Майкл, брат Джеррі - Сторінка 6

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У Квека була дримба, і він, знудившись життям на "Макамбо" та рабством у стюарда, міг переноситись через простір і час на рідний острів Короля Вільгельма, беручи в зуби той нехитрий інструмент і пальцями видобуваючи з нього примітивні мелодії; у такі хвилини Майкл підспівував йому, чи то підвивав — хоч виття в нього було таке саме приємне, мелодійне, як і в Джеррі. Майкл зовсім не хотів вити, але структура його єства була така, що він мимохіть мусив реагувати на музику, як речовини реагують одна з одною в лабораторних дослідах.

Оскільки тим виттям він міг зрадити свою нелегальну присутність в стюардовій каюті, Квекові доводилося шукати втіхи в музиці на ґратах над кочегарнею, де стояла страшенна задуха. Але так тривало недовго, бо чи то волею сліпого випадку, чи то вироком, записаним у книгу життя ще до створення світу, Май-клові судилося зазнати пригоди, що глибоко змінила і його долю, і долі Квека та Дега Доутрі, ба навіть визначила місце, де їм малося дожити віку й лягти в могилу.

РОЗДІЛ VI

Пригода, що мала такі наслідки для майбутнього, призвела до того, що Майкл вельми недвозначно викрив перед усіма свою присутність на "Макамбо". І сталась вона через Квекове недбальство: виходячи з каюти, Квек не причинив щільно дверей. Пароплав гойдало на легкій хвилі, і двері то розчинялися навстіж, то грюкали, зачиняючись, одначе не так сильно, щоб затріснутись назовсім.

Майкл переступив високий поріг із невинним наміром дослідити тільки найближчу околицю. Та щойно він опинився за порогом, пароплав гойднуло дужче, і двері таки затріснулись. Майклові враз захотілося назад до каюти. Послух укоренивсь у ньому глибоко, бо він усім серцем жадав коритися волі свого пана, а по кількох днях ув’язнення вже збагнув, чи здогадався, чи відчув, що Стюард хоче, щоб він залишався в каюті.

Він довго сидів біля зачинених дверей, сумно дивлячись на них, однак був занадто розумний, щоб гавкати на них чи ще як звертатися до такої неживої речі. Він змалечку навчився розуміти, що тільки від живих істот можна чогось домогтися проханням чи погрозою і що коли неживі речі рухаються, як оце двері, то рухаються вони не самі собою і лишаються глухі до всього, з чим звертаються до них живі створіння. Часом він відбігав коротеньким коридорчиком, куди виходили двері каюти, до довгого коридора, що тягся з прови на корму, і позирав ним в один і в другий бік.

Трохи не годину він то відбігав отак, то вертався до дверей, що все не відчинялися. А потім у нього виникла нова думка: якщо двері не відчиняються, а Стюард і Квек не йдуть, то він сам піде розшукає їх. Раз надумавшись, він не вагався ні хвилини, а одразу рішуче подріботів довгим коридором на корму. У кінці коридор загинався під прямим кутом, і Майкл знайшов там вузенькі сходи нагору. Серед багатьох людських слідів він упізнав по запаху Стюардові й Квекові і таким чином дізнався, що вони тут проходили.

Нагорі, на верхній палубі, йому почали зустрічатись пасажири. То все були білі боги, і Майкл не дратувався, коли вони гукали на нього, але й не спинявся, а біг далі, на відкриту палубу, де лежало в шезлонгах ще більше привілейованих білих богів. Та ні Квека, ні Стюарда там не було; Майкл подався ще одними вузькими сходами знов нагору й опинився на шлюпковій палубі. Там, під широкими тентами, спочивало ще більше білих богів — у багато разів більше, ніж Майкл бачив за все своє життя.

Спереду шлюпкова палуба переходила в капітанський місток, що був не вищий за неї, як звичайно на пароплавах, а впо-рівень з нею. Оббігши стернову рубку, на її завітряному боці, в холодку, Майкл і спіткав свою долю; бо треба вам знати, що капітан Данкен мав на судні двох фокстер’єрів і велику перську кицьку, а кицька якраз привела кошенят. На дитячу кімнату для них кицька обрала рубку, і капітан, догоджаючи їй, поставив там коробку для кубла й страхав стерничих усілякими жахливими карами, якщо котрий наступить на кошеня.

Та Майкл нічого того не знав. А перська кицька помітила його раніше, ніж він її. Він, власне, завважив її аж тоді, коли вона кинулася на нього з розчинених дверей рубки. Щойно вгледівши цю несподівану небезпеку, ще й не добравши, що воно таке, Майкл відскочив убік. З його погляду, той напад був нічим не спровокований. Він видивився на неї, наїжачений, і побачив, що то звичайна кицька, а вона вже стрибнула вдруге, з розпушеним хвостом у людську руку завтовшки, повипускавши пазурі й розлючено засичавши.

Цього було б забагато для кожного ірландського тер’єра, що хоч трохи себе поважає. Майкл розізлився, коли кицька стрибнула вдруге, і, відскочивши набік, щоб уникнути її пазурів, спіймав її зубами за спину ще в повітрі. А за мить вона вже корчилась на палубі з перегризеним хребтом.

Та для Майкла то був тільки початок. Він мусив обкрутнутися, бо ззаду вже задзявкотіли, чи, скорше, заверещали, нові вороги. Однак відбитися Майкл не встиг: на нього з обох боків налетіли два дорослі фокстер’єри, куснули й повалили на палубу. До речі, обидва ті фокстер’єри вперше потрапили на "Макамбо" ще маленькими щенятками в кишенях у Дега Доутрі — той, своїм звичаєм, привласнив їх десь у Сіднеї й продав капітанові по гінеї за кожного.

Майкл, поки схопився на ноги, вже розлютився по-справжньому. Та й ще б пак ні — адже на нього, мов з мішка, сипались якісь войовничі кішки та собаки, хоча він їх не зачіпав і навіть не знав про них, поки на нього не напали. Фокстер’єри, попри свою істеричність, були відважні створіння й наскочили на нього знов, щойно він схопився. Зуби одного зчепилися з Майкло-вими, і губи в обох закривавились, а фокстер’єр, легший, аж відлетів геть від поштовху. Але другий устиг вгородити зуби Майклові в бік. Майкл шарпнувся, вирвав свій бік, зоставивши фокстер’єрові повну пащу шерсті, й умить наскрізь прокусив йому вухо. Фокстер’єр вереснув із болю й відплигнув так рвучко, що Майклові зуби прочесали те його вухо, мов гребінцем.

А з другого боку вже наскакував перший тер’єр, і Майкл обкрутнувся, щоб дати відкоша, але в ту мить зазнав нового, теж неспровокованого нападу. Цей раз то був капітан Данкен, що розгнівався, вгледівши свою кицьку замордованого. Капітан копнув Майкла ногою під ребра, аж псові дух забило і він підлетів у повітря, а тоді важко гепнувся боком на палубу. Обидва фокстер’єри знов наскочили на нього й учепилися зубами в його цупку, мов дротяну шерсть. А Майкл, ще лежачи на боці й тільки спинаючись, угризнув одного за передню лапу. Тер’єр заскавчав і відбіг на трьох лапах, підібгавши четверту, прокушену до кістки.

Двічі Майкл кусонув другого чотириногого ворога, і той теж кинувся тікати; Майкл погнався за ним, а капітан — за Майклом. Усі троє бігли кружка, а тоді Майкл скоротив собі шлях, метнувшись навпростець, і вгородив зуби фокстер’єрові збоку в карк. Від важкого поштовху менший пес бухнувся на палубу, а капітан у ту мить удруге копнув Майкла, і удар відкинув його з такою силою, що зціплені Майклові зуби аж продерли фок-стер’єрову шкіру.

Тоді Майкл кинувся на капітана. Що з того, що це білий бог? Майкл уже ні на що не зважав — так розлютили його всі ці вороги, що з доброго дива гуртом напали на нього, коли він мирно шукав Квека чи Стюарда. А крім того, це був чужий білий бог, якого він зроду не бачив.

Спершу Майкл гарчав. Але напасти на бога — це вже діло серйозніше, і назустріч нозі, що знов замахнулась на нього, він стрибнув мовчки. Як і на кішку, стрибнув не навпростець, а трохи вбік, щоб ухилитися від неї, і потім, вигнувшись, ухопити зубами збоку. Такого виверту він навчився на численних чорношкірих у Мерінджі й на борту "Ежені", хоч та штука вдавалася йому не щоразу. Його зуби вчепились у білу парусинову холошу, і він так шарпнув її, що розлючений моряк хитнувся й трохи

не заорав носом. Насилу втримавшись на ногах, він перечепився через Майкла, що вже знову стрибнув на нього, заточився й сів на палубу.

Чи довго б він сидів там, відсапуючись, невідомо, бо в ту ж мить Майклові зуби вп’ялись йому в плече, і він підхопився навдивовижу моторно, як на свою огрядну комплекцію. Плигнувши, Майкл не досяг зубами до литки, тільки розшматував другу холошу, але й сам дістав такого стусана, що підлетів, перевертаючись, на ярд у повітря й гримнувся на палубу спиною.

Доти розгніваний капітан атакував і знову був замахнувся ногою, коли Майкл схопився й рвонувсь угору — уже не до литки чи стегна, а до горлянки. Дострибнути він, звісно, не міг, але вчепився зубами в чорного шарфа й роздер його, падаючи на палубу.

До оборони й відступу змусив капітана Данкена не так цей стрибок, як те, що Майкл нападав мовчки. Мовчання його було зловісне, мов смерть. Він не гавкав і не гарчав. Дивлячись просто на ворога й не кліпаючи очима, він стрибав і стрибав. А діставши стусана ногою, не скавучав із болю. Його не лякали удари. Том Гегін любив хвалитися Бідці й Теренсом, що вони ніколи не ухиляються від ударів, і ту свою безстрашність вони передали Джеррі та Майклові. Така вже була їхня природа, що вони стрибали назустріч ударові, на того, хто його завдавав, а не втікали від нього. У мовчанні, грізному, як смерть, вони нападали й нападали, не знаючи, що то таке — відступ.

Отак і Майкл. Капітан, задкуючи, відбивався ногою, а він наскакував і кусав. Порятував капітана Данкена матрос із шваброю на довгому держаку. Надбігши, він ухистився тицьнути швабру просто в пащу Майклові й відіпхнути його. Перший раз Майклові зуби машинально вп’ялися в швабру. Але, пустивши, він більше її не кусав, бо розпізнав, що то нежива річ, якій йього зуби не можуть дошкулити.

Та й матросом він не цікавився — тільки ухилявся від нього. Майкл рвався до капітана Данкена, що вже стояв, зіпершись спиною на поруччя, геть засапаний, і втирав рясний піт з обличчя. Хоч оповідати довго, але вся та битва, від сутички з кицькою до появи матроса з шваброю, відбулась так швидко, що пасажири, які посхоплювалися з шезлонгів, тільки надбігли, коли Майкл, спритно вивернувшися від швабри в матросових руках, доскочив до капітанової ноги й уп’яв зуби в товсту литку так глибоко, що капітан Данкен аж заревів з болю й гніву і нестямно вилаявся.

Влучний стусан відкинув Майкла геть і дав матросові змогу знов затримати його шваброю.