Малюк - Сторінка 9

- Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Шкіра його була темна, майже чорна, і блищала, наче вкрита олією. Обличчя його я не розгледів чи не запам'ятав, але мені відразу кинулось у вічі, як і в моєму нічному жахітті, що ця людинка була вся якась скособочена і наче розмита. І ще — очі: великі, темні, зовсім нерухомі, сліпі, як у статуї.

— Так он же він! Он він! — гаркнув Комов.

Він показував пальцем у зовсім інший бік, і там у мене на очах просто з повітря виникла нова постать. Це була та сама застигла лискуча примара, але тепер вона застигла у стрімкому ривку, на бігу, як фотографія спринтера на старті. 1 в ту ж мить Майка кинулась їй в ноги. З гуркотом полетіло вбік крісло, Майка з войовничим лементом проскочила крізь мару і врізалася в екран відеофона. Я ще встиг помітити, як мара заколивалась і почала танути, а Комов уже кричав:

— Двері! Двері!

І я побачив: хтось маленький, білий і матовий, наче стіна кают-компанії, зігнувшись у нечутному бігу, прослизнув у двері й зник у коридорі. І тоді я кинувся за ним.

Тепер про це сором згадувати, але тоді мені було зовсім байдуже, що це за істота, звідки вона, чому вона тут і навіщо, — я відчував тільки безмірне полегшення, вже розуміючи, що від цієї хвилини безповоротно закінчилися всі мої жахи та страхи, і ще я відчував палке бажання наздогнати, схопити, скрутити і притягнути.

У дверях я зіткнувся з Комовим, збив його з ніг, спіткнувся об нього, пробігся коридором навкарачки. Коридор був уже порожній, тільки різко і знайомо пахло нашатирним спиртом, позаду щось кричав Комов, дрібно вистукували підбори. Я підскочив, промчав через кесон, пірнув у люк, який ще не встиг зарости перетинкою, і вилетів назовні, в бузкове сяйво сонця.

Я відразу помітив його. Він біг до будмайданчика, біг легко, ледь торкаючись замерзлого піску босими ногами, він був такий самий скособочений і якось дивно рухав на бігу розведеними ліктями, але тепер він був не темний і не матово-білий, а світло-бузковий, і сонце відсвічувало на його худих плечах і боках. Він біг просто на моїх кіберів, і я сповільнив крок, сподіваючись, що зараз він злякається і поверне праворуч або ліворуч. Проте він не злякався, він проскочив у десятьох кроках від Тома, і я очам своїм не повірив, коли цей величавий дурень ввічливо просигналив йому звичайне "чекаю наказів".

— До болота! — захлинався позаду голос Майки. — Притискай його до болота!

Маленький абориген і так біг у напрямі болота. Бігати, треба сказати, він умів, і відстань між нами скорочувалася досить повільно. Вітер свистів у моїх вухах, здалека щось кричав Комов, але його перекрикувала Майка.

— Лівіше, лівіше бери! — азартно лементувала вона.

Я взяв лівіше, вистрибнув на посадочну смугу, на вже готову ділянку, рівну, з дуже зручною рубчастою поверхнею, і тут справа у мене пішла краще — я почав наздоганяти. "Не втечеш, — твердив я про себе, — ні, брате, тепер не втечеш. Ти мені за все відповіси…" Я дивився не відриваючись, як він швидко працює лопатками, на миготливі голі ноги, на клоччя пари, що летіла з-за його плечей. Я доганяв і відчував тріумф. Смуга закінчувалася, та до сірої заволоки над болотом залишалося кроків сто, і я наздоганяв.

Добігши до краю трясовини, до похмурих нетрів карликової тростини, він зупинився. Кілька секунд він стояв наче в нерішучості, потім глянув на мене через плече, і я знову побачив його великі темні очі, ніякі не застиглі, а навпаки, дуже жваві і навіть ніби усміхнені, аж раптом він присів навпочіпки, обхопив руками коліна і покотився. Я навіть не відразу зрозумів, що сталося. Щойно стояла людина, дивна людина, мабуть, і не людина зовсім, але зовні все-таки людина, і раптом людини не стало, а по трясовині, через непрохідне бездонне драговиння, котиться, розбризкуючи багнюку і каламутну воду, якийсь недоладний сірий колобок. Та ще й як котиться! Я не встиг добігти до берега, а він вже зник за клоччям туману, і тільки чувся звідти, з-за сіруватої заволоки, затихаючий шурхіт, сплески і тоненький пронизливий свист.

З тупотом прибігла Майка і зупинилась поруч, важко дихаючи.

— Втік, — констатувала вона з прикрістю.

— Втік, — сказав я.

Кілька секунд ми стояли, вдивляючись у каламутні клубні туману. Потім Майка витерла з лоба піт і промовила:

— Я від баби втік, я від діда втік…

— А від тебе, квартир'єре, і тим паче втечу, — додався і озирнувся.

Так. Дурні, значить, бігали, а розумні, самі розумієте, стояли і дивилися. Ми з Майкою були вдвох. Маленькі постаті Комова та Вандерхузе темніли біля корабля.

— А нічогенька пробіжка вийшла, — промовила Майка, теж дивлячись у бік корабля. — Кілометрів три, не менше, як ви гадаєте, капітане?

— Згоден з вами, капітане, — відгукнувся я.

— Слухай, — задумливо сказала Майка. — А може, це все нам привиділось?

Я згріб її за плечі. Відчуття свободи, здоров'я, захвату, відчуття величезних сяйливих перспектив з новою силою вибухнуло в мені.

— Що ти в цьому розумієш, салажко! — гаркнув я, мало не плачучи від щастя і трусячи її щосили. — Що ти розумієш у галюцинаціях! І не треба тобі нічого розуміти! Живи щасливо і ні про що таке не замислюйся!

Майка розгублено лупала на мене очима, намагалася вирватися, ' а я труснув її наостанок добряче, обхопив за плечі і потяг до корабля.

— Зачекай, — слабко відбивалася спантеличена Майка. — Чого ти, справді… Та відпусти ти мене, що це за телячі ніжності?

— Ходімо, ходімо, — примовляв я. — Йдемо! Зараз нам улюбленець доктора Мбоги вломить — чує моє серце, що дарма ми затіяли цю біганину, не мали ми її затівати…

Майка ривком звільнилася, постояла секунду, потім присіла навпочіпки, нахилила голову і, обхопивши коліна руками, хитнулася вперед.

— Ні, — сказала вона, знову випрямляючись. — Цього я не розумію.

— І не треба, — відповів я. — Комов нам усе пояснить. Спочатку дасть нам прочухана, бо ж ми йому контакт зірвали, а потім усе ж таки пояснить…

— Слухай, холодно! — сказала Майка, підстрибнувши на місці. — Біжимо?

І ми побігли. Мій перший захват минув, і я почав усвідомлювати, що ж усе-таки сталося. Виходило, що планета таки заселена! Та ще й як заселена — крупні людиноподібні створіння, може, навіть розумні, може, навіть цивілізовані…

— Стасю, — сказала Майка на бігу, — а може, це пантіанець?

— Звідки? — здивувався я.

— Ну… Мало там звідки… Ми ж не знаємо всіх деталей проекту. Може, перекидання вже почалось.

— Та ні, — сказав я. — Не схожий він на пантіанця. Пантіанці високі на зріст, червоношкірі… Окрім того, вони одягнені, чорт забирай, а цей зовсім голий!

Ми зупинилися перед люком, і я пропустив Майку вперед.

— Бр-р-р! — вимовила вона, розтираючи плечі. — Ну що, ходімо діставати прочухана.

— Півметрового, — сказав я.

— Добре змащеного, — сказала Майка.

— Сімдесят п'ять міліметрів у діаметрі, — сказав я.

Ми крадькома опинилися в рубці, та залишитись непоміченими нам не вдалося. Нас чекали. Комов ходив по рубці, заклавши руки за спину, а Вандерхузе, дивлячись у простір і випнувши щелепу, намотував свої бакенбарди: правий на палець правої руки, а лівий — на палець лівої. Побачивши нас, Комов зупинився, але Майка не дала йому заговорити.

— Втік, — діловито доповіла вона. — Втік простісінько через трясовину, причому в досить незвичний спосіб…

— Помовчіть, — перервав її Комов.

"Зараз почнеться", — подумав я, заздалегідь налаштовуючись на відбрикування та відлаювання. Але не вгадав. Комов наказав нам сісти, всівся сам і звернувся прямо до мене:

— Я вас слухаю, Попов. Розповідайте все. До найменших подробиць.

Цікаво, що я навіть не здивувався. Така постановка питання здалася мені цілком природною. І я розповів усе — про шурхіт, про запах, про дитячий плач, про крики жінки, про дивний діалог учора ввечері і про чорну мару сьогодні вночі. Майка слухала мене, роззявивши рота, Вандерхузе хмурнішав і докірливо хитав головою, а Комов не відриваючись дивився мені в лице — примружені очі його знову були пильні та холодні, обличчя потвердішало, він покусував нижню губу і час від часу напружено сплітав пальці, хрустячи суглобами. Коли я закінчив, запала тиша. Потім Комов запитав:

— Ви впевнені, що це плакала дитина?

— Т-так… Принаймні, дуже схоже…

Вандерхузе шумно перевів дух і поплескав долонею по підлокітнику крісла.

— І ти все це витримав! — промовила перелякано Майка. — Бідний Стасик!

— Мушу тобі сказати, Стасю… — переконливо почав Вандерхузе, але Комов перебив його.

— А каміння? — запитав він.

— Що — каміння? — не зрозумів я.

— Звідки взялося каміння?

— Це на будмайданчику? Кібери натягали, мабуть. До чого це тут?

— Звідки кібери могли взяти каміння?

— Н-ну… — почав я та замовк. Справді, звідки?

— Навкруг піщаний пляж. Жодного камінчика. Кібери з майданчика не відлучалися. Звідки ж на смузі камені і звідки на смузі суччя? — Він оглянув нас і усміхнувся. — Все це риторичні запитання, звісно. Можу додати, що в нас за кормою, просто під маяком цілий розсип каменів. Дуже цікавий розсип. Можу також додати… Даруйте, ви закінчили, Стасю? Дякую. А тепер послухайте, що було зі мною.

Комову, виявляється, теж було непереливки. Щоправда, випробовування в нього були дещо іншого роду. Проба інтелекту. Наступного дня після прибуття, запускаючи в озеро пантіанську рибу, він помітив за двадцять кроків від себе незвичайну яскраво-червону пляму, що розпливлася і зникла ще до того, як він вирішив наблизитись. Наступного дня на самісінькій верхівці висоти 12 він виявив здохлу рибу, явно з тієї, що була запушена напередодні. Під ранок четвертого дня він прокинувся з чітким відчуттям, що в каюті є хтось сторонній. Стороннього не виявилось, але Комову почулось, як із клацанням лопнула люкова перетинка. Вийшовши з корабля, він виявив, по-перше, розсип каміння біля корми, а по-друге, каміння й оберемки сучків на будмайданчику. Після розмови зі мною він остаточно утвердився в думці, що в околицях корабля коїться щось недобре. Він уже був майже впевнений, що пошукові групи недогляділи якийсь дуже важливий фактор, що діє на планеті, і тільки глибока переконаність у тому, що неможливо було би прогледіти розумне життя, утримувала його він найрішучіших кроків. Він тільки вжив усіх заходів, аби район дії нашої групи не став об'єктом нашестя "зацікавлених лайдаків".