Маленький лорд Фонтлерой - Сторінка 10

Кішка вмостилася на кріслі поруч із Седриком і поважно муркотіла, поки вони обідали.

Увечері містер Гевішем уже доповідав про своє прибуття у замку. Граф відразу запросив його до себе. Адвокат застав свого господаря у зручному розкішному кріслі перед каміном: той сидів, сперши хвору ногу на низенький ослінчик. Одразу зміряв адвоката прискіпливим поглядом з-під кошлатих брів – і містер Гевішем завважив, що, попри вдаваний спокій, граф таки схвильований.

– Що ж, містере Гевішеме, – крекнув граф, – Ви вже повернулися. То які новини?

– Лорд Фонтлерой та його мати зараз у Курт-Лоджі, – відповів містер Гевішем. – Вони обоє непогано витримали подорож і почуваються дуже добре.

Граф щось нетерпляче гмукнув і нервово махнув рукою.

– Радий це почути, – кинув він. – Гаразд, хоч це добре. Сідайте собі. Може, вип'єте трохи вина? Що ще мені розкажете?

– Лорд Фонтлерой сьогодні ночуватиме разом з місіс Ерол. А завтра я привезу його в замок.

Рука графа лежала на поручні крісла. На останніх словах адвоката він підняв її і затулив долонею очі.

– Ну то розповідайте далі, – вимовив він. – Ви ж знаєте, я велів нічого не писати про цю справу, тому нічого не знаю, справді. Що то за хлопець? Його мати мене не обходить – хлопчик, хлопчик який?

Містер Гевішем надпив зі склянки портвейну, якого сам собі налив, а тоді сів у крісло, тримаючи склянку в руці.

– Ну, взагалі важко говорити про характер семирічної дитини, – обережно завважив він.

Передсуди графа були просто нездоланні. Він глипнув на адвоката і суворо видав рішенець:

– Він дурень, так? Чи незграбний бовдур? Та американська кров дається взнаки, хіба ні?

– Не думаю, що вона йому зашкодила, мілорде, – як завжди, стримано і сухо відповів адвокат. – Звісно, я не надто знаюся на дітях… але мені хлопець видається доволі милим.

Містер Гевішем завжди тримався такої манери у висловлюванні своїх думок, і зараз був підкреслено сухим і стриманим. Адвокат просто вирішив: нехай ліпше граф Доринкурт сам складе собі думку про внука. Тим-то постановив не розповідати нічого заздалегідь.

– Він здоровий? А який на зріст? Високий? – допитувався граф.

– Наскільки можу судити, зі здоров'ям у нього все гаразд. Як також зі зростом, – відказав адвокат.

– Не сутулий? Миловидний? – не відступав граф.

На устах містера Гевішема з'явилася ледь помітна посмішка. Перед ним-бо постала картина, яку бачив при від'їзді з Курт-Лоджу, – милий хлопчик, який невимушено собі розлігся перед каміном, золотаві кучері на фоні тигрячого хутра, та ще рожевощоке личко і жвавий погляд.

– Думаю, мілорде, він дуже милий. Принаймні мені так видається, – стримано відповів адвокат. – Ясна річ, мені годі судити напевно. Але, дозволю собі завважити, він дещо відрізняється від англійських дітей.

– Я й не сумнівався, – кинув граф. Його саме пронизав різкий біль у нозі. – Ті американські діти – то переважно одні нахаби і зухвальці. Я вже досить про це начувся.

– Гм… не сказав би, що йдеться про зухвальство, – промовив містер Гевішем. – Мені навіть годі описати цю відмінність. Оскільки хлопець більше часу проводив серед дорослих, аніж серед дітей, то мені здалося, що у його поведінці серйозність і дитячість якось поєднуються.

– Американське зухвальство! – заперечив граф. – Мені багато про це розповідали. Тільки що вони називають це раннім розвитком і свободою. Аякже! Страшне нахабство і жахливі манери – ось що воно таке насправді!

Містер Гевішем знову ковтнув портвейну. Він узагалі рідко сперечався зі своїм вельможним господарем, а коли у того були напади подагри – то й поготів. У такі хвилини ліпше було не входити в слово. Отож на кілька хвилин запала мовчанка. Та за якийсь час містер Гевішем її порушив.

– Я маю передати вам повідомлення від місіс Ерол, – промовив він.

– Не хочу чути жодних її повідомлень! – гнівно відрізав граф. – Що менше про неї буду знати – то ліпше.

– Бачите, але це важливо, – пояснював адвокат. – Вона воліє відмовитися від утримання, яке ви їй призначили.

Графа аж пересмикнуло.

– Що?! – вигукнув він. – Що ви сказали?! Містер Гевішем повторив:

– Вона стверджує, що в цьому немає потреби, а оскільки стосунки між вами годі назвати приязними…

– Приязними?! – з люттю вигукнув граф. – Можу сказати напевно: вони ніколи не будуть приязними! У мене сама згадка про неї викликає ненависть! Примітивна корислива американка! Нехай не показується мені на очі.

– Мілорде, – вимовив містер Гевішем, – мені здається, її годі назвати корисливою. Для себе вона нічого не просить. Просто повідомляє, що не може прийняти ті гроші, які ви їй запропонували.

– Вона зумисне так робить! – відрізав граф. – Хоче, аби я з нею побачився. Думає, що буду захоплюватися її рішенням. Аякже, дочекається! Це всього лиш та американська незалежність! Але я не дозволю, аби вона жила як жебрачка – та ще під самою брамою мого парку! Якщо вже вона матір мого внука, то має займати відповідне становище – і вона буде його займати. Тому й отримуватиме ті гроші, хоче того чи ні!

– Місіс Ерол не буде їх витрачати, – сказав містер Гевішем.

– А це мене не обходить! – скрикнув граф. – Гроші їй все одно посилатимуть. Аби не казала людям, що живе тут як жебрачка, бо я їй нічого не даю! Це вона просто хоче, аби хлопець погано про мене думав! Певно, вже його проти мене настроїла!

– Ні, – сказав містер Гевішем. – Властиво маю переказати Вам ще одне її прохання – сподіваюся, це переконає Вас, що вона нічого супроти Вас не чинила.

– І слухати не хочу! – випалив граф, аж засапавшись від гніву та болю в нозі.

Проте містер Гевішем вів далі:

– Вона просила, аби не говорити лорду Фонтлерою нічого, що могло би упевнити його, ніби це ви наполягли на розлуці… через неприязнь до неї. Хлопчик дуже її любить, отож вона певна, що ця новина хіба послужила б перешкодою для ваших стосунків із внуком. Лорд Фонтлерой цього не зрозуміє, стане вас боятися або відгородиться байдужістю. Місіс Ерол каже: він іще замалий, аби зрозуміти, в чому тут справа, тому нехай спершу підросте – а тоді й довідається.

Вона не хоче, аби усе це затьмарило вашу першу зустріч із внуком.

Граф глибше вмостився у кріслі. Його глибоко посаджені очі широко відкрилися.

– Що-що? – вимовив він, затамувавши подих. – Що? Ви хочете мене переконати, ніби вона нічого не сказала синові?

– Ані словом не прохопилася, – сухо відказав адвокат. – Можу вас у цьому запевнити. Хлопчик хіба знає, що ви – найліпший і найдобріший дідусь на світі. Його віри у ваші чесноти не підважено жодним словом. А поки я був у Нью-Йорку, докладно виконував усі ваші розпорядження, тим-то лорд Фонтлерой мав усі підстави вважати вас взірцем щедрости і доброчинносте.

– Справді? – перепитав граф.

– Слово честі, – потвердив містер Гевішем, – ставлення до вас лорда Фонтлероя цілком залежатиме саме від вас. І, якщо дозволите, я би таки порадив у його присутності утримуватися від зневажливих висловлювань на адресу його матері. Це те, що найбільше сприяло б вам у нав'язуванні контакту із внуком.

– Гм, ото ще мені клопіт! – буркнув граф. – Та ж малому тільки сім років!

– Так, і всі ці сім років він провів разом з матір'ю, тому й любить її цілим серцем, – стримано завважив містер Гевішем.

РОЗДІЛ 5

У дідусевому замку

Вже геть пополудні карета, у якій їхали юний лорд Фонтлерой та містер Гевішем, врешті повернула на довгу простору алею, що вела прямісінько до замку. Граф розпорядився, щоб онук прибув якраз на обід. Так само граф чомусь побажав, аби Седрик сам увійшов до кімнати, яка йому призначалася.

Отож карета котилася по алеї. Лорд Фонтлерой зручно сидів собі, спершись на розкішні подушки, і з неабиякою цікавістю спостерігав за дорогою. Справді, хлопчика цікавило геть усе, що відкривалося його очам. Насамперед, його захоплювала сама карета із вгодованими доглянутими кіньми та їхня упряж з розмаїтими блискітками. Не менш цікавими були високий кучер і лакей, що супроводжував лорда Фонтлероя та містера Гевішема. Седрик розглядав їхні лівреї, бо такого йому ще не траплялося. Та найбільшу увагу хлопчика привертала корона на боках карети, отож він узявся розпитували лакея, що воно означає.

Коли карета наблизилася до брами парку, Седрик визирнув у вікно, аби роздивитися могутніх камінних левів, що охороняли вхід. При брамі стояв милий будиночок, густо вкритий плющем. З нього вийшла привітна рожевощока жінка, щоб відчинити їм ворота. За нею з хатинки вибігло двійко дітей. Очі у них світилися цікавістю: було видно, що їм страшенно кортить чимскоріш роздивитися того маленького хлопчика, який ото приїхав у кареті. Седрик також прикипів до них поглядом. Їхня мати вклонилася гостям, привітно усміхаючись. Тоді зробила знак дітям – і вони також чемно вклонилися на привітання.

– Невже вони мене знають? – спитав лорд Фонтлерой. – Певно, цій жінці просто здалося, ніби ми знайомі, – спробував якось сам собі пояснити. Тоді зняв з голови берет з чорного оксамиту, помахав нею жінці і щиро усміхнувся.

– Доброго здоров'я! – гукнув він дзвінко. – Як у вас справи?

Седрик бачив: жінці було дуже приємно таке почути. Вона ще ширше усміхнулася, а її блакитні очі випромінювали ласку і привітність.

– Нехай Господь благословить вас, ваша високосте! – вимовила вона. – Нехай з вашого милого личка не сходить та щаслива посмішка. Ласкаво просимо!

Лорд Фонтлерой помахав беретом і знову кивнув їй головою, коли карета саме проїжджала ворота.

– Мені подобається ця жінка, – мовив він до адвоката. – Видно, що вона любить дітей. Я хотів би потім прийти до неї і бавитися з її дітьми. Цікаво, а скільки їх у неї? Якщо багато, то ми зможемо бавитися у війну.

Містер Гевішем не сказав Седрику, що йому навряд чи дозволять бавитися з дітьми сторожихи. Адвокат подумав, що іще матиме час, аби усе це йому пояснити.

Тим часом карета котилася поміж величними височенними деревами, що росли обабіч алеї. Їх гілки вгорі спліталися і творили немовби зелену арку. Се-дрикові ще ніколи не доводилося бачити таких могутніх дерев. Як і їхати попід аркою із зелених гілок. Хлопчик іще не знав, що Доринкуртський замок вважався одним із найгарніших у цілій Англії, а парки, що його оточували, були за площею чи не найбільші в Об'єднаному Королівстві.