Маленька принцеса - Сторінка 10

У ньому не відчувалося такого піднесеного й безтурботного настрою, як зазвичай. Йому явно не велося — Сарин тато був надто заклопотаний справами, пов'язаними з діамантовими копальнями.

"Бачиш, моя маленька Сарочко, — писав він, — твій татко не зовсім підхожий до ведення справ. Усі ці цифри та документи дуже турбують мене. Я на них не цілком розуміюся, все це виглядає понад мої сили. Може, якби я не був такий знервований, я би не крутився без сну півночі, а потім не метався у кошмарах. Якби моя маленька хазяєчка була тут, вона би дала мені свою серйозну, хорошу пораду. Правда, ти б мені щось порадила, маленька хазяєчко?"

Він жартома називав доньку "маленькою хазяєчкою" за її надто дорослу вдумливу поведінку.

Тато уже готувався до її дня народження. Поміж інших речей він замовив нову ляльку в Парижі — її гардероб мусив бути дивом кравецької майстерності. Утім, на лист із запитанням, чи хоче донька у подарунок нову ляльку, Сара відповіла дуже вигадливо.

"Я стаю занадто дорослою, — писала вона. — Розумієш, мені вже ніхто й ніколи не подарує ще одну ляльку. Ця буде останньою. Думаю, в цьому є щось дуже важливе. Якби я вміла римувати, то впевнена, написала би вірш "Остання лялька". Однак римувати я не вмію. Пробувала якось, але вийшло смішно. Вірші виходять зовсім не такі, як у Воттса, Кольриджа чи Шекспіра.[7]

Звісно, ніхто не здатен посягнути на місце Емілі, проте я ставитимусь до Останньої Ляльки з особливою пошаною. Я впевнена, що дівчатка зі школи її теж полюблять. Їм усім подобаються ляльки, хоча деякі, кому вже майже п'ятнадцять років, вдають, ніби вони занадто дорослі, аби бавитися ляльками".

Коли капітан Кру читав цього листа у своєму бунгало в Індії, у нього від болю розколювалася голова. Стіл перед ним був завалений паперами й листами, що примушували його хвилювалися й неабияк турбували, проте він засміявся так, як не сміявся вже тижнями.

— Ох, — мовив він, — із кожним роком моя дівчинка стає все кумеднішою. Маю надію, що справи підуть добре, і я зможу вирватись, аби провідати її. Віддав би що завгодно, аби лишень зараз, у цю мить, відчути, як мене обіймають її маленькі рученята! Віддав би що завгодно!

День народження готувалися святкувати з неабиякою пишнотою. Веселощі мали відбутись у прикрашеній класній кімнаті. Планувалося, що відкриття подарунків відбудеться на спеціальній церемонії, а святковий бенкет пройде в приймальні міс Мінчін. Коли нарешті цей день настав, всіх охопило страшенне збудження. За клопотами й приготуваннями ніхто й не помітив, як минув ранок. Клас був прикрашений гірляндами гостролисту, столи винесли, а лави присунули до стін і накрили червоними чохлами.

Коли Сара зранку увійшла до своєї вітальні, то знайшла на столі маленький непримітний пакунок із коричневого паперу. Дівчинка знала, що це подарунок, і думала, що здогадалася, від кого він. Сара розгорнула пакунок із відчуттям ніжності. Це була подушечка для шпильок із вицвілої, колись червоної фланелі. З неї стирчали чорні голівки шпильок, з яких було старанно викладено слова:

"Шастя і здоровля"

— Ох, — зітхнула Сара, відчуваючи, як у серці розливається тепле почуття. — Як це приємно! Аж до сліз!

Наступної миті вона відчула себе спантеличеною. Зі споду до подушечки була приколота карточка, а на ній чорним по білому написано: "Міс Амелія Мінчін".

Сара крутила карточку в руках.

"Міс Амелія, — подумки дивувалась вона. — Бути цього не може!"

Та ось вона почула, як двері обережно відчинилися, й побачила, що це зазирнула Беккі.

На її обличчі завмер вираз ніжності й щастя. Дівчина несміливо увійшла й стояла, від хвилювання загинаючи пальці.

— Вам сподобалося, міс Саро? — запитала вона. — Сподобалося?

— Чи мені сподобалося? — вигукнула Сара. — Моя дорога Беккі, то це ти зробила сама!

Беккі схвильовано схлипнула, а на її очі навернулися сльози радості.

— Та це ж нічого такого, просто фланель. І вона не нова. Та я дуже хотіла зробити вам якийсь подарунок, от і шила подушечку ночами. Я знаю, ви зможете вдавати, ніби вона з атласу, а шпильки прикрашені діамантами. Я пробувала так робити, коли шила її. А карточка, міс, — Беккі вела далі з сумнівом у голосі, — це ж нічого, що я підібрала її зі сміття, правда ж? Її викинула міс Амелія. У мене власної карточки нема, а який же подарунок без карточки? Ось я і приколола карточку міс Амелії.

Сара підбігла до неї і рвучко обійняла. Вона не могла пояснити собі або комусь іншому, чому щось стискало їй горло.

— Ох, Беккі! — вигукнула вона й засміялася. — Я тебе люблю, Беккі, — правда, люблю!

— Міс, — видихнула Беккі, — дякую, міс, дуже дякую. Але ж подарунок того не вартий. Фланель була не нова.

Розділ 7

Знову діамантові копальні

Коли Сара ввійшла до класу, прикрашеного гірляндами з гостролисту, її супроводжувала своєрідна процесія. Міс Мінчін, вбрана у свою найпишнішу шовкову сукню, вела дівчинку за руку. Слідом крокував слуга, несучи коробку, в якій була Остання Лялька. Потім ішла служниця з іншою коробкою в руках, а замикала ходу Беккі, вбрана в чистий фартух і новий чепчик, — вона несла третю коробку. Сарі більше до душі було би увійти до кімнати, як зазвичай, але міс Мінчін послала по неї й у розмові, що відбулась у її власній вітальні, висловила своє бачення.

— Це особлива подія, — сказала вона. — Тому я не бажаю, щоб усе пройшло буденно.

Тож Сару завели з помпезністю, від чого іменинниця дуже засоромилась, адже великі дівчатка пильно дивились на неї та штурхали одна одну ліктями, а менші учениці весело крутилися на своїх місцях.

— Тиша, панночки, тиша! — промовила міс Мінчін, щоб угамувати жваве перешіптування. — Джеймсе, поклади коробку на стіл і відкрий кришку. Еммо, постав ту, що в тебе, на стілець. Беккі! — вигукнула вона несподівано суворо.

Беккі від хвилювання майже забула, що відбувається, — вона посміхалася, дивлячись, як Лотті нетерпляче крутиться у радісному передчутті. Роздратований голос так настрашив Беккі, що вона ледь не випустила з рук коробку, і коли налякано, незграбно присіла, щоб вибачитися, це було так смішно, що Лавінія і Джессі захихотіли.

— Тобі не дозволено дивитись на юних панночок, — сказала міс Мінчін. — Ти забуваєшся. Постав свою коробку.

Беккі мерщій виконала наказ і налякано позадкувала до дверей.

— Можете іти, — міс Мінчін відпустила слуг, махнувши рукою.

Беккі шанобливо ступила убік, щоб пропустити старших слуг. Вона не змогла стриматися, щоб не кинути сумовитий погляд на коробку, яка стояла на столі. Щось зроблене з блакитного атласу просвічувалось між сувоями тонкого обгорткового паперу.

— Якщо ваша ласка, міс Мінчін, — раптом промовила Сара, — чи не дозволите ви Беккі зостатись?

Це був дуже сміливий учинок. Від несподіванки міс Мінчін ледве не підскочила. Вона одягнула свій монокль і пильно, стривожено поглянула на свою зразкову вихованку.

— Беккі! — вигукнула вона. — Моя дорогенька Саро!

Сара зробила крок до міс Мінчін.

— Будь ласка, дозвольте, я ж знаю, що їй теж дуже хочеться подивитися на подарунки, — пояснила Сара. — Вона теж дівчинка, ви ж розумієте.

Міс Мінчін була просто шокована. Вона переводила погляд з однієї постаті на іншу.

— Дорога моя Саро, — сказала вона. — Беккі — просто посудомийка. А посудомийки — е-е… — вони не дівчатка.

Вона й справді раніше ніколи про це не замислювалась. Посудомийки були для неї механізмами, які носили кошики з вугіллям і розпалювали вогонь.

— Але Беккі — дівчинка, — спокійно заперечила Сара. — І я знаю, що їй би дуже сподобалося. Будь ласка, дозвольте їй лишитися, на честь мого дня народження.

Міс Мінчін відповіла з почуттям власної гідності:

— Ну, якщо це ваше бажання на день народження, думаю, я можу дозволити їй лишитися. Ребеко, подякуй міс Сарі за її велику доброту.

Беккі в цей час стояла, сховавшись у куток, і від хвилювання м'яла край фартуха. Вона підійшла, щоб поклонитися і подякувати. Між нею і Сарою ковзнув погляд дружнього взаєморозуміння, доки вона сама безладно плуталась у словах.

— Дякую, міс! Я така вам вдячна, міс! Справді дуже хотіла на ляльку подивитися, міс, дуже хотіла. Дякую вам, міс. І вам дякую, пані, — Беккі повернулась і злякано поклонилася міс Мінчін, — за те, що дозволили мені побути тут.

Міс Мінчін знову махнула рукою — цього разу в напрямку кутка біля дверей.

— Іди туди, — наказала вона. — І не наближайся до юних панночок.

Беккі пішла на своє місце, усміхаючись. Їй було байдуже, де їй накажуть стати, адже вона дуже раділа, що залишилася в класі, замість того, щоби бути відісланою на кухню, коли тут відбуватимуться такі цікаві речі. Вона навіть не помітила, як міс Мінчін прокашлялась і знову заговорила.

— А тепер, юні леді, я маю сказати вам кілька слів, — повідомила вона.

— Вона збирається виголосити промову, — прошепотіла одна з дівчат. — Швидше вже б це закінчилось.

Сара почувалася дуже незручно. Оскільки це було святкування її дня народження, ймовірно, що й промова буде про неї. А це було б не дуже приємно — стояти серед класу і слухати, як говорять про тебе.

— Як ви знаєте, юні леді, — промова таки почалася, — нашій дорогенькій Сарі сьогодні виповнилось одинадцять років.

— Дорогенькій Сарі! — невдоволено буркнула Лавінія.

— Кільком із вас теж уже виповнилось одинадцять, але Сарин день народження дуже відрізняється від дня народження будь-якої іншої дівчинки. Коли вона подорослішає, то стане спадкоємицею великого багатства, а це накладає на неї обов'язок гідно ним розпорядитись.

— Діамантові копальні, — тихенько захихотіла Джессі.

Сара її не чула. Вона стояла, не зводячи своїх зелено-сірих очей з міс Мінчін, і відчувала, як її кидає в жар. Коли міс Мінчін говорила про гроші, Сара відчувала, що всередині наростає ненависть до неї, — а ненавидіти дорослих було, звісно, дуже нечемно.

— Коли її люблячий тато, капітан Кру, привіз свою донечку з Індії, щоб передати під мою опіку, — промова лунала далі, — він жартома сказав мені: "Боюсь, міс Мінчін, вона буде дуже багата". А я відповіла: "Освіта в моєму пансіоні, капітане, виховає з дівчинки окрасу для найбільших статків". Сара стала моєю найзразковішою ученицею. Її французька мова і талант до танців — безсумнівна окраса пансіону. Її манери досконалі, саме завдяки ним ви назвали її Принцесою Сарою.