Мандри Гуллівера - Сторінка 39

Одне слово, ніколи в своїх подорожах не бачив я таких бридких істот, і жодна з тварин не викликала в мене такої огиди. Вважаючи, що дивитись на них більше нема чого, я підвівся, сповнений почуття гидливості, і пішов далі, сподіваючись, що шлях приведе мене до хатини якого-небудь індіанця. Та тільки-но я ступив кілька кроків, як побачив на дорозі одну з цих тварин, що йшла просто на мене. Угледівши мене, потвора скривилась і здивовано витріщила на мене очі, ніби ніколи не бачила людини, а потім підійшла ближче й піднесла догори передню лапу. Не знаю, чи то був рух цікавості, чи злоби, але я витяг свій тесак і плазом ударив її по лапі; рубати гострим боком я боявся, щоб не збурити проти себе тубільців, коли вони довідаються, що я вбив чи поранив належну їм худобу. Відчувши біль, звір сахнувся назад і заревів так, що з сусіднього поля прибігло не менш як сорок його родичів, і вся ця зграя оточила мене, виючи та кривляючись. Та я відбіг до найближчого дерева, зіперся спиною на стовбур і, вимахуючи тесаком, не підпускав їх до себе. Проте кілька цих клятих тварюк, схопившись за гілки позад мене, видерлись на дерево і почали звідти випорожнюватися мені на голову. Правда, я досить щасливо ухилявся, щільно тулячись до стовбура, але мало не задихнувся від калу, що падав навколо мене.

Хвилина була скрутна. Та враз усі тварюки щодуху кинулися врозтіч. Тоді я наважився і собі залишити дерево і пішов далі дорогою, дивуючись, що могло їх так настрахати. Але, глянувши ліворуч, я побачив коня, який повільно йшов полем; мої вороги помітили його раніше і саме через це повтікали. Підійшовши до мене, кінь неначе ледь здригнувся, але вмить заспокоївся й пильно подивився мені в обличчя, видимо, вкрай здивований. Потім кілька разів обійшов навколо мене, розглядаючи мої руки та ноги. Я хотів був рушити далі, але кінь заступив мені дорогу, хоча дивився на мене дуже приязно і не виявляв наміру якось мене покривдити. Хвилинку ми дивились один на одного, аж поки я насмілився простягти руку йому до шиї і, посвистуючи, попестити його, як то роблять жокеї, коли привчають до себе нового коня. Але кінь, здається, сприйняв мої пестощі досить зневажливо — він похитав головою, насупився і спокійно підняв ліву передню ногу, щоб відхилити мою руку. Далі він заіржав три чи чотири рази, але щоразу по-різному, аж мені здалося, наче він говорить сам до себе якоюсь своєю мовою.

Тим часом до нас підійшов ще один кінь і дуже ґречно привітався з першим: вони легенько стукнулись правими передніми копитами і по черзі кілька разів заіржали, міняючи інтонацію так, що їхнє іржання здавалося майже справжньою мовою. Потім вони відійшли на кілька кроків і, ніби про щось радячись, стали походжати поряд, як дві поважні особи, що обговорюють важливу справу; раз у раз вони поглядали на мене, ніби стежачи, щоб я не втік. Така поведінка звичайних тварин страшенно вразила мене, і я подумав, що, коли жителі цієї країни обдаровані розумом у відповідній мірі, то вони мусять бути наймудрішим у світі народом. Підбадьорений такою думкою, я вирішив іти далі, поки знайду якусь хатину чи село або здибаюся з тубільцями, а коней залишити — хай собі розмовляють досхочу. Але, помітивши, що я наміряюсь іти, перший кінь — сірий у яблуках — заіржав до мене так промовисто, що мені здалося, ніби я розумію, чого він хоче. Тоді я спинився й підійшов до нього, чекаючи дальших розпоряджень. Я, скільки міг, не показував страху, але починав уже тривожитись, бо не уявляв собі, чим може скінчитися ця пригода, і читач легко повірить, що становище моє було мені не вельми до душі.

Обоє коней підійшли зовсім близько до мене й почали пильно вдивлятися в мої руки та в обличчя. Сірий кінь так пом'яв мені капелюх, поводивши по ньому копитом правої передньої ноги, що я мусив здійняти й розгладити його, а потім знову надів на голову. Це, як я помітив, дуже здивувало обох коней. А коли другий, каро-гнідий кінь, торкнувшись поли мого камзола, побачив, що вона висить вільно, вони обидва виявили своє здивування новими знаками. Каро-гнідий підніс копито до моєї правої руки і, здавалося, був приємно вражений тим, що шкіра на ній така біла та ніжна, але стиснув її між копитом і бабкою так сильно, що я аж скрикнув. Після того обидва доторкалися до мене якомога обережніше. Але найдужче бентежили коней мої черевики й панчохи; вони раз у раз торкалися їх, щось іржали один до одного і робили різні рухи, як ті філософи, що силкуються збагнути нове й незрозуміле для них явище.

Взагалі вся поведінка коней була така розважлива й доцільна, що я зрештою почав вважати їх за чарівників, які, прибравши з якимсь наміром кінської подоби, вирішили побавитись із зустрінутим на дорозі чужинцем. А може, їх і справді вразила постать, обличчя та вбрання людини, зовсім не подібної до жителів цього далекого краю. Подумавши так, я наважився звернутись до них із такими словами: "Панове, коли ви чарівники, як я маю всі підстави гадати, то ви повинні розуміти будь-яку мову. Отож я насмілююсь повідомити ваші милості, що я нещасливий англієць, закинутий лихою долею на ваш берег, і уклінно прошу дозволити мені сісти на спину одному з вас, ніби він справжній кінь, і доїхати до найближчої садиби чи села, де я міг би відпочити й попоїсти. На подяку за таку послугу я подарую вам оцей ніж чи оцей браслет",— і я видобув із кишені названі речі.

Поки я говорив, коні стояли мовчки і, здавалося, уважно прислухались, а тоді почали іржати один до одного, немов розмовляючи на якусь серйозну тему. Я виразно помітив, що їхня мова дуже добре висловлює почуття, а їхні слова можна розкласти на звуки легше, ніж слова китайської мови. Я добре розчув слово єгу, яке кожен із співрозмовників повторив кілька разів, і хоч не міг здогадатися, що воно означає, але, поки вони розмовляли, намагався й собі подумки вправлятись у вимовлянні цього слова. Коли вони замовкли, я сміливо й голосно вимовив "єгу", стараючись, скільки міг, наслідувати кінське іржання. Вони видимо вкрай здивувались, і сірий двічі проіржав це слово, немов бажаючи навчити мене правильної вимови. Я повторив його слідом за ним обидва рази і сам почув, що вимовляю слово щоразу краще, хоча ще дуже недосконало. Потім каро-гнідий спробував навчити мене нового слова, куди важчого вимовою; за нашою орфографією його треба було б написати гуїгнгнм. Тут уже мені не пощастило так, як з першим, а проте по двох чи трьох спробах справа пішла краще, і обидва коні, здавалося, були вражені моїми здібностями.

По дальшій розмові, що очевидячки стосувалася мене, приятелі розпрощалися, так само постукавши копитом об копито, і сірий кінь знаками звелів мені йти поперед нього, а я визнав за розумне коритися, поки знайду кращого проводиря. Коли я сповільнював ходу, кінь іржав: ггуун, ггуун. Здогадавшись, що означає це слово, я показував, як умів, що втомився й не можу йти швидше, і тоді він спинявся, даючи мені трохи відпочити.

Розділ II

Гуїгнгнм приводить автора до свого житла. Опис цього житла. Як прийняли автора. Їжа гуїгнгнмів. Автор у скрутному становищі через брак придатної їжі, але зрештою знаходить раду. Як харчувався він у цій країні.

Пройшовши милі зо три, ми наблизились до довгої низької будівлі з укопаних у землю й переплетених гіллям стовпів, накритих солом'яною покрівлею. Я відразу повеселішав і дістав з кишені деякі дрібнички, які мандрівники завжди мають з собою на дарунки тубільцям Америки та інших частин світу; ними я сподівався власкавити господарів та забезпечити собі гостинну зустріч. Кінь знаком запропонував мені ввійти першим, і я ступив у велику кімнату з рівною чистою долівкою і стійлами та яслами попід однією стіною. Коло ясел було троє лошат та дві кобили, але вони не їли, а сиділи на клубах, чим дуже здивували мене. Та я здивувався ще дужче, побачивши, що інші коні, неначе слуги, виконують різну хатню роботу. А втім, це стверджувало мою першу думку, що народ, який зумів настільки вимуштрувати звичайну тварину, мусить своїм розумом перевершувати всі інші народи світу. Сірий кінь увійшов слідом за мною і не дозволив іншим зустріти мене неприязно. Він кілька разів заіржав владним тоном і дістав на це якусь відповідь.

Далі в будівлі йшли одна за одною ще три кімнати, куди потрапляли через троє дверей: розміщені одні проти одних, вони утворювали широкий прохід. Ми пройшли до другої кімнати, а до третьої сірий кінь увійшов сам, знаком звелівши мені почекати. Залишившись у другій кімнаті, я наготував подарунки для хазяїна та хазяйки будинку — два ножі, три браслети з штучних перлин, маленьке дзеркало й скляне намисто. Кінь три або чотири рази заіржав, але замість людського голосу, який я сподівався почути, йому відповіли також іржанням, тільки трохи тоншим. Мені спало на думку, що цей будинок належить якійсь дуже поважній особі, коли потрібні такі церемонії, перше ніж мене пустять до неї, але я не міг зрозуміти, що ж це за пан, якому служать самі коні. Мені стало страшно: чи не потьмарили мені розуму всі мої злигодні та нещастя? Та я опанував себе й почав оглядати кімнату, де мене залишили самого; опоряджена вона була так, як і перша, тільки витонченіше. Я протер собі очі, тоді ще й ще, але всі речі кругом лишались такі самі. Я марно щипав собі руки та боки, щоб прокинутись: може, я сплю і все це мені лише сниться? Врешті я остаточно прийшов до висновку, що все навколо мене — чаклунство та магія. Але мені не стало часу довго про це міркувати, бо сірий кінь підійшов до дверей і знаком запросив мене до третьої кімнати, де я побачив прегарну кобилу з двома лошатами, що сиділи на чистісіньких і досить майстерно сплетених солом'яних матах.

Тільки-но я ввійшов, кобила підвелася зі свого солом'яника, підступила до мене, пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді, зневажливо зиркнувши на мене, повернулась до коня, і я почув часто повторюване в їхній розмові слово єгу, якого тоді ще не розумів, дарма що навчився його вимовляти раніше за інші слова. Проте незабаром мені довелося дізнатися про його ганебне значення. Кінь, киваючи мені головою і повторюючи слово ггуун, ггуун, як він робив і дорогою (тобто, скільки я зрозумів, наказував мені йти слідом за ним), вивів мене на подвір'я, де на певній відстані від дому стояла ще одна будівля.