Мальвіль - Сторінка 32

І я розраховував, що доведеться цілісінький день завтра й позавтра возити його двома возами, щоб переправити все до Мальвіля.

Цікаво, що з відсутністю автомобіля змінився ритм життя: щоб проїхати від "Кюссака" до Мальвіля конем, нам потрібна була ціла година, а на своєму автомобілі з кузовом "універсаль" я здолав би цю відстань за десять хвилин. І які думки роїлися в мене в голові під час цього повільного погойдування верхи на Бурці, коли я відчував її тепло й вдихав запах поту; позаду, обхопивши мене руками, сиділа М'єтта, притиснувшись обличчям до моєї потилиці, а грудьми до моєї спини. Яким щасливим робила вона мене! Як мені було приємно! Вперше після дня події я так добре почувався. А втім, не зовсім. Думав про Варвуда, який лежав тепер у землі. Хитрий чолов'яга! Жив тільки за своїми законами, не визнавав ніяких інших. Це ж треба було придумати — колекціонувати самців! У місцевості, де всі вирощували тільки самиць, він на своїй маленькій фермі мав кнура, жеребця й бика.

Ми наближаємося до Мальвіля, й тепер мені нелегко стримувати Бурку, яка щоразу починає бігти риссю. Але через оту бідолашну Маркізу, яка плентає за возом, погойдуючи черевом між короткими ніжками, я стримую її. Я запитую себе, що думає моя кобила про сьогоднішній день. Її викрали, майже згвалтували й привели знову до рідного дому. Тепер я знаю, чому вона пішла зі злодієм: від нього тхнуло жеребцем. А зараз, мабуть, Любонька почула також наше наближення, бо до нас долинуло далеке іржання, на яке відгукується Бурка й трохи перегодя, з подивом ("Що? Ще одна кобила?!") лунає могутній голос Силача. Вечір, що опускається на землю, сповнюється запахом тварин, які перегукуються між собою. То тільки ми нічого не відчуваємо. М'єтта горнеться до моєї спини. Коли Бурка починає бігти риссю, М'єтта притискається ще міцніше, ще дужче зціплює руки в мене на животі. Безперечно, вона вперше їде верхи. Цього вона не забуде. Я також. Усі ті заокруглення за моєю спиною живуть, тремтять і зігрівають мене. Я почуваю себе, мовби мене вкопали в землю, обв'язали, ув'язнили. Якби я тільки міг також заіржати замість того, щоб думати. Й не боятися майбутнього, живучи своїм теперішнім щастям.

У Мальвілі аж занадто багато горить смолоскипів. Два на головній башті й два встромлені в бійниці надбрамної башти. В мене радісно калатає серце, коли я дивлюся на свій чудовий, такий могутній уцілілий замок. Піднімаючись крутим схилом, який веде до нього, милуюся велетенською головною баштою, що стримить на задньому плані у тьмяному світлі смолоскипів, і надбрамною баштою, яка височить переді мною; від неї тягнеться фортечний зубчастий мур, на якому невдовзі, просунувши між зубців шию, з'являються якісь тіні, що їх розпізнати я ще не можу. Хтось махає смолоскипом на парапеті. І кричить:

— Це ти, Емманюелю?

— Це — я! І Тома! Ми повертаємося з далеких країв!

Лунають вигуки. Невиразні слова. Чутно глухе рипіння двох стулок важкої дубової брами. Великі завіси добре змащені, але брама все одно весело рипить. Я ступаю за браму і впізнаю смолоскипника — це Момо.

— Момо, зачини браму за коровою!

— Емамуель! Емамуель! — збуджено вигукує Момо.

— Корова! — скрикує Мену, вдоволено сміючись. — Він привів нам корову!

— Й жеребця! — вигукує Пейссу.

Яким же я був героєм! Скільки слів виголошено на мою тесть! Бачу, як рухаються темні силуети. Поки що не впізнаю облич. Любонька в стійлі, яка тепер за кілька кроків від нас, зачувши жеребця, щосили ірже, стукає копитом у двері, зчинивши страшний гармидер, а Силач і Бурка по черзі відповідають їй. Я зупиняюся перед "Материнством", щоб Любонька побачила наших коней і заспокоїлася. Не знаю, чи вона помітила їх, але замовкла. Я ж не бачу нічогісінько, бо Момо зі смолоскипом зачиняє браму, а Мену з електричним ліхтариком (вона вперше користується ним відтоді, як я його дав їй) оглядає за возом корову. Наші оточили Бурку, й тепер я впізнаю Пейссу по білій пов'язці на голові. Хтось невисокий, мабуть, це Колен, бере мого коня за вуздечку, і я зіскакую на землю; мені зовсім не подобається таке трюкацтво, воно здається театральним, але я не міг вчинити інакше з М'єттою за спиною. Не встиг я торкнутися землі, як мене хапає в обійми Пейссу й безсоромно цілує. "Облиш! Ти ж мене геть обслинив!" Сміх, веселощі, стусани, жарти. Нарешті я згадую про М'єтту. Взявши її за талію, знімаю з кобили. "Вона важкенька! — кажу я. — Ось вам М'єтта".

Наближається Момо, розмахуючи смолоскипом, і світло смолоскипа вихоплює з темряви М'єтту в ореолі чорного волосся. Западає мертва тиша. Всі ціпеніють. Момо також, лише смолоскип тремтить у його руці. А за кілька метрів од нас чути голос Мену, яка за возом ніжно, місцевою говіркою розмовляє з коровою: "Ой моя красуне, ой моя люба, ти тільна, ти ось-ось отелишся. І ти, бідолахо, вся мокра, вони примусили тебе бігти в такому стані, з телям в утробі!"

Оскільки друзі мовчать і далі, я вирішую відрекомендувати їх М'єтті.

— Це — Пейссу. Це — Колен. Це — Мейссоньє. А це — Момо.

М'єтта кожному з них подає й тисне руку. Ніхто не промовляє ні слова. Оціпеніння триває. Тільки Момо, з доброго дива затанцювавши на місці, вигукує: "Мем'єнна! Мем'єнна!" (гадаю, що то спотворене "М'єтта!"). І, махаючи смолоскипом, він залишив нас у темряві, побіг розповісти про все матері. Та ось з'являється й сама Мену. А оскільки Момо побіг зі смолоскипом хтозна-куди, можливо, він роздивляється корову, Мену спрямовує ліхтарика на М'єтту й оглядає її з ніг до голови. Круглі плечі, повні груди, міцні стегна, м'язисті ноги — все гаразд.

— Ну-ну! — мимрить вона. — Ну-ну!

І більше ні слова. М'єтта поблискує очима. Друзі закам'яніли. З того, що Мену затримує світло ліхтарика на міцній М'єттиній постаті, я здогадуюсь, що вона схвально оцінює її. Принаймні за фізичну силу — здатність народжувати, багато працювати. Про мораль Мену нічого й на думку не спаде. Крім того "Ну-ну! Ну-ну!", нічого більше вона не каже. Мовчить. Ні пари з вуст. Я пізнаю в цьому її обережність. І її женоненависництво. Дуже добре знаю, що вона зараз думає: "Не треба, хлопці мої, щоб вам ця пазуха скаламутила голови, Жінка — це жінка. А жінок дуже мало добрих".

Не знаю, чи М'єтта зніяковіла від того, що опинилася в центрі уваги незнайомих людей, але становище врятував Тома, який зістрибнув з воза. Я бачу, як йому бранець, що ще сидить на возі, передає дві рушниці. Ось він, обвішаний зброєю, іде до нас. Його зустріли дуже добре. Не так, як мене, з несамовитою радістю. Або як М'єтту, з затамованим диханням. Але й він отримує свої стусани. Вперше бачу, що друзі галасують навколо нього, — це ознака того, що нарешті він цілком порозумівся з нами. Я задоволений цим. А розчулений Тома намагається відповісти на цей вияв почуттів дружнім жартом.

— А ти, Емманюелю, як ся маєш? — питає Мену.

Я бачу, як вона усміхається мені, задерши вгору свою голівку.

— Дуже добре, — відповідаю я місцевою говіркою, — бо ти піклуєшся тільки про корову!..

Я хапаю її під лікті, піднімаю в повітря, наче пір'їну, й цілую в обидві щоки. Потім розповідаю про "Ставок", Варвурда та його родину. Варвурд її зовсім не дивує. Вона вже чула про нього.

— Я йду, — зрештою мовить вона. — Поки ви розвантажуватимете воза, я приготую вечерю.

І вона простує до будиночка, швидко дрібочучи ногами, перед нею витанцьовує коло світла, і її постать здається ще крихітнішою, коли вона наближається до звідного моста й підніжжя другого фортечного муру. Я вигукую:

— Мену! Готуй на дев'ятьох. На возі є ще двоє!

Нам вісьмом вистачило години, щоб розвантажити воза й тимчасово скласти все в "Материнстві", за винятком матраців, які я вирішив знести до будиночка, щоб оселити там трьох новачків.

Доглянувши тварин і замкнувши їх, — Силача ми поставили в стійлі, в якому я тримав свого жеребця до дня події і яке він не міг розбити, ані перескочити через двері, щоб кинутися шукати кобил, — ми несемо матраци на другий поверх будиночка й зразу ж спускаємося вниз; тут, у світлиці, горить вогонь, вже накритий довгий монастирський стіл, і, на наш подив, серед нього величаво стоїть стара дядькова гасова лампа, яка видається нам верхом розкоші: її розшукав і полагодив під час нашої відсутності Колен.

Але Мену зустрічає нас холодно. Оскільки я йду поперед невеликого гурту, вона, чорна й худа, обертається й гостро дивиться на мене, міцно стуливши губи й скрегочучи зубами. Новачки ніяковіють. Старожили стримано жартують.

— А де ж іще двоє? — запитує вона сердито. — Оті чужинці зі "Ставка"? Ніби нам своїх ротів бракує!

Я заспокоюю її. Перераховую всі скарби, що привезу до Мальвіля, не кажучи вже про пшеницю, з якої ми зможемо пекти хліб, про одяг для Пейссу, адже Варвурд був його зросту. Нарешті — про допомогу. Відтак виводжу з гурту Жаке й показую їй.

Він справляє на неї гарне враження. Мену симпатизує вродливим юнакам і взагалі сильній статі. І потім усе-таки в Жаке такі плечі, такі руки! Як і з М'єттою, вона не вітається з ним за руку й не каже "добридень" ("Чужинець зі "Ставка". Ви ж знаєте: ганчірка ніколи не стане рушником"). Вона лише здалеку киває йому головою. Своєю пихатістю Мену втерла б носа й герцогині.

— А ось...

Але я не встигаю відрекомендувати Фальвіну, навіть вимовити її прізвище, бо Мену, помітивши її, в ту ж мить, щоб я не зміг її зупинити, вибухає місцевою говіркою, переконана, що "чужинка" нічого не розуміє:

— Ой боже мій! Та що це таке, Емманюелю? Кого ти привів на мою голову? Сімдесятирічну старушенцію (сама, Мену, якщо мені не зраджує пам'ять, має сімдесят п'ять). З молодою я ще можу якось змиритися, вона тобі, гадаю, робитиме деякі послуги! Але ця стара корова годиться хіба що для того, щоб сидіти на кухні й натоптувати свій кендюх! І вона така стара, така зморшкувата, з огидою докидає Мену, — що мене аж нудить, коли я дивлюся на неї! А весь цей жир на ній — можна сказати, горщик із смальцем, який вивернули на тацю!

Фальвіна почервоніла, важко дихає, і я вже здогадуюся, що дрібні сльози градом котяться по її щоках. Цієї сцени не бачить Мену, бо вона вдає, що не дивиться на Фальвіну, й звертається тільки до мене.

— І до того ж ця старушенція не тутешня, вона чужинка, дикунка, як і її син! Той чоловік спокусився був на рідну дочку.