Маленька господиня великого будинку - Сторінка 3

Його череда витримувала те порівняння. Вона виглядала добре. Навіть дужо добре.

Форест рушив далі. Навколо брязкотіли на лапах машини, що розкидали гній. Віддалеки по низьких розлогих пагорбах повільно ходили туди й сюди поперек схилів численні запряги його тяглових ширських кобил — по три в плузі; вони орали зелене дерниння, вивертаючи наверх багату перегноєм темно-брунату землю, таку важку і крихку, що вона майже не потребувала борони — сама розсипалась на дрібні грудочки й робилася готова до засіву. Там мали сіяти кукурудзу та сорго на силос для його худоби. А на інших схилах, за правильною сівозміною, вже вигнався по коліно ячмінь, і ще на інших буйно зеленіли конюшина та вика.

Усі ті лани довкола, великі й малі, були розмірені й розплановані так зручно для роботи, що потішили б серце й найприскіпливішому фахівцеві. Огорожі скрізь були щільні й високі, безпечні й від свиней, і від рогатої худоби, і ніде попід ними не ріс бур’ян. Багато рівніших ланів по видолинках було засіяно люцерною, на інших, знов же за сівозміною, зеленіли озимі посіви, або ж їх готувалося під ярину. А ближче до хлівів та обор для племінних маток на обгороджених ланах паслись пухнасті, аж круглі вівці-шропширки та французькі мериноски або ж велетенські білі свині, у Фореста очі заблищали з утіхи, коли він проїздив повз них.

Далі він проминув щось ніби містечко, тільки без крамниць та заїздів. Міцні й чепурні котеджі стояли кожен серед свого садочка, де вже цвіли тривкіші ранні квіти й навіть троянди, зневажаючи останні весняні приморозки. Серед квітників уже бігали, гралися, сміялися діти, а матері скликали їх снідати.

Від’їхавши на яких півмилі від Великого Будинку, Форест звернув на окружну дорогу повз ряд майстерень. Біля першої — кузні — він зупинився й заглянув досередини. Один коваль працював біля горна. Другий, щойно підкувавши передню ногу вже пристаркуватій тягловій кобилі, що заважила б добрих тисячу вісімсот фунтів, спилював рашпилем зовнішній край копита, приганяючи його до підкови. Форест глянув, привітався і від’їхав, але футів за сто зупинився, вийняв із задньої кишені блокнота й щось туди записав.

Далі він поминув решту майстерень — малярню, стельмашню, слюсарню для водогону, теслярню. Саме як він кинув погляд на ту останню, повз нього промчало якесь чудне авто — напівлегкове й напіввантажне — і звернуло на головну дорогу, що вела до залізничної станції, за вісім миль. То везли з молочарні вироблене напередодні масло.

Великий Будинок був осереддям цілої системи господарств. За півмилі навкруг нього лежали садиби окремих спеціалізованих ферм. Дік Форест, раз у раз вітаючись із своїми працівниками, чвалом проминув молочарську ферму — трохи не ціле море будівель, над якими височіли батареї силосних веж; підвісною дорогою котились вагонетки з гноєм і автоматично виверталися в короби машин — розкидачів добрива, що стояли й дожидали черги вантажитись. Кілька разів Фореста зупиняли порадитись чоловіки ділового, інтелігентного вигляду, що їхали верхи або в бідках. То були його помічники, керівники окремих служб, і говорили вони так само стисло й посутньо, як і він. Останній з них, що їхав на карій кобилиці-трилітку, граційній і дикій, як напіввиїжджеинй арабський кінь, хотів був, привітавшись, розминутися з хазяїном, але Форест сам спинив його:

— Доброго ранку, містере Генесі! Ну, скоро вона буде готова для місіс Форест?

— Та треба б ще з тиждень, — відповів Генесі.— Вона, власне, вже виїжджена, саме так, як хотіла місіс Форест, але трохи збуджена й полохлива, треба ще з тиждень, щоб уговталась.

Форест кивнув головою, погоджуючись, а Генесі — він був ветеринар — сказав іще:

— Знаєте, на люцерні двох возіїв треба б спекатись.

— А що таке?

— Один новенький, Гопкінс, щойно з війська, — може, з армійськими мулами він і вміє обходитись, але з тягловими кіньми — ні.

Форест кивнув головою.

— А другий працює в нас уже два роки, але розпився і зганяє похмілля на конях…

— А, це Сміт, такий типовий янкі, поголений, трохи косий на ліве око? — перебив Форест ветеринара.

Той ствердно кивнув.

— Я за ним стежив, — докінчив Форест. — Він спершу працював добре, та останнім часом розіпсів. Авжеж, звільніть його. А того другого, — як його, Гопкіпс? — також звільніть. До речі, містере Генесі,— Форест вийняв блокнота, вирвав останній недавно списаний аркушик і зіжмакав його. — У вас у кузні новий коваль. Як він вам здається?

— Я ще не встиг роздивитись.

— Доведеться нагнати і його. Він у нас не може працювати. Я щойно бачив, як він, припасовуючи підкову старій Олден-Бесі, спиляв рашпилем півдюйма копита.

— Отакої!

— Виженіть його, — ще раз наказав Форест, тоді ледь торкнув острогами свою кобилицю, що нетерпляче гризла вудила, і вона бокаса, мотаючи головою й пориваючись стати цапки, гайнула дорогою.

Багато що з побаченого тішило його. Раз він аж промурмотів уголос: "Ох, багатюща земелька!" Проте дещо йому й не подобалось; тоді він виймав блокнота. Докінчивши свій круг навколо Великого Будинку, він звернув до окремої групи стаєнь з оборами, ще на півмилі осторонь. То була ветеринарна лікарня. Але там він знайшов тільки дві телиці, підозрілі на туберкульоз, та одного розкішного, здоровісінького кнура дюрок-джерсійської породи. Повних шістсот фунтів ваги, блискучі очиці, жваві рухи, полиск щетини свідчили, що йому не хибує нічого. Він просто як недавно привезений з Айови відбував карантин, — таке було в Форестовому господарстві неодмінне правило. В племінних книгах товариства свинарів він значився як дволіток Ратман Перший і коштував Форестові півтисячі доларів.

Їдучи скоком однією з доріг, що розходились від Великого Будинку, як шпиці в колесі, Форест наздогнав Креліна, завідувача свинарень, і говорив з ним хвилин із п’ять; вони домовились, як доглядати й використовувати Ратмана Першого ближчими місяцями, потім Форест дізнався, що свиноматка Леді Айлтон, призерка всіх виставок від Сієтла до Сан-Дієго, щасливо опоросилась одинадцятьма поросятами. Крелін сказав, що сидів біля неї півночі й тепер їде додому скупатись та поснідати.

Форест уже хотів був пустити кобилу чвалом, та враз стримав її й спитав ще:

— Ваша старша дочка, як я чув, скінчила школу і хоче вступити до Стенфордського університету?

Крелін, тридцятип’ятирічний чоловік, водночас і солідний, як батько майже дорослої дочки, й людина з вищою освітою, і молодявий, як усі, хто живе простим життям і багато буває на повітрі, ледь почервонів крізь густу засмагу, вдоволений, що хазяїн цікавиться його родинними справами, і кивнув головою.

— А ви ще подумайте, — порадив Форест. — Порахуйте всіх ваших знайомих дівчат, що скінчили коледж або вчительський інститут. Скільки з них працює за фахом і скільки вийшло заміж через два чи три роки по одержанні диплома та няньчать своїх дітей?

— Гелін по-справжньому хоче вчитись, — заперечив Крелін.

— Ви пам’ятаєте, як мені вирізали апендикса? — спитав Форест. — Мене тоді доглядала молоденька медсестра, дуже вправна й гарненька з себе. Вона тільки шість місяців як скінчила науку, а ще за чотири я вже мусив послати їй весільного подарунка. Вийшла за агента автомобільної фірми і відтоді весь час живе по готелях. Ні разу більш не довелось їй доглядати хворого — бо й своїх дітей не має, щоб полікувати, як коли животик заболить. Звісно… у неї є надії, і справдяться вони чи ні, вона тим часом щасливісінька. Але чи варто було їй учитись на медсестру?

Саме в ту хвилину повз них проїздив порожній розкидач добрива, і Крелінові довелось відступити, а Форестові збити свою Людожерку на узбіччя дороги. Форест із теплим вогником в очах оглянув могутню, доладно збудовану тяглову кобилу, запряжену в розкидач по праву руку; вона сама та її предки здобули на виставках стільки всіляких відзнак, що вести їх облік було б до снаги хіба досвідченому бухгалтерові.

— Ви погляньте на Принцесу Фозрінгтонську, — сказав Форест, киваючи головою на кобилу, що так його потішила своїм виглядом. — Це ж самиця, та й квит. Лиш через випадковість тисячоліттями умисного добору люди розвинули її до досконалої тяглової тварини, що плодить таких самих досконалих тяглових тварин. Але те, що вона тяглова тварина, в ній не головне. Насамперед вона самиця. І для наших людських самиць, жінок, — загалом беручи, теж над усе стоїть любов до нас, чоловіків, та визначене їм самою природою материнство. Отож для всієї цієї колотнечі, що збивають нинішні жінки через роботу та рівноправність, нема ніяких біологічних причин.

— Зате є причини економічні,— заперечив Крелін.

— Це правда, — погодився хазяїн, одначе правив своєї: — Наш теперішній промисловий лад не сприяє заміжжю і змушує жінок працювати. Але не забувайте, що промисловий лад діло тимчасове, а закони біології вічні.

— Теперішнім молодим жінкам самого заміжжя мало, — не здавався завідувач свинарень.

Форест скептично засміявся:

— Та невже! А як же ваша дружина? Має диплом, та ще й з класичної філології, а що їй з нього?.. У вас, здається, два сини і три дочки? І ви мені розповідали, пригадаю, що вашою нареченою вона стала за півроку до закінчення коледжу.

— Це так, але… — ще сперечався Крелін, хоч в очах йому блимнуло щось ніби згода. — Але ж це було п’ятнадцять років тому, і ми кохалися просто безтямно. Ми не могли інакше. Тут ви маєте рацію. Вона мріяла бозна-чого досягти, та й я вже бачив себе щонайменше деканом сільськогосподарського коледжу. Та ми не могли інакше. Але ж це було п’ятнадцять років тому, а за ці роки погляди і прагнення у молодих жінок зовсім змінились.

— Не вірте, містере Креліне! Я ж вам кажу — порахуйте. Статистика доводить інше. Все це речі тимчасові; жінка завжди, на віки вічні, залишиться жінкою. Поки наші малі дівчатка гратимуться в ляльки й милуватимуться з себе в дзеркалі, жінка буде тим, чим була споконвіку: по-перше, — матір’ю, а по-друге, — парою чоловікові. Ось що доводить статистика. Я стежив за долею дівчат, що позакінчували вчительський інститут. Завважте, що ті, які одружуються до закінчення, випадають з підрахунку. Та однаково, і решта вчителюють від закінчення інституту до заміжжя пересічно лиш трохи більше двох років. А як зважити, скільки серед них бридких чи просто нещасливих, приречених довіку зоставатися старими паннами і вчителювати, то виходить, що пересічний час роботи тих, які виходять заміж, іще багато менший.

— Все одно жінка і навіть дівчина завжди зробить по-свосму, навсупереч чоловікові,— промурмотів Крелін, не мавши чого заперечити проти наведених хазяїном цифр, однак подумки він поклав собі перевірити їх.

— А от же ваша дочка вступить до коледжу, — засміявся Форест, ладнаючись погнати кобилу чвалом. — А ви, і я, і всі чоловіки повік-віку дозволятимемо жінкам робити все по-своєму.

Крелін, проводжаючи поглядом хазяїна, що хутко даленів на дорозі, всміхнувся, бо подумав: "Про чужих дітей турбуєтесь, містере Форесте, а де ж ваші?" — і вирішив за сніданком розповісти про це дружині.

А Форест, поки доїхав до Великого Будинку, затримався ще раз.