Маленька принцеса - Сторінка 34

Міс Мінчін недарма була діловою жінкою — вона одразу втямила, що до чого, і це їй дуже не сподобалось.

— Містер Керрісфорд, пані, — пояснював він, — був довіреним другом покійного капітана Кру. Вони були партнерами в одній значній інвестиції. Багатство, яке, на думку капітана Кру, було втрачено, насправді збереглось і зараз перебуває в руках містера Керрісфорда.

— Багатство! — вигукнула міс Мінчін і миттю пополотніла. — Сарине багатство?

— Це багатство і справді належатиме Сарі, — холодно відповів містер Кармайкл. — Воно вже зараз їй належить. Завдяки певним обставинам статки Сари неабияк зросли. Вкладення у діамантові копальні виправдало себе.

— Діамантові копальні! — видихнула міс Мінчін. Їй здавалося, що скільки вона себе пам'ятає, такого страхіття ще ніколи з нею не ставалось.

— Діамантові копальні, — повторив містер Кармайкл і, не стримавшись, додав з легкою посмішкою, що зовсім не пасувала б статечному юристу. — Не так багато є принцес, що можуть похвалитися більшим багатством, ніж ваша учениця, яку ви тримаєте з милості, міс Мінчін. Містер Керрісфорд розшукував її зо два роки. Зрештою він знайшов дівчинку і тепер дбатиме про неї.

На цих словах він запросив міс Мінчін присісти, щоб можна було їй детально все пояснити. Сара мала цілком забезпечене майбутнє, статки, котрі вона нібито втратила, насправді зросли вдесятеро, а містер Керрісфорд відтепер стане опікуном і другом дівчинки.

Міс Мінчін була жінкою невеликого розуму і, не тямлячи себе від хвилювання, зробила марну спробу виправити помилку. Вона збагнула, що надто багато втратила через власну непрозорливість.

— Я дбала про цю дівчинку, — запротестувала вона. — Я все для неї робила. Якби не я, вона б умирала від голоду на вулиці.

Тут індійський джентльмен не витримав.

— Вмирати від голоду на вулиці, — докинув він, — їй було би краще, ніж на вашому горищі!

— Капітан Кру залишив її на мою відповідальність, — далі сперечалася міс Мінчін. — Вона мусить бути зі мною, доки не досягне повноліття. Я поверну їй кімнати, котрі вона займала.

Їй треба здобути освіту! Закон буде на моєму боці.

— Заждіть, заждіть, міс Мінчін, — перебив тираду містер Кармайкл. — Закон нічого такого не передбачає. Проте якщо Сара сама забажає повернутися до вас, я впевнений: містер Керрісфорд їй не відмовить. Рішення лишається за Сарою.

— Тоді, — мовила міс Мінчін, — я звертаюся до Сари. Може, я вас і не балувала, — вона почувалася незручно, розмовляючи з дівчинкою, — але ж ви знаєте, що ваш татко був задоволений вашими успіхами в навчанні. І ще… гм… я завжди вам симпатизувала…

У Сариних зелено-сірих очах промайнув саме той дивний вираз, який так дратував директорку.

— Невже, міс Мінчін? — запитала дівчинка. — Я цього не знала.

Міс Мінчін почервоніла й підвелась.

— Вам слід би було це знати, — сказала вона, — але діти, на жаль, самі не розуміють, що для них буде найкраще. Амелія та я завжди казали, що ви — найбільш здібна учениця в нашому пансіонаті. Невже ви не виконаєте свій обов'язок перед вашим бідолашним батьком і не повернетесь додому зі мною?

Сара ступила крок уперед і спинилася. Вона згадувала той день, коли їй сказали, що вона лишилася сама-самісінька в цілому світі й тільки з ласки її не викинуть на вулицю; думала про довгі години в холоді й голоді, проведені на горищі разом з Емілі й Мельхиседеком. Дівчинка невідривно дивилась на міс Мінчін.

— Ви знаєте, чому я не повернуся з вами, міс Мінчін, — мовила Сара. — Ви добре це знаєте.

Густий рум'янець залив розлючене обличчя директорки.

— Тоді ви більше ніколи не побачите своїх подруг, — почала вона. — Я зроблю так, щоб Ерменґарда й Лотті трималися подалі від…

Містер Кармайкл перебив її — ввічливо, проте несхитно.

— Перепрошую, що втручаюся, — сказав він, — проте дівчинка бачитиме того, кого забажає. Батьки учениць, з якими дружить міс Кру, напевно, не заперечуватимуть проти їхніх візитів до будинку її опікуна. Містер Керрісфорд подбає про це.

Міс Мінчін аж здригнулася. Це було значно гірше, ніж ексцентричний дядечко-холостяк із гарячою вдачею, що міг би вирішити, ніби з його племінницею обходяться не так, як слід! Міс Мінчін була схильна оцінювати все меркантильно, тож вона миттю збагнула, що більшість людей не відмовляться від того, аби їхні діти товаришували з маленькою спадкоємицею діамантових копалень. А якби містер Керрісфорд вирішив розповісти опікунам пансіонату, як погано обходились із Сарою Кру, це б загрожувало міс Мінчін чималими неприємностями.

— Ви берете на себе нелегкий обов'язок, — сказала вона індійському джентльменові, вже повертаючись до виходу, — незабаром ви це збагнете. Це брехлива і невдячна дитина. Певно, — докинула директорка Сарі, — ти зараз знову почуваєшся принцесою.

Сара опустила очі й трішки зашарілася, бо думала, що незнайомим людям — хай навіть дуже милим — нелегко ось так одразу зрозуміти її фантазії.

— Я намагалася завжди нею бути, — стиха відповіла вона, — навіть коли мерзла й була голодна… Намагалась нею бути.

— Тепер уже не доведеться намагатися, — ядуче докинула міс Мінчін, доки Рам Дасс ввічливо випроваджував її з кімнати.

Директорка повернулась додому і подалась до своєї вітальні, пославши по міс Амелію. Вони просиділи там решту дня, і, до речі, бідолашній міс Амелії довелось пережити не одну гірку годину. Вона пролила чимало сліз і без кінця витирала очі хустинкою. Одне необережне зауваження дуже розлютило її сестру — та ледве не знесла їй голову. Проте подальший розвиток подій став для міс Мінчін несподіванкою.

— Я не така розумна, як ти, сестро, — мовила міс Амелія, — і я завжди боялася сказати щось зайве, аби тебе не розлютити. Може, якби я не була такою боязливою, то це було би краще для школи й для нас обох. Мушу зізнатися, що я частенько думала: тобі слід бути не такою суворою до Сари Кру. Її слід було краще, зручніше вдягати. Я знала, що дівчинка працює надто тяжко, як на дитину, і знала, що вона не наїдається…

— Як ти наважилась таке казати! — вигукнула міс Мінчін.

— Сама не знаю, як наважилась, — відповіла міс Амелія, піддаючись необдуманій сміливості. — Та якщо вже почала, то закінчу, хоч би що зі мною сталося. Ця дівчинка завжди була розумною і хорошою, і вона би сповна віддячила тобі за доброту, яку ти виявила б до неї. Але ти ніколи ні на краплину не була до нею доброю! По правді, вона виявилась для тебе занадто розумною, і саме за це ти її незлюбила! Вона бачила нас обох наскрізь…

— Амеліє! — люто процідила старша сестра. Здавалося, вона готова надавати сестрі ляпасів і збити з неї чепчик — розправитись з нею, як із Беккі.

Однак розчарування довело міс Амелію до істерики, і тепер їй було байдуже, що станеться.

— Авжеж! Так і було! — кричала вона. — Сара бачила нас обох наскрізь. Вона знала, що ти — меркантильна особа з жорстоким серцем, а я — просто слабка дурепа. І що ми обидві такі ниці, що готові були повзати на колінах перед її грошима, а потім зірватись на ній, коли гроші раптом зникли… Хоча Сара поводилась, як принцеса, навіть тоді, коли була бідна, мов жебрачка! Вона була… була… як принцеса!

Міс Амелія закотила істерику — вона сміялась і плакала водночас, розхитуючись у різні боки.

— А тепер ти її втратила, — диким голосом верещала вона. — Вона буде вчитися в іншому пансіонаті й усі свої гроші забере туди. І якби вона була такою ж, як інші діти, то всім розповіла б, як із нею тут поводилися. І тоді з нашої школи втекли б усі учениці, а ми самі з торбами пішли би по світу… І ми би цього заслужили! Ти — навіть більше, ніж я. Бо ти — безсердечна людина, Маріє Мінчін, ти жорстока, егоїстична, меркантильна людина…

Міс Амелія так кричала, що її сестрі довелося взяти нюхальну сіль і валер'янку, щоб заспокоїти її, замість того, аби зірвати злість за надмірну сміливість.

Та й згодом старша міс Мінчін почала побоюватися сестри, яка насправді виявилася не такою дурною, а тому, зірвавшись, могла говорити в очі правду, чути яку дуже не хотілося.

Того вечора, коли учениці за традицією перед сном зібралися разом біля каміна у класній кімнаті, зайшла Ерменґарда з листом у руці. На круглому обличчі дівчинки застиг дивний вираз — радісне збудження змішалося з неймовірним здивуванням. Здавалось, ніби вона щойно пережила величезне потрясіння.

— Що сталося? — воднораз закричало кілька голосів.

— Це якось пов'язано з недавньою сваркою? — з цікавістю запитала Лавінія. — У кабінеті міс Мінчін стояв такий крик! У міс Амелії сталась істерика — її аж вклали в ліжко.

Ерменґарда відповіла повільно, ніби й досі не впоралась із потрясінням.

— Я щойно отримала листа від Сари, — сказала вона, показуючи аркуш паперу, на якому було написане довге послання.

— Від Сари! — вигукнуло безліч голосів.

— А де вона? — ледве не верескнула Джессі.

— По сусідству! — сказала Ерменґарда. — В індійського джентльмена.

— Як?.. Де?.. Її що, вигнали?.. А міс Мінчін знає?.. Через те вони й сварилися?.. А що вона написала?.. Розкажи! Розкажи!

Зчинився неймовірний галас, а Лотті аж розплакалась.

Ерменґарда повільно відповіла, наче сама намагалася збагнути найважливішу частину цієї історії.

— Діамантові копальні були, — сміливо сказала вона. — Вони справді були!

Учениці від невимовного подиву аж роти повідкривали.

— Справжні копальні, — мерщій заходилась пояснювати Ерменґарда. — Сталася велика помилка. Справи пішли не в лад, і містер Керрісфорд подумав, що вони збанкрутували…

— А хто такий містер Керрісфорд? — закричала Джессі.

— Індійський джентльмен. Капітан Кру теж так подумав і від горя помер. А містер Керрісфорд захворів на запалення мозку й утік. Він сам ледве не помер. І навіть не здогадувався, де може бути Сара. А потім виявилося, що в копальнях є мільйони й мільйони діамантів — половина цього багатства належить Сарі. Воно належало їй і тоді, коли вона жила на горищі сама-самісінька, її другом був лише Мельхиседек, а кухарка понукала нею. Сьогодні містер Керрісфорд її відшукав. Сара переїхала до нього і ніколи не повернеться. Тепер вона ще більше принцеса, ніж була! У сотні, тисячі разів більше! І я збираюся завтра до неї в гості. Ось так!

Навіть сама міс Мінчін не змогла би впоратись із галасом, що зчинився на цих словах.