Мальвіль - Сторінка 5

Кожна з них по черзі стає луною другої. Що каже Полетта, те повторює Пелажія або, навпаки, запитання, яке ставить Пелажія, негайно ж ставить і Полетта. Немає нічого огиднішого. З усякого приводу ви маєте два варіанти однієї й тієї самої нісенітниці.

До речі, вони схожі одна на одну: кволі, біляві й кучеряві, зовні так і випромінюють фальшиву ніжність.

— А чому, — мекає Полетта, — тато й мати не в своєму ліжку на фермі "Велика стодола"?

— Замість того, — озивається Пелажія,. — щоб лежати тут, у дядька, ніби в них немає своєї домівки,

— А як би було прикро бідоласі татові, коли, б він жив, — підхоплює Полетта, — дізнатися, що він помре не в своєму домі.

— В усякому разі, — кажу я, — він помер не в своєму домі, а нагло в авто "4-L". А щоб сидіти біля небіжчиків, я не міг поділитися навпіл, одну свою половину послати на ферму "Велика стодола", а другу залишити на фермі "Сім буків".

— Не заперечуй, — каже Полетта.

— Не заперечуй, — повторює Пелажія, — бідолашний тато не був би радий лежати тут. Мати тим більше.

— Особливо матуся, — мовить Полетта, — сам знаєш, як вона ставилася до небораки дядька.

Слово "неборака" викликає в мене гнів, бо вони не любили дядька.

— Подумай, — втручається Пелажія, — що зараз на фермі "Велика стодола" нікому доглянути худобу.

— Що татові корови, — підхоплює Полетта, — все ж таки варті більшого, ніж коні.

Вона не говорить "дядькові коні", бо дядько лежить тут, перед їхніми очима, жахливо знівечений.

— Пейссу, — кажу я, — догляне їх.

Вони перезираються.

— Пейссу! — вигукує Полетта.

— Пейссу! — підхоплює Пелажія. — Ну що ж, справді, Пейссу!

Я грубо перебиваю їх.

Ну, що Пейссу! Що ви маєте проти Пейссу? — Й віроломно додаю: — Ви ніколи не бажали чогось лихого Пейссу.

Вони не відповідають. Дуже заклопотано якусь хвилину ридають. Потім відбувається драматична сцена витирання очей хустиною та шморгання носом. Відтак Пелажія знову кидається в наступ.

— Поки ми тут, — каже вона, багатозначно перезирнувшись із сестрою, — Пейссу коїтиме все, що йому забагнеться, на фермі "Велика стодола".

— Думаєш, — мовить Полетта, — ніби він посоромиться нишпорити в шухлядах.

Я знизую плечима. Мовчу. Вони знову починають голосити, витирати очі хустиною. Збігає чимало часу, доки дует знов озветься. Але він озивається.

— Я хвилююся за цих бідних тварин, — мимрить Пелажія. — Запитую себе, чи не піти собі додому, щоб заспокоїтися.

— Подумай же, — мовить Полетта, — що то не тільки справа Пейссу.

— Ох, той Пейссу! — докидає Пелажія.

Коли б цієї миті вдалося проникнути в серця моїх сестер, то там можна було б побачити збільшений відбиток ключа від ферми "Велика стодола". Вони гадають, що цей ключ у моїй кишені. Але під яким приводом попросити його в мене? Звісно ж, не для того, щоб піти доглянути худобу.

А я вже ситий їхнім стогоном. Несподівано, не підвищуючи голосу, кажу:

— Ви знаєте тата. Він не поїхав би на футбольний матч, не позамикавши все. Коли привезли його тіло, я знайшов у нього ключ. — Я веду далі, наголошуючи на кожному слові: — Я забрав ключа. Й кроку не ступив звідси, відколи привезли сюди батьків, усі можуть вам це сказати. А щодо того, щоб піти на ферму "Велика стодола", то ми всі троє підемо туди позавтра, після похорону.

Вони загомоніли, відкинувши чорні вуалі:

— Ми ж довіряємо тобі, Емманюелю! Знаємо тебе! Зрозумій, ніхто й не міг би подумати про це! Особливо в такий час!

Уранці того дня, коли мав відбутися похорон, Мену попрохала мене допомогти їй помити Момо. Я вже не раз бачив оте дивне купання. Це не така проста справа. Треба впіймати Момо зненацька, здерти з нього одяг, наче шкуру з кролика, посадити його в цебер і тримати там, бо він відбивається, мов несамовитий, волаючи диким голосом: "А дамеспо адибо нелюво" ("Та дайте мені спокій, ради бога! Не люблю води!").

А цього ранку він чинить ще шаленіший опір, ніж звичайно. Під квітневим сонцем з цебра, що стоїть на кам'яних плитах у дворі, йде пара. Я тримаю Момо попід пахви, а Мену стягує з нього штани й плавки. Момо, тільки-но він ступає на землю, підставляє мені ногу. Я падаю. Голий, мов черв'як, він тікає, з нечуваною швидкістю перебираючи худими ногами. Добігши до одного з великих дубів, що внизу, по той біг лугу, він стрибає вгору, повисає в повітрі, підтягується, дереться з гілки на гілку й опиняється на вершечку дерева.

Я вдягнутий по-святковому й, у всякому разі, не збираюся лізти за Момо на дерево. Мену, захекавшись, наздоганяє мене. Я намагаюся умовити Момо. Хоч я молодший від нього на шість років, він дивиться на мене як на літнього дядька.

Проте я зазнаю невдачі. Наштовхуюся на стіну. Момо не вигукує своє звичне: "А дамеспо адибо нелюво!" Він не каже ні слова. Дивиться на мене згори й стогне, його чорні очі поблискують з-за весняних листочків.

Я чую лише одну відповідь: "Неду!" ("Не піду!"), не пискляву, а виголошену тихо, рішуче. Я знову звертаюся до нього.

— Ну ж бо, Момо, будь хоч трохи розсудливим. Тобі треба помитися, щоб іти до церкви. — (Кажу "до церкви", бо він не зрозуміє слів "до храму").

— Неду! Неду!

— Ти не хочеш іти до церкви?

— Неду! Неду!

— Але чому? Ти ж любиш ходити до церкви.

Вмостившись на гілці, він махає перед собою руками й сумно дивиться на мене з-за лискучого листя. Й усе. Я не чую більше ніякої відповіді, тільки бачу цей погляд.

— Доведеться його залишити, — каже Мену, яка здогадалася принести синів одяг і кладе його під деревом. — У всякому разі, він не злізе доти, доки ми не підемо.

Вона обертається на закаблуках і йде вгору лугом. Я зиркаю на годинник. Вже пізно. Мене жде похоронна церемонія, а я зовсім на неї не настроєний. Момо має рацію. Якби я міг так, як він, стогнати на дереві замість того, щоб з своїми заплаканими сестрами грати комедію про синівську любов.

Я також піднявся вгору лугом. Схил видався мені важким. Дивлюся собі під ноги й з подивом завважую, що луг вкрився кущиками молодої, надзвичайно зеленої трави. Вона швидко виросла за кілька сонячних днів. Я думаю, що менш як за місяць доведеться з дядькам косити її на сіно.

Ця думка раніше сповнювала мене радістю, але, дивна річ, сьогодні ця радість починає розвіюватися. Приголомшений, я зупиняюся посеред лугу. По моїх щоках котяться сльози.

ІІ.

Події прискорюються. Швидко наближається наступна "віха". Минув рік після нещасливого випадку. Пай Гайяк телефонує мені, щоб я приїхав до йога канцелярії.

Коли я прибуваю на побачення, нотар не приймає відвідувачів, і старший писар веде мене до його порожнього кабінету. Запрошує "перепочити", поки прийде нотар, і я сідаю в одне з шкіряних крісел, у яке до мене сідало багато інших людей зі страхом програти.

Обідній перепочинок. Я оглядаю кімнату. Вона здається мені похмурою. За столом пана Гайяка всю стіну, від підлоги до стелі, затуляють маленькі шухлядки з посмертними справами. Вони скидаються на скриньки, в яких ховають прах у колумбарії. Вже така звичка у людей: усе заносити в списки.

Завіси темно-зелені, стіни оббиті зеленого тканиною, зелені скриньки й, нарешті, зелена шкіра, якою покритий письмовий стіл. А там, біля великого чорнильного прибору, зробленого під золото, стоїть одна штукенція, яка завжди мене зачаровувана: нежива миша в брилі прозорого пластику. Вона також занесена в списки.

Я припускаю, що цю мишу впіймали, коли вона гризла якесь досьє, й засудили до довічного ув'язнення в пластику. Я схиляюся й піднімаю мишу та її камеру. Ця штучка досить важка. Й тепер пригадую: тридцять років тому, супроводжуючи дядька до нотаря, я бачив, що батько пана Гайяка використовував її як прес-пап'є. Я розглядаю цього гризуна, засудженого на довічно. Коли пан Гайяк піде також на спочинок, то передасть цю дрібничку своєму синові, як і скриньки свого колумбарію та кладовище тек у своїй коморі. На мене навіюють смуток ці династії нотарів, що передають один одному єдину мишу. Не відаю чому, але це робить для мене смерть відчутнішою.

Виходить пан Гайяк-син. Смаглявий, високий, рудий і вже посивілий. Він приймає мене до певної міри з шаблонною чемністю. Відтак, одвернувшись від мене, витягує одну з шухлядок, дістає ,з неї теку, а з теки — запечатаного сургучем листа й, перш ніж дати мені, крадькома обмацує його, мовби дивуючись, чому він такий тонкий.

— Ось, пане Конт.

І своїм лагідним голосом він починає зовсім непотрібне роз'яснення, бо я прочитав уже на конверті напис, зроблений дядьком: "Вручити моєму небожеві Емманюелю через рік після моєї смерті, якщо він господарює па формі "Сім буків".

Я мав у місті багато справ й усю пообідню пору проносив дядькового листа в кишені куртки. Розпечатав його після вечері, сховавшись у маленькому кабінеті на фермі "Сім буків". Коли розрізав конверт ножем у формі кинджала, що його подарував мені дядько, в мене тремтіла рука.

"Емманюелю!

Цього вечора, зовсім безпідставно, бо здоров'я в мене чудове, я думаю про свою смерть і вирішую написати цього листа. Мені дуже прикро, як подумаю, що ти прочитаєш його, коли мене вже не буде, й ти продовжуватимеш мою справу. Як кажуть, колись таки доведеться вмерти. Це зовсім безглуздо з боку тих, хто так каже, бо я не бачу в цьому необхідності.

Серед тих багатств, що я лишаю тобі, — не тільки ферма "Сім буків", а й біблія та енциклопедичний словник Ларусса в десяти томах.¶

Знаю добре, що ти невіруючий (а чия в тому вина?), та все ж читай час од часу біблію на згадку про мене. В цій книзі важливі не звичаї, важлива мудрість.

За мого життя ніхто, крім мене, не розгортав енциклопедичного словника Ларусса. Коли ти розгорнеш його, то зрозумієш чому.

Нарешті, Емманюелю, хочу сказати тобі, що без тебе моє життя було б порожнім і що ти приніс мені велику радість.

Пам'ятаєш той день після твоєї втечі, коли я прийшов по тебе до Мальвіля? Цілую тебе.

Самюель".

Я читав і перечитував цього листа. Дядькова великодушність викликала в мене почуття сорому. Він завжди піклувався про мене, а тепер ще й дякував. Оте "ти приніс мені велику радість" примушує серце болісно защеміти. Власне, якась невеличка незграбна фраза, але ж скільки любові приховується за словами, сам не відаю, як я міг бути гідним такої любові.

Перечитав листа втретє й зупинився на словах "а чия в тому вина?".