Мандри Гуллівера - Сторінка 18

При дворі їй дали цілком пристойну окрему кімнату, призначили до неї виховательку, щоб завершити її освіту, і дали одну служницю, що одягала її, та ще двох для інших послуг. Зате весь догляд за мною був покладений на неї. Королева замовила придворному тесляреві, за зразком, ухваленим мною спільно з Гламделкліч, скриньку, що правила мені за спальню. Тесляр той був великий мастак і за три тижні зробив під моїм наглядом дерев'яну кімнату в шістнадцять футів завдовжки і завширшки та в дванадцять заввишки, з відсувними вікнами, дверима й двома шафками в стіні, як то бував в спальнях лондонських будинків. Стеля була на двох завісках, і це давало Гламделкліч змогу виймати щоранку виготовлене меблярем її величності ліжко, щоб провітрювати його, власноручно прибирати, а ввечері ставити назад, знову спускаючи стелю. Інший добрий майстер, відомий мистецьким виготовленням усяких дрібничок, зробив для мене з матеріалу, подібного до слонової кістки, два крісла з бильцями, а також два столи та комод. Всі стіни кімнати, підлога та стеля були оббиті зсередини м'якою тканиною, щоб запобігти нещасливим випадкам, які могли статися від необережності носіїв, і зменшити поштовхи під час переїздів у кареті. З остраху перед мишами та пацюками я попросив зробити мені замок на двері, і по багатьох спробах слюсар виготував замок; найменший з усіх бачених там, але в Англії на воротах одного панського будинку мені трапилося бачити й більший. Ключ від нього я завжди носив у кишені, боячись, щоб Гламделкліч не загубила його. Для мого одягу королева звеліла взяти щонайтоншого шовку, трохи товщого проти наших ковдр; мені ньому було дуже незручно, поки я не призвичаївся, убрання пошили за тамтешньою модою, що почасти нагадувала перську, почасти китайську, і воно мало цілком скромний та пристойний вигляд.

Королева так уподобала моє товариство, що не могла обідати без мене. На її столі, біля лівого ліктя її величності, завжди ставили мій столик та стілець; Гламделкліч допомагала й прислужувала мені, стоячи на стільці біля столу. В мене був срібний сервіз, що складався з тарелів, тарілок та іншого посуду, але в порівнянні з посудом королеви він виглядав не більшим за ляльковий, який я бачив колись у лондонській крамниці іграшок. Цей сервіз моя маленька нянечка носила в срібній-таки шкатулці у себе в кишені; за столом вона подавала мені потрібний посуд, а по обіді сама мила та чистила його. За одним столом з королевою, крім мене, обідали тільки дві її доньки-принцеси — старша, шістнадцяти років, та молодша, що мала тринадцять років і один місяць. Звичайно королева сама клала мені на тарілку шматок м'яса і з цікавістю спостерігала, як я відрізаю від нього крихітні шматочки. Сама ж королева (вона насправді мала поганий апетит) ковтала заразом стільки, що вистачило б десяткові англійських фермерів на добрий обід, і попервах я не міг на це без огиди дивитися. Крило жайворонка, разів у дев'ять більше за крило нашого дорослого індика, вона перекушувала разом з кістками, клала в рот шматок хліба завбільшки як два наші дванадцятипенсові буханці і одним духом вихиляла свою золоту чашу, не меншу за нашу бочку. Ножі в неї були такі, як дві наші коси, якби їх випрямити на кіссі; виделки, ложки й усе інше начиння було відповідного розміру. Пригадую, коли одного разу Гламделкліч понесла мене, щоб показати кілька накритих столів у палаці, де лежало разом по десять, а то й дванадцять цих величезних ножів і виделок, то мені здалося, що я ще зроду не бачив жахливішого видовища.

При дворі заведено, що кожної середи (цей день, як я вже казав, відповідає там нашій неділі) вся королівська родина обідає разом у покоях його величності; а що я незабаром став великим улюбленцем короля, то на таких обідах мій стіл і стілець ставили біля лівої його руки перед однією з сільниць. Його величність залюбки розмовляв зі мною, розпитуючи про європейські звичаї, релігію, закони, урядування та освіту, на що я відповідав якомога докладніше. Розум король мав такий ясний, а судження такі точні, що, слухаючи мою розповідь, він висловлював дуже глибокі думки й робив влучні зауваження. А втім, мушу признатися, що після одної моєї промови, коли я трохи надміру багатослівно розводився про мою любу батьківщину, про нашу торгівлю, війни на морі та на суходолі, про релігійні чвари, політичні партії, король не витримав,— тут, очевидно, далися взнаки упередження, прищеплені вихованням,— поставив мене на свою праву долоню і, гладячи по спині лівою, щиро розреготався і спитав, хто я — віг чи торі. Потім, обернувшися до прем'єр-міністра, що стояв позаду, тримаючи білий жезл завдовжки з грот-щоглу на "Царственому монарху",90 король зауважив, яка нікчемна ота пиха — людське величання, коли її наслідують і такі мізерні комахи, як я. А проте, сказав він, я ладен заприсягтися, що й у цих створінь є свої титули та ордени; вони ліплять собі гнізда та риють нірки, називаючи їх будинками та містами; вони вихваляються вбранням та каретами; вони кохають, воюють, сперечаються, обдурюють та зраджують одне одного. Він говорив і далі всякі подібні речі, а я аж мінився на виду з обурення таким презирливим трактуванням нашої благородної батьківщини — законодавиці мистецтва і воєн, постраху Франції, судді всієї Європи, осередку доброзвичайності, благочестя та справедливості, предмета гордості й заздрості всього світу.

Проте моє становище не дозволяло мені гніватися на заподіяну образу; отож, добре розміркувавши, я став вагатись і не міг уже сказати напевне, чи маю я право ображатися. Проживши серед них кілька місяців, я настільки звик як до їхньої зовнішності й мови, так і до відповідних розмірів усіх бачених там речей, що зовсім перестав боятися їхнього зросту та вигляду й, щиро кажучи, мабуть, і сам сміявся б не менше за короля та його вельмож, якби здибав раптом англійських лордів та леді у їхніх пишних святкових убраннях, з їхньою поважною ходою, бундючними вихилясами та пустою балаканиною. Я мимоволі сміявся з самого себе, коли королева, поставивши мене собі на долоню, підходила до дзеркала, що на весь зріст відбивало наші постаті. Та й справді, не було нічого смішнішого за це видовище, і мені зрештою почало навіть здаватися, що я й справді набагато поменшав проти звичайного свого зросту.

Ніхто не дратував і не зневажав мене так, як карлик королеви, якого до мого приїзду вважали за найменшу людину в державі (здається, він справді не мав на зріст і тридцяти футів); тепер, побачивши куди меншу від себе істоту, він зовсім знахабнів і завжди чванився та пишався переді мною, коли проходив передпокоєм королеви, де я стояв на столі, розмовляючи з придворними; він ніколи не пропускав нагоди зачепити мене гострим словом або кинути якийсь дотеп про мій малий зріст. Я міг мститися тільки тим, що називав його своїм братом, викликав на поєдинок і взагалі відповідав так, як то ведеться серед придворних пажів. Одного дня, за обідом, це лихе щеня так розлютилося на якісь мої слова, що видерлося на бильце крісла її величності, схопило мене за поперек, коли я найменше сподівався цього, вкинуло у велику срібну чашу з вершками й дременуло чимдуж геть. Я поринув по саму маківку, і, якби не вмів добре плавати, мені довелося б дуже скрутно, бо Гламделкліч на той час була на другому кінці кімнати, а королева так розгубилася, що не могла допомогти мені. Та моя маленька нянечка прибігла й вирятувала мене з біди, хоч я й проковтнув уже з кварту вершків. Мене відразу ж поклали в постіль, і я відбувся тільки втратою костюма, що зовсім зіпсувався. Карлика жорстоко відшмагали різками й на покару присилували випити всі вершки з чаші, куди він укинув мене. Відтоді він остаточно втратив ласку королеви, і невдовзі вона подарувала його одній знатній дамі; отож ми з ним більше не бачилися — на превелике моє задоволення, бо не знаю, до чого могла дійти злість цього виродка, якби він лишився при дворі.

Перед цим він утнув зі мною один брутальний жарт, який хоч і насмішив королеву, але воднораз і розсердив її; вона зараз же прогнала б зловмисника, якби я великодушно не заступився за нього. Її величність узяла собі на тарілку мозкову кістку і, вийнявши з неї мозок, поставила кістку сторчма назад на великий таріль. Карлик, скориставшися з того, що Гламделкліч відійшла до буфета, здерся на стільчик, на якому вона завжди стояла, доглядаючи мене під час обіду, схопив мене обіруч і, стиснувши мені ноги, встромив по пояс у кістку, де я й стирчав деякий час, являючи собою вкрай кумедне видовище. Мабуть, минула щонайменше хвилина, поки побачили, що сталося зі мною, бо кричати я вважав не гідним себе. В королівській родині рідко їдять страви гарячими, і я не обпік собі ніг, але мої панчохи й штани були у прикрому стані. Карлика, завдяки моєму заступництву, покарали тільки тим, що добре відбатожили.

Королева не раз глузувала з моєї полохливості і часто питала, чи всі в нашій країні такі боягузи, як я. Спричинилося до цього ось що: в королівстві тому влітку дуже багато мух, і, коли я обідав, ці кляті комахи, кожна завбільшки з данстеблського жайворонка,91 весь час дзижчали круг моєї голови і не давали спокійно їсти. Іноді вони навіть сідали на страву, залишаючи на ній свій огидний послід або яєчка, які я дуже добре бачив, але тубільці не помічали того, бо їхні величезні зорові органи не так чітко розрізняли дрібні речі, як мої очі. Іноді мухи сідали мені на ніс або на лоб і боляче кусали мене; вони гидко смерділи, і я виразно бачив ту липучу речовину, що, як кажуть наші природознавці, дає їм змогу лазити по стелі догори ногами. Я мав багато клопоту, боронячись від цих мерзенних тварин, і мимоволі здригався, коли вони сідали мені на обличчя. Улюбленою розвагою карлика було спіймати у жменю кілька мух, як ото роблять наші школярі, і потім кинути їх мені в лице, щоб налякати мене й потішити королеву. Мене рятував тільки ніж, яким я рубав їх уліт, дивуючи всіх своєю спритністю.

Пригадую, одного ранку Гламделкліч, як завжди гарної днини, поставила мою скриньку на підвіконня, щоб я міг подихати чистим повітрям (бо я ніколи не згоджувався, щоб скриньку вішали на цвяшок за вікном, як ми робимо з пташиними клітками в Англії).