля почала розбухати від газу і її верхня частина з'явилася над дахом складу, Лі оглянув гондолу та особливо ретельно уклав туди обладнання: хто знає, що чекає на них в іншому світі? Він також дбайливо закріпив свої інструменти, в тому числі непотрібний нині компас — його стрілка безладно метушилася по шкалі, — та пристебнув по периметру гондоли мішки з піском.

Коли газовий балон був уже повним і під поривами вітру хилився в бік півночі, весь напружений, мов звір перед стрибком, а аеростат висів на напнутих канатах, що утримували його на землі, Лі віддав власникові складу решту свого золота, допоміг Груману сісти в гондолу та повернувся до людей біля канатів, аби віддати їм наказ відпустити кулю.

Він не встиг цього зробити. З алейки поруч зі складом почувся тупіт чобіт, і пролунав наказ:

— Стій!

Люди біля канатів зупинилися, деякі з них повернули голови в бік голосу, деякі дивилися на Лі. Аеронавт різко гукнув:

— Відв'язуй!

Двоє з людей послухалися, і куля смикнулася догори, але двоє інших дивилися на солдатів, що вибігали з-за рогу будівлі. Їхні канати все ще були обв'язані довкола стовбурів, і куля різко нахилилася вбік. Лі схопився за кільце, о якого кріпилися стропи, і побачив, що Груман і його деймон також учепилися за нього — шаман двома руками, а яструб пазурами. Лі крикнув:

— Відв'язуйте її, кляті дурні! Вона підіймається!

Куля рвонула угору з такою силою, що чоловіки, як вони не намагалися, не могли втримати її. Один із них розв'язав канат, і той ковзнув по швартовому стовбуру, але другий, відчувши, що канат повзе догори, замість того щоб випустити його, інстинктивно за нього схопився. Лі одного разу вже бачив щось подібне — й це було жахливо. Деймон бідолахи, кремезна лайка, завила від болю та страху — куля злетіла в небо, і за п'ять нескінченних секунд усе скінчилося: руки чоловіка ослабли, і він, уже напівмертвий, полетів униз та вдарився об воду.

Але солдати вже підвели свої рушниці. Повз гондолу просвистів рій куль, одна з них навіть висікла іскри з кільця для кріплення строп, і руки Лі пронизав біль, але жодна з куль не завдала шкоди нікому й нічому. Коли солдати вистрілили вдруге, повітряна куля вже була майже за межами їхньої досяжності, здіймаючись у голубе небо високо над морем. Лі відчув, як його серце заспівало. Колись він сказав Серафіні Пеккала, що байдужий до польотів, що це лише робота, але насправді він був іншої думки. Ширяти в небі зі сприятливим вітром ззаду та новим світом попереду — що може бути краще?

Він відпустив кільце та побачив, що Гестер, як завжди, з напівзаплющеними очима скорчився в кутку гондоли. Далеко знизу до них долетів ще один залп рушниці". Місто швидко віддалялося від них, а під ними мерехтів на сонці широкий простір Єнісейської губи.

— Ну що ж, докторе Груман, — сказав Лі, — не знаю, як ви, але я в повітрі почуваюся набагато краще. Тому бідоласі слід було відпустити канат. Зробити це так просто, але якщо забаритися бодай на секунду — ти загинув.

— Я дуже вдячний вам, пане Скоресбі, — відповів шаман. — У вас чудово все вийшло. Отже, летимо на північ. Я був би ще вдячніший, якби ви подали мені оте хутро — в повітрі досі дуже холодно.

11

Бельведер

Віл неспокійно розкидався на ліжку у великій білій віллі поруч із парком — його сни були просякнуті тривогою й радістю, тому, прокинувшись, він водночас полегшено зітхнув та подумав, що хотілося б поспати ще трохи. Розплющивши очі, він відчув себе таким в'ялим, що ледь міг рухатися, а коли сів на ліжку, то побачив, що його пов'язка ослабла, а постіль стала малиновою.

Він вибрався з ліжка, пройшов по засипаному пилом та залитому сонцем тихому будинку на кухню. Вони з Лірою спали в кімнатах слуг під горищем — величні ліжка із завісами, що стояли у великих кімнатах унизу, здалися їм вчора надто пишними, — тому шлях до кухні виявився досить тривалим і важким.

— Віле… — стривоженим голосом промовила Ліра, почувши його непевні кроки та повернувшись від плити, на якій вона щось готувала. Дівчинка допомогла йому сісти у крісло.

Віл відчував запаморочення. Він подумав, що, мабуть, утратив чимало крові — на це вказувало все довкола, до того ж його рани й досі кровоточили.

— Я саме робила каву, — сказала Ліра. — Спочатку поп'єш її чи зробити тобі перев'язку? Я зроблю для тебе що завгодно. А в тому холодному ящику є яйця, але я не знайшла печених бобів.

— У такому будинку їх і не може бути. Спочатку перев'яжи мені руку. У крані є гаряча вода? Я хочу помитися — мені аж гидко, що я весь покритий цим…

Ліра пустила воду, а Віл роздягся до спідньої білизни. Він почував себе надто слабким, щоб соромитися через це, але Ліра відчула ніяковість за нього та вийшла з кухні. Хлопець як міг вимився та витерся кухонним рушником, що висів біля плити.

За декілька хвилин Ліра повернулася, несучи одяг для нього — сорочку, парусинові штани та ремінь. Віл одягся, а Ліра розірвала новий рушник на смуги та знову міцно перев'язала йому руку. Її дуже непокоїв стан його ран, і не лише тому, що з них і досі вільно текла кров, а й тому, що вся рука набрякла та почервоніла. Але Віл нічого не сказав з цього приводу, тому промовчала й вона.

Потім вона налила в чашки каву та підсмажила черствого хліба. Вони віднесли все це у зал в передній частині будинку — з вікон цієї кімнати добре було видно місто, що лежало внизу. Поївши та допивши каву, хлопець відчув себе трохи краще.

— Спитай алетіометр, що робити далі, — запропонував він Лірі. — Ти вже зверталася до нього?

— Ні, — відповіла вона. — Відтепер я робитиму лише те, що ти мені скажеш. Минулої ночі мені спало на думку це зробити, але я не стала. І я не робитиму цього в майбутньому, доки ти мене не попросиш.

— Що ж, тоді зроби це просто зараз, — сказав Віл. — Тепер цей світ є не менш небезпечним, ніж мій. По-перше, тут залишається брат Анжеліки. І якщо…

Він зупинився, побачивши, що дівчинка щось почала казати, але вона замовкла водночас із ним. За мить Ліра опанувала себе та вимовила:

— Віле, учора відбулося дещо таке, про що я не хотіла тобі розповідати. Мені слід було це зробити, але в нас і так було багато справ. Мені шкода…

Вона розповіла йому про все, що бачила з вікна Башти Ангелів, поки Джакомо Парадізі перев'язував йому рану: про те, як на Туліо накинулися примари, як Анжеліка побачила її та з ненавистю на неї подивилася, про погрозу Паоло.

— Ти пам'ятаєш, — спитала дівчинка, — нашу першу розмову з нею? її брат щось сказав про те, що вони тут роблять. Хлопчик сказав: "Він хотів узяти…" — але вона не дала йому закінчити речення — смикнула його, згадав? Я впевнена, він збирався сказати, що Туліо хоче здобути ніж, і саме тому всі діти прийшли туди. Адже якби в них був ніж, вони могли б робити що завгодно, і навіть коли б вони виросли, їм можна було б не боятися примар.

— А який він мав вигляд, коли на нього накинулися ті потвори? — спитав Віл. На подив Ліри, він сидів увесь напружений, а його очі були вимогливими та наполегливими.

— Він… — дівчинка замовкла, спробувавши згадати все достеменно. — Він почав лічити камені в мурі. Він ніби обмацував їх усі, але не встиг цього зробити. Зрештою він наче втратив цікавість до того, що відбувається, зупинився та скам'янів. А що таке? — спитала вона, побачивши вираз Вілова обличчя.

— Річ у тому… Я гадаю, що вони, ці примари, прийшли з мого світу. Якщо вони змушують людей так поводитися, то я не здивуюся, дізнавшись, що вони дійсно з'явилися з мого світу. А коли ті люди з Гільдії відчинили перше вікно туди, примари могли пройти крізь нього.

— Але у твоєму світі немає цих примар! Ти ж ніколи не чув про них, так?

— Може, їх просто якось інакше називають.

Ліра не зовсім розуміла, що Віл має на увазі, але не хотіла тиснути на нього. Його щоки почервоніли, а очі палали.

— Хай там як, — сказала вона, відвернувшись, — значення має те, що Анжеліка бачила мене у вікні. Тепер вона знає, що ніж у нас, і вона розповість це всім дітям. Вона вважає, нібито в тому, що її брата схопили примари, винні ми. Мені шкода, Віле, я повинна була повідомити це тобі раніше. Але в нас зовсім не було вільної хвилинки…

— Мені здається, — відповів хлопець, — що це нічого не змінює. Він катував старого, а щойно дізнавшись, як користуватися ножем, він убив би й нас із тобою. Нам довелося рятувати своє життя.

— Мене все одно непокоїть усе це, Віле. Я маю на увазі, він був братом Анжеліки, і якби ми були на їхньому місці, то також схотіли б здобути ніж.

— Ти маєш рацію, — відповів Віл, — але ми не можемо просто піти туди та змінити те, що вже відбулося. Нам потрібен був ніж, аби повернути алетіометр, і якби ми моглиотримати його без бійки, ми б це зробили.

— Так, звичайно, — погодилася з ним Ліра.

Як і Йорик Бернісон, Віл, без сумніву, був воїном, і коли він казав, що було б краще обійтися без бійки, Ліра знала, що ліпше з ним погодитися: це було не боягузтво, а стратегія.