Маленька принцеса - Сторінка 19

Та вона лишалася спокійною, сповненою почуття власної гідності. Сара затулила обличчя руками. З-за стіни почулося шарудіння й попискування, ніби там хтось бився і кусався. Мабуть, це Мельхиседек давав прочухана комусь зі своєї сім'ї.

Сарині ридання потихеньку вщухли. Так втратити самовладання — це було на неї зовсім не схоже. Дівчинка аж сама собі здивувалася. За якийсь час вона підвела погляд і подивилась на Емілі, що, здавалось, теж позирала на неї впівока. І цього разу в погляді її скляних очей дівчинка помітила навіть якесь співчуття. Сара нахилилась і підняла її, відчуваючи докори сумління. Дівчинка спробувала усміхнутись.

— Твоєї вини нема в тому, що ти — просто лялька, — мовила Сара й зітхнула, змирившись із непоправним. — Ось Лавінія і Джессі не винні в тому, що вони такі безсердечні. Всі ми різні. Може, ти найкраща з усіх напханих тирсою ляльок.

І дівчинка поцілувала Емілі, поправила її вбрання і знову посадила на стільчик.

Сарі дуже хотілося, щоб хтось оселився в сусідньому будинку. Таке бажання виникло в неї тому, що до сусіднього вікна на горищі дуже близько. Було би просто чудово, якби одного дня його відчинили, й у квадратному отворі з'явилися чиясь голівка і плечі.

"Якби це була голівка милої дівчинки, — думала Сара, — я би для початку привіталась. А потім ми би порозмовляли, як і ведеться. Та, звісно, навряд чи в цій кімнатці житиме хтось, крім прислуги".

Одного ранку дівчинка поверталась із походу по крамницях — вона побувала в бакалії, у м'ясній лавці та пекарні. Сара завернула за ріг площі й побачила, на свою величезну радість, що доки її не було, біля сусіднього будинку зупинився фургон із меблями. Вхідні двері були відчинені навстіж, і чоловіки у робочому одязі снували туди-сюди, носячи важезні пакунки і меблі.

— Його купили! — вигукнула дівчинка. — У ньому справді хтось оселиться! Ох, як би я хотіла, щоби з вікна сусіднього горища визирнула мила дівчинка!

Сара б із радістю приєдналася до гурту цікавих, що спинились обабіч на тротуарі, аби подивитись, як носять речі. Дівчинка мала на думці таке: якби їй вдалося побачити якісь меблі з обстановки будинку, вона би щось дізналась про людей, котрим вони належать.

"Столи і крісла міс Мінчін дуже нагадують її саму, — міркувала Сара. — Я пам'ятаю, що подумала про це першої ж миті, коли побачила її, хоча була тоді дуже маленька. Потім я розповіла про це таткові, а він розсміявся і сказав, що підмічено влучно. Я впевнена, що Велика Родина має широкі, зручні крісла й дивани, а шпалери у червону квіточку нагадують мені їх усіх. Вони такі ж теплі, радісні, добрі й щасливі".

Згодом того ж дня Сару послали до зеленяра по петрушку, і коли вона проходила біля сусіднього будинку, її серце гулко забилось — вона побачила дещо дуже знайоме. На тротуарі стояли вийняті з фургона меблі: чудовий, пишно оздоблений стіл із дорогого дерева, кілька стільців і ширма, прикрашена східною вишивкою. Одного погляду на ці меблі було достатньо, щоб у Сариній душі збурилась дивна туга за домівкою. Ці речі до болю нагадали їй ті, які вона мала в Індії. А такий самісінький різьблений стіл, присланий колись її татком, міс Мінчін забрала собі.

— Просто чудові речі, — мовила дівчинка. — Здається, вони належать хорошій людині. Усі ці меблі дуже ошатні. Напевно, тут оселилася багата сім'я.

До будинку під'їжджали фургони з меблями, розвантажувались і звільняли місце для наступних — і так тривало цілісінький день. Кілька разів Сарі випадала нагода бачити речі, що виносили з фургонів. Стало ясно, що вона таки мала рацію: нові сусіди були заможними людьми. Усі меблі були розкішні й вишукані, а значна їх частина зроблена в східному стилі. Із фургонів виносили килими, завіси й прикраси, чималу колекцію картин і стільки книг, що вистачило б на цілу бібліотеку. Серед інших речей був і чудовий позолочений Будда на розкішному постаменті.

"Хтось із цієї сім'ї просто мусить бути з Індії, — подумала Сара. — Він точно звик до індійських речей і полюбив їх. Я справді рада. Відтепер я матиму відчуття, ніби вони — мої друзі, навіть якщо крізь віконце на горищі й не визирне мила дівчинка".

Коли Сара ввечері приносила для кухарки молоко (бідолашній загадували найрізноманітніші доручення), вона побачила несподіванку, яка ще більше розпалила її цікавість. Статний рожевощокий чоловік, глава Великої Родини, перетнув площу рішучим кроком і збіг сходами, що вели до дверей сусіднього будинку. У його ході була впевненість: здавалося, що він почувається, мов удома, і збирається у майбутньому часто підніматися і спускатися цими сходами. Він затримався в будинку досить довго, кілька разів виходив, щоб дати розпорядження працівникам, ніби мав право на це. Сара могла з упевненістю сказати, що він найтіснішим чином пов'язаний із новоприбулими і діє в їхніх інтересах.

"Якби нові мешканці мали дітей, — гадала Сара, — діти з Великої Родини неодмінно приходили б, щоби погратись з ними. І, можливо, задля розваги вони могли би піднятись на горище".

Уночі, зробивши всю свою роботу, Беккі забігла провідати свою подругу по ув'язненню і заразом принесла новини.

— Тепер по сусідству житиме пан із Індії, міс, — сказала вона. — Я не знаю, чорний він чи ні, але точно індієць. Він страх який багатий, але дуже хворий, а джентльмен із Великої Родини — його юрист. У цього пана сталося якесь лихо, він від цього захворів і тепер ходить як у воду опущений. А ще він язичник — ідолам поклоняється, міс. Уявляєте, б'є поклони дереву й каменю. Я сама бачила, як йому в дім занесли ідола. Хтось обов'язково має прислати йому молитовник. Він же коштує недорого — всього кілька монет.

Сара усміхнулась.

— Не думаю, що він поклоняється ідолу, — сказала вона. — Людям подобається ставити вдома статуї — просто для краси. У мого татка теж був дуже гарний Будда, але ж татко йому не поклонявся.

Проте Беккі лишилася при своїй думці — вона вважала нового сусіда язичником. Так було б значно романтичніше, ніж якби цей джентльмен виявився добропорядним занудою, що ходить до церкви із молитовником. Беккі сиділа допізна і все розмірковувала над тим, який цей пан на вигляд, і як виглядала б його дружина, якби вона в нього була, і якими були б їхні діти, якби ця родина мала дітей. Сара помітила, що в глибині душі Беккі сподівалася на те, що вони будуть чорними, носитимуть тюрбани, а ще — дівчинці хотілось цього понад усе — виявляться язичниками, як і їхні батьки.

— Я ще ніколи не жила з язичниками по сусідству, міс, — заявила Беккі. — Дуже хотілось би поглянути, які вони і як живуть.

Через кілька тижнів її цікавість нарешті була вгамована: виявилося, що новий мешканець не має ані дружини, ані дітей. Він збирався жити сам-один, зовсім не мав родини й виглядав дуже немічним і глибоко нещасним.

Одного дня до будинку під'їхав і зупинився екіпаж. Лакей зістрибнув із передка й відчинив дверцята. Першим вийшов джентльмен, який був батьком Великої Родини. Після нього з'явилась медсестра у формі, а тоді східцями спустились двоє прислужників. Вони допомогли вийти з екіпажа своєму панові, який виявився чоловіком зі змарнілим засмученим обличчям і геть виснаженим тілом, загорнутим у хутро. Його завели по сходах у дім, і слідом піднявся батько Великої Родини — він був дуже стурбований. Незабаром до будинку під'їхав екіпаж лікаря — певно, новий сусід потребував лікарської допомоги.

— У будинку поряд живе жовтий джентльмен, Саро, — прошепотіла Лотті після уроку французької. — Як ти гадаєш, він китаєць? На географії нам розповідали, що всі китайці мають жовту шкіру.

— Ні, він не китаєць, — прошепотіла Сара у відповідь, — він дуже хворий. Продовжимо робити цю вправу, Лотті: "Non, monsieur. Je n'ai pas le canif de mon oncle".[8]

Так розпочалася історія індійського джентльмена.

Розділ 11

Рам Дасс

Інколи навіть на площі можна було милуватись чудовими заходами сонця. Звісно, між димарів і дахів вдавалося вихопити лише їх фрагменти. З кухонного вікна заходу сонця зовсім не було видно, й лише невиразні прикмети підказували: щось відбувається. Цегляні стіни раптом набували теплої барви, повітря ставало рожевим чи світло-золотавим, або ж десь зблискувала смуга світла на віконному склі. Втім, було одне місце, звідки вдавалося спостерігати захід сонця у всьому його розмаїтті: громаддя червоних чи золотих хмар на заході; або пурпурова пелена, облямована знизу сяйвом; або кучеряві, прудкі хмарки, відтінені рожевим, — коли було вітряно, вони скидалися на зграю рожевих голубів на блакитному тлі, що хутко летять кудись удалечінь. Місце, звідки можна було помилуватися цією красою, а заразом подихати свіжим повітрям, — звісно ж, вікно на горищі. Коли площу раптово заливало дивовижне сяйво, і вона набувала чарівного вигляду наперекір закіптюженим деревам та огорожам, Сара знала: у небі щось відбувається. Тоді, щойно випадала нагода вийти з кухні непоміченою, так, щоб її не заходилися розшукувати, дівчинка не одмінно втікала й піднімалася сходами нагору, залазила на стіл і висовувалась у віконце так далеко, як лише могла. Тоді завжди вдихала на повні груди і оглядалася довкола. Їй здавалося, ніби вона одна володіє цілісіньким небом і всім світом. Із інших горищ ніхто ніколи не визирав. Зазвичай віконця на дахах були зачинені; лише подеколи їх відчиняли, щоб провітрити приміщення, але й тоді біля них нікого не було. І лише Сара полюбляла так стояти. Часом вона повертала обличчя до блакиті, що здавалася такою близькою, іноді дивилася на захід, де відбувалися дивовижні речі: хмари танули, пливли по небосхилу чи просто змінювали барву з рожевої на малинову або зі сніжно-білої на пурпурову, а то й сизувато-сіру. Інколи вони громадились, мов острови або величні гори, що оточували озера лазурової блакиті, чи розтопленого бурштину, чи прозорої зелені. Бувало, у химерні моря врізалися темні півострови; а бувало, тоненькі смужки суші з'єднували в одно дивовижні континенти. Траплялися місця, куди, здавалось, можна було добігти чи піднятися, щоб зачекати там на нові видовища аж доти, доки хмарина не розтане чи не попливе кудись. Зрештою, саме так усе це виглядало в Сариних очах, і раніше їй не доводилося бачити нічого прекраснішого, ніж картини, які вона споглядала під цвірінькання горобців на даху, стоячи на столі й просунувши голову та плечі крізь віконце на горищі.