Мамине перше кохання - Сторінка 2

Почувався винним перед дружиною, але й був сердитий на неї.

Справді, хіба це не безвольність, коли ні сіло ні впало з'являється кохана, що колись покинула його, а він мало не біжить і готовий запросити до хати. Для дружини це, мабуть, нестерпна образа.

Але Саяма подумав, що та жінка, певно, потребує грошей, хоча почуття давнього кохання ані ворухнулося в серці.

Він побоювався, що гостя могла почути викрики дружини, тож прибрав поважного вигляду.

Саяма несподівано й для себе привів гостю до свого кабінету.

— Ваша дружина, мабуть, має мене за нахабу, — кілька разів повторила Таміко. — Якби вона не завважила мене там, то нині я, певно, й не побачила б вас. Останнім часом кілька разів приходила під вашу браму, але не заходила, щоб справді не здатись нахабою.

Таміко так принижувалася, що жаль було на неї дивитись. А Саяма був для неї дорога й близька людина. Виходило, не тільки на словах, а й на ділі він для неї найдорожча людина.

Саяма був під враженням, мов би вчинив Таміко щось зле, ще й поводиться зухвало.

Він поцікавився, як ся має Таміко. Вона докладно розповіла про себе. Чоловік, за якого перше віддалася, занеміг на сухоти, тож вони поїхали в його село. Там чотири роки доглядала хворого, аж до його смерти. П'ять років тому вдруге вийшла заміж, за теперішнього чоловіка, Неґісі, взяла з собою і єдину доньку. Вона говорила таким тоном, мов сповідалася на щось перед близькою людиною, здатною її зрозуміти.

— Ох же і намучилася я! То була моя кара... Тоді я сама випустила своє щастя, то що вдієш, терпи. У гірку годину згадую вас, і тоді мені дуже прикро. Сама винна.

То кара їй, що покинула його. Якби вийшла за нього, то, мабуть, була б щаслива, казала Таміко.

Неґісі був гірничим інженером, певний час тинявся по Кореї, а коли вернувся додому, то брався до різних махінацій. Якщо щастило знайти десь роботу, то незабаром його виганяли, бо був дуже зарозумілий. Таміко часто навіть не знала, де він, тож їздила по шахтах і шукала свого чоловіка. Нарешті, думала вона, осядуть у Токіо. Тут він посилав її на заробіток у пивнички, та тільки трохи збереться грошей, як знову кудись повіється.

За довгі роки поневірянь Таміко стала живою руїною, а серце й нирки були вже такі слабі, що лікарі дивувалися, як вона ще тримається на ногах і навіть працює. Й нині, коли втікала від Токіе, в очах потемніло і вона впала безсило, їй здається, що колись вона впаде і вже більше не встане.

На обличчі Таміко не було ані крихти рум'янцю, руки кістляві й сухі. Волосся поріділо.

Таміко сказала, що остаточно вирішила розлучитися з Неґісі.

Потім вона попросила позичити їй п'ятсот єн, бо хоче відкрити чайну, аби якось вижити з дочкою.

Хтозна, чи за п'ятсот єн можна купити добру чайну, засумнівався Саяма. Та й чи зможе вона вистояти серед таких же підприємців, що плодяться як мухи? Й чи з таким здоров'ям витримає?

А Таміко відповіла:

— Один чоловік по сусідству має гарну чайну, хоче повернутися на батьківщину й каже, що якби я взялася до цього діла, то продав би мені зовсім дешево, разом з товаром, тож я могла б почати від завтра. Та й дочці не подобається, бо вона ненавидить вітчима.

— Скільки їй?

— Минає тринадцятий. Скоро закінчить школу, тоді зможе допомагати в чайній.

Потім Таміко почала захоплено розповідати, яка та чайна й де вона.

Саяма відповів, що не має таких грошей. Може, якби спробував, то десь би нашкріб, але зараз не має.

Таміко, що вважала, ніби Саяма "досяг багато", здається, не вірила йому. Але засоромилася та й розплакалась. Її взяв жаль, що не змогла позичити грошей і з самого початку дістала відкоша. Вона здавалася знесиленою до краю.

Вони не були фізично близькі, то вона могла бути не байдужа йому.

Саяма знову поцікавився дитиною. З думкою про те, що та вдалась у молоду Таміко, він запитав:

— Подібна до тебе?

— Ні, здається, не дуже. Має великі очі, і всі кажуть, що гарна. Треба було взяти її з собою. Юкіко добре знає вас, бо після фільмів я часто їй про вас розповідаю.

Саяма скривився. Дружина, Токіе, ще не повернулася, й він переживав, бо пішла з дітьми.

Таміко далі розповідала про свою скруту й про те, що їй дороге минуле. Раптом вона діткливо мовила:

— Саяма-сан, серйозно...

Він не розумів, що вона має на увазі. Чи своє бажання розлучитися з Негісі і з допомогою Саями придбати чайну? Чи те, що прийшла сюди лише задля того, аби побачитися з ним?

Таміко посиділа зо дві години.

Токіе повернулася надвечір. Перший погляд на чоловіка заспокоїв її. то вона й не докучала йому розпитами про гостю. Він розповів їй усе про Таміко, сказав, що приходила просто так.

— Все-таки посміла просити грошей. Позичиш?

— Звідки, як нема... Де ти ходила?

— Була в парку з дітьми.

3

У готелі, на гарячих водах в Атамі, де він залагодив весільну подорож Юкіко, йому згадалися слова її матері:

— Саяма-сан, серйозно...

Вони прозвучали, як насмішка з нього. А ще, як нарікання Таміко на своє нещастіння з чоловіками. х

І коли він допомагав ховати її, а тепер видає Юкіко заміж, то це завдяки милосердю дружини.

...А два місяці по відвідинах Таміко був такий випадок. Ввечері, коли Саяма прийшов з кіностудії, Токіе сказала:

— Нині знову приходила Таміко-сан. З дитиною.

— Що-о, з дитиною? З якою дитиною?

— Непогана дівчинка. Гарна. Гарніша від матері... Ото було б цікаво, якби виявилася твоєю дитиною.

Його трохи здивувало, що вона говорить про це так спокійно, ще й кепкує, то запитав:

— А ти запросила її до хати?

— Атож, оце щойно пішла, ввесь час розповідала про себе. Слухаєш і думаєш, яка це нещасна людина. Ніяк не могла виговоритись.

Токіе, здавалося, вже не відчуває жодної неприязні до Таміко, а навіть співчуває. їй самій, видно, було приємне це співчуття.

Саяма навіть уявити собі не міг, що Токіе і Таміко зможуть розмовляти відверто, як дві соратниці, хоча з боку Таміко вже не було загрози родинному спокою.

З почуттям, що тепер знає про ту жінку більше, ніж сам Саяма, Токіе мовила:

— Вона каже, що розлучилася з тим інженером, Неґісі, чи як там його.

— Розлучилася? А чайну, цікаво, відкрила?

— Здається, ні.

Токіе назвала її справжньою жінкою, що думає й про майбутнє єдиної дитини. Відтоді Таміко не навідувалась, але за півроку він випадково зустрів її на Ґіндзі.

Вона йшла за ним, як і колись, рада зустрічі.

Він згадав, що дружина хвалила її дитину. Таміко засяяла усмішкою й сказала, що хоче, аби він також побачив дочку, і тут же почала шукати таксі.

— Так відразу? — знітився Саяма, мовби його тягли силоміць.

А Таміко мовила:

— Ми там самі, не турбуйтеся.

У хаті одного з завулків кварталу Адзабу за тесаним столом сиділа над книжкою Юкіко, вдягнена в матроску. Мабуть, навчалася в дівочій гімназії.

Мати кликнула її. Юкіко підійшла і вклонилася, як личить дівчинці, а потім знову мовчки сіла. Вся її постава мовби казала, що вона знає Саяму й без маминої рекомендації.

— Добре, добре, вчися, — сказав Саяма, а дівчинка привітно всміхнулася, кивнула головою та й сиділа собі перед гостем.

У хаті не було жодних пожитків, але прибрано, і від того ще більше віяло холодом. Саяма подумав, чи хоч було кому допомогти їй переїхати сюди. Таміко мала трохи кращий вигляд.

— Тоді я була ще зовсім дитина і нічого не розуміла, — Таміко знову завела мову про старе. — Я жила химерними мріями... А коли взялася за розум, то завжди в душі просила вашого прощення, але й на думку не спадало, що ви зласкавитеся на зустріч зі мною.

Саямі було ніяково від присутності дівчини.

Мати глянула на дочку й мовила:

— Не звертайте уваги. Вона все знає... Вона навіть питала мене, чи личить нам приймати приязнь вашої дружини.

Цікаво було, як вона розповідає дочці про своє перше кохання.

— Крім мене, вона нікого не має. Чи не могла б я попросити вас опікуватися нею, якби зі мною сталося непоправне? Думаю, я досить розповіла їй про вас.

Слова Таміко прозвучали вельми дивно.

Саяма сприйняв їх за простодушну довіру. Та коли прикинути, що Таміко хтозна чи справді мала бажання з його допомогою купити чайну, то виходить, що вона просить його полюбити Юкіко. Певно, що, крім двох своїх чоловіків, знала, мабуть, ще не одного й не одному була наложницею, уявляла собі, що станеться з її дочкою, коли та опиниться на вулиці.

Так чи так, а Саяма був уже немолодий. І почуття стали не такі чисті, як у юності.

Не одна жінка повчала Саяму, що стосунки між статями без близьких взаємин — то дитяча забава.

І першою з них була Таміко.

Тоді, коли вони були заручені, вона, як каже, була ще зовсім дитина й нічого не тямила. Та молодий Саяма однак не міг збагнути, чому наречена раптом охолола до нього й вийшла за іншого. Врешті, причина, певно, та, що він не домагався її близькосте. Це звичайна річ, але тоді така думка дуже вразила Саяму.

Це було так, мовби якийсь приблуда у брудних чоботах розтоптав його квітку, яку він плекав і яка була йому дорога. А тепер залишилось одне — дивитися, як сліпий плотський потік підкосив його дівчину і забрав із собою.

Навіть по її втечі з тим чоловіком він зайшов до неї додому. Але Таміко знизала плечима:

— Після того, що сталося, я вже нічого не варта.

— Що сталося, те сталось. Хіба від того ти перестала бути сама собою?

Саяма казав, що думав. А Таміко схопилася й почала метушливо замітати кімнату, мовби хотіла вимести і його.

Потім Саяма шкодував, що тоді не забрав її силоміць. Річ була не в тому, хто з них дужче кохає Таміко чи хто принесе їй щастя, а в тому, що перемагає груба сила.

Зраду нареченої він вважав своїм проколом і не звинувачував її...

Студентом організував товариство вивчення театру, а потім — і студентський театр. Одного разу замість відсутньої акторки прийшла інша дівчина. То була Таміко. Невдовзі він освідчився їй, і вона відразу дала згоду. По закінченні університету Саяма потрапив на кіностудію. Кіно — то був його ідеал, як мистецтво, новіше від театру. З Таміко він мав намір дати йому новий розквіт. Він і її влаштував на кіностудію. Одружуватися не поспішав, бо від того, шо вона вийде заміж, її талант хтозна чи розквітне. Йому подобалося, шо він. мов цілком безсторонньо, протегує дівчину, яка вже належить йому. А одружиться вже по тому, як вона вдало зіграє роль. Отож він був у заручинах, мов у солодкому сні.