Маленька принцеса - Сторінка 24
- Френсіс Годгсон Бернетт -Сара легенько кивнула їй, і жебрачка, подивившись на неї довгим здивованим поглядом, труснула у відповідь своєю кудлатою головою. Доки Сара не зникла в натовпі, дівчинка так і сиділа — не починала кусати нову булочку і навіть не доїла ту, яку вже почала.
Цієї миті жінка, що працювала в булочній, подивилася крізь вітрину.
— Боже милий! — вигукнула вона. — Ця юна міс віддала свої булочки жебрачці! Але ж вона сама хотіла б їх з'їсти. Так-так, вона виглядала голодною. Хотіла б я дізнатись, чому вона так зробила.
Вона трохи постояла перед вітриною, розмірковуючи. Зрештою цікавість перемогла. Жінка вийшла за двері і звернулась до дівчинки-жебрачки:
— Хто дав тобі ці булочки? — спитала вона.
Дівчинка кивнула, вказуючи головою на Сарину постать, що вже ледве виднілась.
— А що вона сказала? — поцікавилась жінка.
— Спитала, чи я голодна, — відповів хрипкий голос.
— А що ти відповіла?
— Сказала, що кишки зводить.
— А потім вона зайшла, купила булочки і віддала їх тобі?
Дівчинка кивнула.
— І скільки вона тобі дала?
— П'ять.
Жінка задумалась.
— Собі лишила тільки одну, — стиха промовила вона. — А могла би з'їсти всі шість, я бачила це по її очах.
Вона ще раз поглянула на постать, що віддалялась, і відчула себе такою збентеженою, як не почувалась уже багато днів.
— Шкода, що вона пішла так швидко, — промовила жінка з булочної. — Я би з радістю дала їй дюжину булочок.
Потім вона повернулась до дівчинки-жебрачки.
— Ти ще голодна? — спитала вона.
— Я все врем'я голодна, — пролунало у відповідь. — Але зараз не так страшно.
— Заходь сюди, — сказала жінка й відчинила двері крамнички.
Дівчинка підвелась і пошкандибала слідом за нею. Запрошення до теплого місця, в якому повно хліба, здалося їй неймовірним дивом. Вона не знала, що далі буде. Але їй було байдуже.
— Грійся, — мовила жінка, вказуючи на коминок у невеличкій задній кімнаті. — І слухай сюди: коли тобі треба буде шматок хліба, приходь до мене й проси. Присягаюся, я ніколи тобі не відмовлю — заради доброти тієї юної міс.
Сару трохи втішало те, що одна булочка ще лишилася. Зрештою, вона й досі була тепла — а це краще, ніж нічого. Ідучи вулицями, дівчинка відщипувала маленькі шматочки й повільно їла їх, щоб вистачило на довше.
— Припустимо, це чарівна булочка, — казала вона. — І один її шматочок дорівнює цілому обіду. Мені стане зле від переїдання, якщо я і далі так запихатимусь.
Уже стемніло, коли вона дісталася до площі, де стояв Зразковий пансіонат. У будинках горіло світло. У кімнаті, де Сара зазвичай бачила когось із членів Великої Родини, штори були ще не завішені. Часто о цій порі їй доводилось бачити, як джентльмен, котрого вона називала містером Монморенсі, сидів у великому кріслі, а довкола нього купчилась малеча — діти щось розповідали, сміялися, мостились на ручках крісла, залазили на коліна або тулились до батька. Ось і цього вечора його оточила зграйка дітлахів, проте зараз містер Монморенсі не сидів. Навпаки, відчувалося, що відбувається щось незвичне. Схоже було на те, що містер Монморенсі збирається у довгу мандрівку. Перед дверима будинку стояв екіпаж; зверху до нього ременями була пристебнута велика валіза. Довкола батька пританцьовували діти, щось йому щебетали й пробували повиснути на його руках. Вродлива рум'яна матір стояла поруч, немовби кажучи щось наостанок. Сара затрималася ще на мить, щоб подивитись, як тато піднімає менших дітлахів, аби поцілувати на прощання, і схиляється до старших — теж для поцілунку.
"Цікаво, чи надовго він від'їжджає? — міркувала Сара. — Валіза виглядає величенькою. О Боже, як же вони за ним сумуватимуть! Мені й самій його бракуватиме — хоча він і гадки не має про моє існування".
Коли двері відчинилися, дівчинка поспішила відійти подалі, пам'ятаючи про шестипенсовик. Та вона ще бачила, як мандрівник вийшов і зупинився на порозі, оточений старшими дітьми. Позад них виднівся яскраво освітлений передпокій.
— А у Москві буде сніг? — запитала Дженет. — Там усюди лежатиме крига?
— А ви їздитимете на дрожках?[11] — викрикували інші. — Побачите царя?
— Я писатиму і про все розповідатиму в листах, — сміючись відповів батько. — І надсилатиму вам картинки, на яких будуть мужики й різні дивовижі. Біжіть у дім. Надворі бридка погода. Я краще лишився б із вами, ніж їхав до Москви. На добраніч! На добраніч, каченята! Благослови вас Господь!
І він спустився сходами й сів до екіпажа.
— Якщо знайдеш ту маленьку дівчинку, передай їй від нас вітання, — вигукнув Гай-Кларенс, підстрибуючи на килимку перед дверима.
Зрештою вони зайшли у дім і зачинили двері.
— А ти бачила, — сказала Дженет Норі, коли вони повернулись до кімнати, — повз наш дім проходила "Дівчинка-Яка-Не-Жебрачка". Вона виглядала дуже змерзлою і змоклою. А ще вона озирнулася через плече, щоб подивитися на нас. Матуся каже, що її одяг виглядає так, ніби його їй віддав хтось багатий, — напевно, вбрання зносилося, і тому стало не потрібне. Ці люди зі школи завжди посилають її виконувати доручення, коли погода просто нестерпна, така як сьогодні.
Сара перетнула площу і підходила до сходів будинку міс Мінчін. Вона почувалася слабкою і тремтіла.
"Цікаво, хто ця дівчинка, — думала вона, — яку він поїхав розшукувати?"
І вона спустилася сходами, що вели в кухню, тягнучи свого кошика, який здавався справді важким, у той час як батько Великої Родини швидко долав шлях до вокзалу. Там на нього чекав поїзд до Москви, де він збирався з усією ретельністю розшукувати зниклу дівчинку — доньку капітана Кру.
Розділ 14
Що чув і бачив Мельхиседек
Саме того вечора, доки Сари не було вдома, на її горищі коїлись дивні речі. Лише Мельхиседек бачив і чув, що відбувалося. Він страшенно переполошився, забився в нірку й сидів там, попискуючи і тремтячи щоразу, потайки і дуже обережно визираючи назовні, аби подивитися, що ж відбувається.
На горищі було дуже тихо весь день після того, як Сара вийшла звідти рано-вранці. Тишу порушувало тільки рівномірне шелестіння дощу. Мельхиседеку цей звук здавався нудним. Коли зрештою дощ припинився і стало зовсім тихо, він вирішив вибратись із нірки на розвідку, хоча досвід підказував йому, що Сару можна не чекати до певного часу. Він покрутився та повинюхував довкола, і щойно знайшов зовсім неочікувану й незрозуміло як забуту крихту, що лишилася від попередньої вечері, як його увагу привернув дивний звук, що долинав із даху. Мельхиседек налякано заціпенів і прислухався. Здавалося, що хтось рухається по даху. Він наближався до віконця й зрештою досяг його. Віконце загадковим чином відчинилося. На горище зазирнуло темне обличчя. За ним з'явилося ще одне — обидва дивились із обережністю та інтересом. На даху було двоє чоловіків, і вони тихцем готувалися залізти на горище через вікно. Одним із них виявився Рам Дасс, а іншим був молодик, який працював секретарем у індійського джентльмена, — та, звісно ж, Мельхиседек цього не знав. Він знав тільки те, що ці чоловіки збиралися вдертись на горище. Коли чоловік із темним обличчям заліз крізь віконце з неймовірною легкістю й спритністю, без найменшого шелесту, Мельхиседек підібгав хвоста й стрімко чкурнув до своєї нори. Він був наляканий до смерті. Пацюк уже не боявся Сари, бо знав, що вона ніколи не кине в нього нічого, крім крихт, і не верескне з переляку — спілкуючись з ним, дівчинка лише тихенько, ніби припрошуючи, свистіла. Проте незнайомі чоловіки становили загрозу — залишатися поряд з ними було небезпечно. Мельхиседек примостився біля входу до своєї хатки, щоб підглядати крізь щілину блискучими настороженими очицями. Важко сказати, що спромігся зрозуміти пацюк із підслуханої ним розмови. Та навіть якщо Мельхиседек анічогісінько не зрозумів, дивні речі, що відбувались у кімнатці, мусили його неабияк заінтригувати.
Секретар був струнким і молодим, тож йому вдалося прослизнути крізь віконце так само безгучно, як і Рам Дассу. Він помітив, як Мельхиседек зникає в нірці, — побачив кінчик його хвоста.
— Це що, пацюк? — пошепки спитав секретар у Рам Дасса.
— Авжеж, пацюк, Сагібе, — відповів Рам Дасс, також пошепки. — У стінах водиться багато пацюків.
— Фе! — вигукнув молодик. — Дивно, як тільки це дитя не боїться їх?
Рам Дасс махнув рукою і поважно посміхнувся. Його сприймали, наче уповноваженого представника Сари, хоча він розмовляв з нею лише один раз.
— Ця дівчинка дружить з усіма, Сагібе, — відповів він. — Вона не така, як інші діти. Я дивився на неї, коли вона мене не бачила. Спостерігав крізь своє вікно, коли вона про це не знала. Вона стає на стіл і дивиться на небо так, наче воно розмовляє з нею. Горобці прилітають на її поклик. Пацюка вона приручила — годує і розмовляє, щоб не було самотньо. Бідна рабиня із цього дому приходить до неї пожалітися. Ще потайки навідується маленька дівчинка, а інколи — трошки старша учениця. Вона обожнює цю дівчинку і готова слухати її хоч довіку. Усе це я бачив, коли був на даху. А хазяйка цього дому — зла жінка. Вона мучить дівчинку, як прокажену. І все одно дівчинка поводиться так гідно, ніби належить до королівської родини.
— Що ж, здається, ти багато про неї знаєш, — мовив секретар.
— Я знаю, як вона проживає кожен день, — відповів Рам Дасс. — Коли йде на вулицю, і коли повертається; коли сумує і радіє; коли страждає від холоду і голоду. Я знаю, коли вона сидить сама-самісінька до півночі, вивчаючи книги; я знаю, коли до неї пробираються її таємні друзі, і вона стає щасливішою — як і кожна дитина, навіть дуже бідна. Бо ж вони прийшли, і можна сміятися та пошепки розмовляти. Якби вона захворіла, я би про це дізнався і прийшов би сюди, щоб їй прислужувати, якби довелося.
— А ти впевнений, що сюди ніхто, крім неї, не приходить? Вона не може раптово повернутись і застати нас? Вона би дуже злякалася, якби нас тут застала, і план Сагіба Керрісфорда провалився б.
Рам Дасс безшумно підійшов до дверей і спинився біля них.
— Сюди ніхто не піднімається, крім неї, Сагібе, — відповів він. — А вона вийшла з дому зі своїм кошиком і, напевно, повернеться аж за кілька годин. Якщо я стоятиму тут, то почую кожен крок і попереджу вас раніше, ніж людина зможе піднятися сходами аж наверх.
Секретар дістав олівець і записник із нагрудної кишені.
— Покладаюсь на твій слух, — промовив він.