Майже Безпечна - Сторінка 26

Поволі він звівся на ноги і спробував знову. В Артура всередині все похололо, коли він подумав, що може навіки втрати Рендом. Але кульгаючи і проклинаючи все на світі він біг далі. Артур не знав, що було в посилці, але на ній було написано Форд Префект, тому більшість прокльонів він присвящав саме йому.

Корабель виявився одним з найбільш крутих і красивих серед тих, що Рендом доводилося бачити.

Від нього захоплювало дух. Срібний, гладенький, неісповідимий.

Якби вона погано в них розбиралася, то припустила б, що це RW6. Коли корабель сів позаду неї, вона раптом зрозуміла, що це насправді був RW6, і ледве могла дихати від збудження. А RW6 між іншим, це така штукенція, яку зазвичай побачиш лише в журналах, які були створені спеціально, щоб провокувати бунт проти багатих.

Її аж трусило від захвату. Манера і час появи цього корабля зовсім не вкладалися в голові. Або це найбільш неймовірний збіг відомий всесвіту, або трапилося щось дуже дивне і тривожне. Тим часом, в очікуванні відкриття люка, напруга все зростала і зростала. Її Путівник — тепер вона вважала його своїм — в цей час завис над її правим плечем ледь помітно махаючи крилами.

Люк відкрився. З ньго вирвалися лише смужка тьмяного світла. Пройшло кілька секунд і звідти з'явилася постать. Вона трохи постояла, очевидно намагаючись пристосувати очі до темряви. Потім вгледіла Рендом, яка стояла непорушно, і поспішила до неї. Потім раптом щось скрикнула чоловічим голосом і почала бігти в її напрямку.

Це постать зробила дарма. Рендом не належала до тих людей, до яких варто бігти темної ночі, коли нерви у них на взводі. Сама не усвідомлюючи того, вона все ще крутила свій особливий загострений камінь в кишені відтоді, як побачила зореліт.

Все ще біжучи, шкутильгаючи, вдаряючись і ранячись об дерева і камінці, Артур наршеті побачив, що запізнився. Корабель, який знаходився на землі десь хвилин зо три, тепер безшумно і граціозно підіймався над деревами, повільно перетворився на маленьку цятку, і задерши носа, зник в хмарах.

Полетів. А разом з ним і Рендом. Звичайно цього Артур напевне не знав, а тому все ж вирішив продовжити свій шлях, щоб пересвідчитись у цьому. Вона полетіла. Він тільки почав звикати зі своїми обов'язки як батька, і тепер не міг повірити, як погано з ними справився. Артур знову спробував бігти, але його ноги ледве волочились, коліно пекло вогнем і він знав, що повністю і безповоротно запізнився.

Він уявити собі не міг, що може почуватися на стільки кепсько, але як виявилося, він помилявся.

Нарешті він пришкутильгав до печери, в якій раніше Рендом відкрила коробку. Недалеко на землі були ще свіжі сліди космічного корабля, але Рендом ніде не було видно. У розпачі він увійшов до печери, оглянув все навколо і знайшов порожню коробку, і гранули зниклої матерії розкидані навколо. Це його трохи засмутило: він намагався привчити Ренд до акуратності. Почуваючись засмученим за таку її неохайність, він відволікся від думки про те, що вона зникла. Артур розумів, що в нього жодних шансів знайти її.

Раптом його нога копнула якийсь предмет. Він нагнувся, щоб підняти його і був глибоко здивований тим, що знайшов. Це був його Путівник по Галактиці для космотуристів. Як він опинився тут у печері? Адже сам Артур так і не повернувся до місця катастрофи. Просто в нього зовсім не було бажання повертатися на місце катастрофи, а також в нього зовсім не було бажання знову бачити Путівник. Він розраховував і далі жити тут, на Ламюелі і робити сендвічі. І все ж таки, як він опинився у печері? Путівник працював. У відповідь на його дотик, на кришці спалахнули слова БЕЗ ПАНІКИ.

Артур вийшов з печери у тьмяну і вогку місячну ніч. Він сів на камінь, щоб заглянути до Путівника, а потім неочікувано виявив, що камінь на справді не камінь, а людина.

Розділ 18

Артур скочив на ноги як ужалений. Важко сказати, що злякало його більше: те, що він міг травмувати людину, на яку він ненароком сів, чи те, що людина, на яку він ненароком сів, може травмувати його у відповідь.

Однак при детальнішому огляді виявилося, що панікувати було зарано. Хто б це не був, він лежав без тями. Звісно було б добре, якби він пояснив чого він тут лежить. Здається він дихає. Це вже добре. Артур перевірив пульс. З ним також все добре.

Він лежав на боці скрутившись навпіл. Останній раз Артур надавав першу допомогу дуже давно і дуже далеко звідси, тому йому дуже важко було згадати, що потрібно при цьому робити. Перш за все, як він насилу згадав, йому потрібен набір для надання першої допомоги.

Дідько.

Перевернути його на спину чи ні? Може в нього поламані кістки? Може він заковтнув язик? Може він подасть на нього в суд за ненадання допомоги? І крім того, хто він взагалі такий?

В цей момент непритомний чоловік раптом голосно застонав і перевернувся на спину.

Артур подумав, чи йому слід...

Він подивився на нього.

Він знову подивився на нього.

Він знову подивився на нього просто, щоб бути повністю впевненим.

Хоча не так давно йому здавалося, ніби гірше бути вже не може, йому стало значно гірше.

Людина знову застогнала і поволі відкрила очі. Йому був потрібен якийсь час, щоб сфокусувати погляд, потім він закліпав очима і застиг.

— Ти!? — скрикнув Форд Префект.

— Ти!? — скрикнув Артур Дент.

Форд застогнав знову.

— Не хочеш мені щось пояснити? — промовив він і закрив очі у розпачі.

Через п'ять хвилин він уже сидів і потирав величезну шишку, яка з'явилася в нього на скроні.

— Що то в біса за жінка була? — запитав він. — Чому нас оточили білки, що вони від нас хочуть?

— Мене вони атакують вже цілу ніч, — сказав Артур. — Вони весь час намагаються дати мені якісь журнали.

Форд насупився. — Справді? — запитав він.

— І шматочки ганчірки.

Форд замислився.

— А, — сказав він. — Це місце де розбився твій корабель?

— Так, — відповів Артур.

Сказав він це з невеликим зусиллям.

— Тоді все сходиться. Таке трапляється. При аварії роботів-стюартів розтрощило, а керуючий ними кібермозок вижив і почав захоплювати місцеву фауну. Він може всю екосистему перетворити на якусь безпомічну індустрію надання послуг, а звірі будуть бігати за прохожими таскаючи гарячі рушники і напої. Пора вже якийсь закон видати проти цього. Може такий уже є. Може вже є закон проти цього закону, щоб всі були задоволені. Хей-хо. Що ти сказав?

— Я сказав... і та жінка моя дочка.

Форд завмер, не віднімаючи руки від шишки.

— Повтори ще раз.

— Я сказав, — родратовано повторив Артур — та жінка — моя дочка.

— Я не знав, — сказав Форд, — що у тебе є дочка.

— Що ж, мабуть, ти ще багато чого про мене не знаєш, — зауважив Артур. — Якщо на те пішло, мабуть, ще багато чого я сам про себе не знаю.

— Так, так, так. Коли це трапилось?

— Я не зовсім впевнений.

— Це вже звучить знайомо, — сказав Форд. — А в цьому брала участь мати?

— Тріалліан.

— Тріалліан? Я не думав, що...

— Ні, слухай, мені трохи ніяково.

— Я пам'ятаю, одного разу вона мимохідь казала, що в неї є дитина чи щось типу того. Ми бачимось з нею час від часу. Але я жодного разу не бачив її з дитиною.

Артур нічого не відповів.

Форд почав відчувати, що відчуття подиву потрохи заповнює його голову.

— А ти впевнений, що це твоя дочка? — поцікавився Форд.

— Розкажи як це трапилося.

— Фффпрууу... Це довга історія. Я збирався забрати посилку, яку послав собі на твоє ім'я ...

— Так, а для чого це все?

— Думаю це щось неймовірно небезпечне.

— І ти вирішив прислати це мені? — обурився Артур.

— Найбезпечніше місце, яке я знаю. Подумав, що можу покластися на тебе, бо ти на стільки нудний, що ніколи б її не відкрив. Хай там як, коли я прилетів була ніч і я ніяк не міг знайти тво село. Керувся я лише дуже приблизними даними. А ще ніяк не міг знайти ніяких сигналів. Схоже, що у вас тут взагалі ніяких сигналів немає.

— Це мені тут і подобається.

— Потім я підхопив ледь вловимий сигнал від твого примірника Путівника, тому й направився прямо на нього з надією, що знайду тебе. Потім вивилося, що я приземлився прямо посеред якось лісу. Довго не міг зрозуміти, що тут коїться. Вийшов, а потім побачив, що там стоїть ця жінка. Я вирішив підійти і привітатися, а потім раптом побачив, що в неї та штука!

— Яка штука?

— Штука, яку я прислав тобі! Новий Путівник! Пташка! Ти мав зберігати її в себе, ідіот, а вона натомість літала над плечем цієї жінки. Я побіг до неї, а вона вдарила мене каменем.

— Ясно, — промовив Артур. — І що ж ти зробив?

— Ну, я звісно впав. Мене було сильно поранено. Потім вона разом з пташкою сіли в мій корабель. А коли я кажу мій корабель, я маю на увазі RW6.

— Що?

— RW6, заради Заркуона. В мене зараз непогані стосунки між моєю кредиткою і центральним комп'ютером Путівника. Ти не повіриш, якби ти побачив той корабель, Артуре, він...

— То RW6 це космічний корабель, так?

— Так! Це... а, та не зважай. Слухай, просто зосередся, добре, Артуре? Чи принаймні дістань якийсь каталог. Короче, в цей момент я був дуже схвильований. А ще, мабуть, напівконтужений. Я стояв на колінах, стікаючи кров'ю, тому мені залишалося лише благати. Я молив: будь-ласка, заради Заркуона, не забирайте мій корабель. І не залишайте мене на призволяще серед якогось примітивного, Зарком забутого лісу без медичної допомоги і з травмою голови. Я сказав, що у мене можуть бути серйозні проблеми, як у неї.

— Що вона відповіла?

— Вона вдарила мене по голові знову.

— Тоді я можу напевно сказати, що це моя дочка.

— Миле дитя.

— До неї треба трохи звикнути, — зітхнув Артур.

— До знайомих вона приязніше ставиться?

— Ні, — відповів Артур, — але тоді краще відчуваєш коли треба пригнутись.

Форд тримався за голову і намагався дивитися прямо перед собою.

Небо почало потрохи світлішати на заході. Якраз там, де сходило сонце. Артуру взагалі не хотілося його бачити. Останнє, що він хотів би робити після такої пекельної ночі як ця, то це пережити ще якийсь ідіотський день наповнений балачками про це місце.

— Що ти робиш у такому місці, Артуре? — поцікавився Форд.

— Ну, — промовив Артур, — в основному роблю сендвічі.

— Що?

— Я є, чи швидше був, творець сендвічів для невеликого племені. Насправді це дуже принизливо. Коли я тільки-но прибув, і вони витягли мене із цієї купити супер високотехнологічного мотлоху, який врізався в їхню планету, то подумав, що було непогано трохи допомогти і їм.