Маккоїв нащадок - Сторінка 6

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Однак та лють, яка спонукала його до лайки, і досі в ньому вирувала. Раптом він гепнув кулаком по рубці й вигукнув:

— Слухайте, діду, я не здамся. Ці Помоти пошили мене в дурні і наді мною насміялися. Але я не здамся без бою. Я гнатиму і гнатиму цей корабель! Якщо треба — крізь острови Помоту і аж до Китаю, але все одно знайду для нього підходящу мілину. Навіть якщо всі мене покинуть, я все одно з ним залишуся. Я покажу цим Помотам! Вони не зможуть мене перемогти. Ця посудина — гарна дівчина, і я буду з нею доти, поки залишиться хоч одна дошка, на якій можна стояти! Чуєте?

— Я теж буду з вами, капітане, — сказав Маккой. Уночі з півдня дув не вітер, а лише якийсь жалюгідний

натяк на нього, і несамовитий від люті капітан, ні на секунду не забуваючи, що в трюмі палахкотить вогонь, придивлявся, заміряв курс корабля на захід і час від часу усамітнювався тихенько полаятися, щоб не чув Маккой.

Коли розвиднілося, на півдні знову з'явилися пальми, що росли наче з води.

— Це — підвітряна точка Макемо, — сказав Маккой. — Катіу лежить лише за кілька миль на заході. Можемо спробувати туди дістатися.

Але течія, протискуючись повз ці два острови, потягнула їх на північний захід, і о першій дня вони побачили, як пальми острова Катіу піднялися над поверхнею моря, а потім знову потонули у воді.

За кілька хвилин, якраз після того, як капітан виявив іще одну течію з північного сходу, котра міцно вхопила "Піренеї", спостерігачі на щоглах помітили пальми на північному заході.

— Це — Рарака, — пояснив Маккой. — Без вітру ми туди не потрапимо. Течія відносить нас на південний захід. Але нам слід остерігатися. За кілька миль буде течія, що прямує на північ, а потім повертає по колу на північний схід. Вона потягне нас геть від Факарави, а саме на Факараві можна було б посадити "Піренеї" на мілину.

— Ця біс… ця противна течія може тягнути нас куди хоче! — запально вигукнув капітан. — Все одно ми десь знайдемо для "Піренеїв" обмілину.

Але ситуація на кораблі досягала апогею. Палуба була така гаряча, що здавалося: іще кілька градусів — і вона запалає. У деяких місцях від температури не захищали навіть черевики з товстою підошвою, і, щоб не обпалити ноги, доводилося ледь не бігати по палубі. Диму стало більше, і він став більш ядучим. Усі, хто був на борту, потерпали від запалення очей, а від задухи кашляли так, наче вся команда складалася з туберкульозників. Удень витягнули шлюпки і приготували їх до спуску на воду. В них поклали кілька останніх в'язок сушених бананів, а також навігаційні прилади капітана та його помічників. Капітан Девенпорт навіть поклав у баркас хронометр, боячись, що палуба вибухне будь-якої миті.

Усю ніч команда була охоплена лиховісними передчуттями, а коли замерехтіло перше вранішнє світло, матроси та командири, із впалими очима та змарнілими обличчями, подивилися один на одного, наче дивуючись, що корабель іще не розвалився і вони й досі живі.

Капітан Девенпорт, то рухаючись підтюпцем, то несолідно підстрибуючи та роблячи перебіжки, оглянув палубу судна.

— Це — справа кількох годин, якщо не хвилин, — заявив він, повертаючись на мостик.

"Земля!" — загукали згори. Невдовзі землю стало видно з палуби, і Маккой подався на мостик, а капітан тим часом скористався можливістю полаятися і хоч трохи полегшити душу від накопичених у ній гніву і роздратування. Але його прокльони несподівано стихли — то він раптом побачив на північному сході якусь темну лінію на воді. Це був не шквал, а сильний бриз — зруйнований пасат, що відхилився на вісім румбів від свого початкового напряму. Набираючи силу, він знову приступав до своєї звичної справи.

— Притримайте корабель, капітане, — сказав Маккой, піднімаючись на ют. — Це — крайня східна точка Факарави, і ми зможемо проскочити на галфвінді[44] крізь прохід на повній швидкості, піднявши всі вітрила.

Минула година, і з палуби вже можна було добре розгледіти низький атол і кокосові пальми на ньому. Усвідомлення того, що запас міцності "Піренеїв" ось-ось вичерпається, важким тягарем давило на кожного члена команди. Капітан Девенпорт наказав приспустити за кормою три шлюпки і посадити в кожну з них матроса, щоб вони стежили, аби ті, розгойдуючись, не пошкодили одна одну. Підходячи до атола, корабель почав огинати його. До білої смуги прибою залишалося якихось два кабельтових.

І за хвилину суходіл розступився, відкривши поглядам вузький прохід, а за ним — лагуну. То було величезне дзеркало води тридцять миль завдовжки і десять — завширшки.

— Пора, капітане.

І реї "Піренеїв" востаннє розвернулися, коли корабель, слухаючись штурвала, рушив у прохід. Та ледь встигли вони розвернутися, як матроси та помічники, охоплені панічним страхом, кинулися на ют, навіть не почавши укладати линви. Ще нічого не трапилося, але вони наперебій твердили: щось має трапитися. Чому — вони не могли пояснити. Просто знали, що зараз трапиться якесь лихо — і все. Маккой кинувся на свій пост у носовій частині, щоб перебрати на себе керування судном, але капітан міцно вхопив його за руку і, крутнувши на місці, притягнув до себе.

— Керуйте звідси, — сказав він. — На палубі небезпечно. А в чому річ? — вигукнув капітан наступної ж миті. — Чому ми стоїмо як укопані?

Маккой посміхнувся.

— Нам противиться течія швидкістю сім вузлів, капітане, — відповів він. — Саме з такою швидкістю з лагуни виходить відпливна вода.

Минула година, "Піренеї" просунулися вперед лише на відстань своєї довжини, але вітер набирав сили і почав відчутно штовхати корабель уперед.

— Нехай частина команди розсядеться по шлюпках, — скомандував капітан Девенпорт.

Не встиг його голос стихнути і не встигли матроси виконати його наказ, як середня палуба "Піренеїв" злетіла в повітря в клубах диму і вогню. Частина уламків зависли в оснастці, а частина посипалися за борт. Членів команди, що скупчилися на кормі, врятувало те, що вітер був попутний. Засліплені страхом, вони кинулися до шлюпок, але голос Маккоя, у якому чулися безмежний спокій і впевненість, зупинив їх.

— Зупиніться і заспокойтеся, — мовив він. — Усе нормально. Потурбуйтеся хто-небудь про юнгу, будь ласка.

Стерновий від страху покинув штурвал; капітан Девенпорт стрибонув до нього і, вхопившись за ручки, ледь устиг втримати корабель, інакше той відхилився б і течія викинула б його на мілину.

— Подбайте про шлюпки, — сказав він містеру Конігу. — Залиште одну з них на короткій линві за кормою, щоб я зміг у неї заскочити, коли покину корабель.

Містер Коніг повагався, а потім переліз через планшир і спустився в шлюпку.

— Відхиліть корабель на піврумба, капітане. Капітан Девенпорт аж тіпнувся від несподіванки. Йому

здавалося, що на кораблі він залишився сам.

— Так — на піврумба, — відповів він.

Посеред палуби "Піренеїв" палала відкрита топка, з якої виривалися величезні клуби диму. Піднімаючись високо над щоглами, вони повністю застили ніс корабля. Маккой, сховавшись за вітрилами бізань-щогли, продовжував виконувати своє нелегке завдання і спрямовував корабель через лабіринт протоки. Полум'я від центру вибуху вже підкрадалося по палубі до корми, а вітрила на височенній грот-щоглі враз спалахнули і щезли, злизані велетенським язиком вогню. Але капітан знав, що передні вітрила, хоча й невидимі за хмарою диму, й досі тягнуть корабель уперед.

— От якби не всі вітрила згоріли і ми встигли проскочити в лагуну! — простогнав капітан.

— Проскочимо, — запевнив його Маккой з непорушною впевненістю. — Ми ще маємо багато часу. Обов'язково проскочимо. А коли опинимося в лагуні, то поставимо корабель за вітром, щоб вогонь не перекинувся на корму.

Язик вогню вискочив біля бізань-щогли, зголодніло потягнувся до нижнього ряду вітрил, але промахнувся і зник. Зверху капітанові на шию впав шматок палаючої линви. З прудкістю людини, яку вжалила оса, він роздратовано змахнув вогонь зі своєї шкіри.

— Який курс, капітане?

— Норд-вест-вест.

— Тримайте вест-норд-вест.

Капітан крутнув штурвал і вирівняв корабель.

— Вест-норд, капітане.

— Єсть вест-норд.

— А тепер — вест.

Мало-помалу входячи в лагуну, корабель румб за румбом описав коло і став по вітру. І румб за румбом, зі спокійною впевненістю людини, що має у своєму запасі щонайменше тисячу років, Маккой розміреним речитативом задавав курс.

— Іще один румб, капітане.

— Єсть іще один румб!

Капітан Девенпорт обернув штурвал на кілька ручок, раптом різко повернув його в попереднє положення, а потім обернув на одну ручку і зафіксував.

— Так тримати!

— Єсть так тримати!

Незважаючи на попутний вітер, жар був такий сильний, що капітан, який скоса позирав на компас, був змушений час від часу відривати від штурвала то одну, то другу руку, щоб потерти або захистити свої щоки, які вже вкрилися пухирцями.

Борода Маккоя почала скручуватися й в'янути, і її сильний запах, ударивши в ніздрі капітану, змусив його з тривогою і несподіваною для самого себе турботою поглянути на старого. Девенпорт по черзі відпускав ручки штурвала і почісував об штани руки, що теж почали вкриватися пухирцями опіків. Знову з трюму шугонув вогонь — і вмить злизав усі вітрила на бізань-щоглі, змусивши чоловіків пригнутися і прикрити обличчя руками.

— А тепер, капітане, — сказав Маккой, — додайте чотири румби і нехай корабель іде сам.

Палаючі шматки вітрил та линв летіли додолу і падали на них та довкола них. Під ноги капітану впав тліючий шматок просмоленої вірьовки, і той зайшовся кашлем, але штурвала не відпускав.

Корабель сіпнуло. Задравши носову частину, він ще трохи проповз по обмілині і плавно зупинився. Ливень палаючих шматків, зірваних поштовхом, посипався на капітана та Маккоя. Потім корабель посунувся далі і знову вдарився об мілину. Роздавивши кілем крихкий корал, він пішов ще далі — і сіпнувся втретє.

— Повна перекладка руля! — сказав Маккой. — Як там повна перекладка руля? — спитав він через хвилину.

— Корабель не реагує на руль, — почулася відповідь.

— От і добре. Його поволі розвертає, — сказав Маккой, поглянувши за борт. — Прекрасний м'який пісок. Кращого місця і не знайти. Прекрасне дно.

Коли корабель розвертало кормою від вітру, на кормі вибухнув страхітливий стовп вогню та диму. Обпечений капітан, скорчившись від болю, покинув штурвал.