Мандри Гуллівера - Сторінка 51

Страх мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида й презирство до них, здавалося, ще більше зросли. Нарешті, набравшись відваги, я почав виходити з капітаном на вулицю, хоч і мусив щоразу добре затикати собі носа рутою або тютюном.

Через десять днів дон Педро, якому я вже розповів дещо про свої родинні обставини, заявив, що честь і сумління вимагають, щоб я повернувся на батьківщину й жив дома з дружиною та дітьми. Він сказав, що в порту саме є корабель, який скоро має відплисти до Англії, і пообіцяв дати мені все потрібне для дороги. Нудно було б наводити всі його аргументи та мої заперечення. Зокрема він казав, що знайти такий самотній острів, на якому я хотів оселитися, зовсім неможливо, а в себе дома мені ніхто не завадить жити так відлюдно, як я сам забажаю.

Зрозумівши, що нічого кращого мені не залишається, я зрештою погодився і 24 листопада виїхав з Лісабона на англійському торговельному судні; але як звали капітана, я навіть і не спитав. Дон Педро провів мене на корабель і позичив на дорогу двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо обійняв мене, і я доклав усіх зусиль, щоб знести ці обійми. Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами і, вдаючи хворого, просидів весь час у своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев'ятої години ранку ми кинули якір у Даунсі, а на третю годину дня я прибув до свого дому в Редріфі.

Дружина й діти, які вважали, що я давно вже загинув, дуже здивувалися й зраділи; а я, мушу признатися, побачивши їх, не відчув нічого, крім ненависті, огиди й зневаги, особливо коли згадав про нашу близьку спорідненість. Бо, хоч від часу мого фатального вигнання з країни гуїгнгнмів я й примусив себе зносити вигляд єгу й спілкуватися з доном Педро де Мендесом, все ж пам'ять і уява мої були весь час заповнені чеснотами та ідеями незрівнянних гуїгнгнмів. А думка про те, що, спарувавшись із самицею єгу, я став батьком кількох цих тварин, викликала в мене пекучий сором, збентеження і жах.

Тільки-но я ввійшов у дім, дружина обняла й поцілувала мене, а я, відвикнувши за стільки років від дотику цих поганих тварин, упав непритомний і пролежав майже годину. Тепер, коли я пишу це, минуло вже п'ять років208 після мого повернення до Англії. Першого року присутність дружини й дітей була нестерпна для мене, я не зносив їхнього духу і не міг їсти в одній кімнаті з ними. Вони й досі не насмілюються торкатися мого хліба чи пити з мого кухля; не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав двох молодих огирів і примістив їх у чудовій стайні; їхній конюх — мій перший після них приятель, бо самий дух, який він приносить із стайні, якнайкраще бадьорить мене. Мої коні досить добре розуміють мене, і я буваю з ними й розмовляю принаймні чотири години щодня. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже приязно ставляться до мене і люблять один одного.

Розділ XII

Правдивість автора. З яким наміром опублікував він свій твір. Він засуджує мандрівників, які відхиляються від істини. Автор запевняє, що не мав будь-якого лихого наміру, писавши цю книжку. Відповідь на одне зауваження. Метод колонізації. Похвала батьківщині. Ствердження прав корони на країни, описані автором. Труднощі завоювання їх. Автор остаточно прощається з читачем, розповідає, як житиме далі, дає добрі поради й закінчує книжку.

Отже, любий читачу, я правдиво розповів тобі історію моїх мандрів, що тривали шістнадцять років і сім з лишком місяців, і в розповіді своїй я дбав не стільки за прикраси, скільки за істину. Мабуть, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними байками, але я волів викладати самі факти найпростішим способом і стилем, бо головний мій намір полягав у тому, щоб повчати тебе, а не бавити.

Нам, тим, хто мандрував по далеких країнах, куди рідко потрапляють англійці чи інші європейці, неважко описувати дивовижних морських або суходільних тварин; але головною метою кожного мандрівника мусить бути удосконалення розуму та вдачі людей наведенням як гарних, так і поганих прикладів з життя чужих країв.

Я дуже хотів би, щоб видали закон, який зобов'язував би кожного мандрівника, перше ніж йому дозволять опублікувати розповідь про його подорожі, заприсягтися перед лорд-канцлером,209 що все, віддане ним до друку, в міру його розуміння цілком правдиве. Тоді несумлінні письменники не дуритимуть, як часто буває тепер, легковірного читача несусвітніми брехнями, аби дужче зацікавити його. Замолоду я з величезною насолодою прочитав багато книжок про подорожі, але, об'їхавши відтоді трохи не всю земну кулю й діставши змогу на власні очі пересвідчитися, які ті книжки брехливі, пройнявся невимовною огидою до цього роду творів і щиро обурююся таким безсоромним зловживанням людською довірливістю. Отож, оскільки дехто з моїх знайомих ласкаво вважає, що мої скромні зусилля можуть дати деяку користь батьківщині, я взяв собі за принцип суворо додержуватись істини і ніколи від нього не ухиляюся; та в мене й не може бути ані найменшої спокуси відійти від цього принципу, поки я тримаю в своїй пам'яті напучування і приклад мого благородного хазяїна та інших доброчесних гуїгнгнмів, чиїм скромним слухачем я мав честь так довго бути. Neс si miserum Fortuna Sinonem Finxit, vanum etiam, mendacemque improba finget.210 211

Я дуже добре знаю, як мало слави дають твори, що не вимагають від автора ні таланту, ні освіти, ні взагалі будь-яких здібностей, крім доброї пам'яті або акуратних записів у щоденнику. Мені відомо й те, що автори книжок про подорожі, як і складачі словників, ідуть у непам'ять, бо їх відтісняють ті, що з'являються пізніше і, отже, лягають зверху. Вельми ймовірно, що мандрівники, які відвідають описані мною краї після мене, виявлять мої помилки (коли вони є) і додадуть багато власних відкриттів, відсунувши мене в тінь і ставши на моє місце, а світ і забуде, що був колись такий письменник. Якби я писав заради слави, то це дуже смутило б мене, але єдина моя мета — суспільне добро, і тому я взагалі цим не турбуюся. І справді, хто ж бо, вважаючи себе за розумну й найвищу в своїй країні істоту, не соромитиметься своїх вад, коли читатиме про описані мною чесноти благородних гуїгнгнмів? Я вже не кажу нічого про ті далекі народи, де теж панують єгу; найменш розбещені серед них бробдінгнежці, чиї мудрі погляди на врядування та мораль нам варто було б наслідувати. Та я не хочу розводитися далі — нехай розсудливий читач сам робить належні висновки.

Немало тішить мене те, що мій твір не можна піддати критиці. Справді-бо, які закиди можна зробити письменникові, що розповідає самі тільки факти про такі далекі країни, де ми не маємо найменших торговельних чи політичних інтересів? Я старанно уникав помилок, за які, часто дуже справедливо, дорікають авторам книжок про подорожі. До того ж я не маю нічого спільного ні з якою партією і пишу безсторонньо, без упередження або лихого наміру проти якоїсь людини чи групи людей. Я пишу з благородною метою просвітити людство й наставити його на добру путь, бо при всій своїй скромності вважаю, що маю право претендувати на певну перевагу над ним. Це право дало мені довгочасне перебування серед найдовершеніших істот — гуїгнгнмів. Пишу я, не маючи на меті ні своєї користі, ні похвали. Я ніде не прохоплююсь і словом, що скидається на осуд або може хоч трохи зачепити навіть найвразливіших людей. Отже, сподіваюсь, я маю право назвати себе цілком бездоганним письменником, у якого не зможуть знайти ані найменшої поживи для своїх розумувань племена оглядачів, наглядачів, спостерігачів, обвинувачів та викривачів.

Мені, признаюся, не раз натякали, ніби я, як англійський підданець, повинен був негайно після повернення додому подати доповідну записку урядові, бо всі відкриті англійцем землі мають належати англійській короні. Але я не думаю, щоб завоювати ці землі було б так само легко, як колись Фернандо Кортесові взяти гору над голими індіанцями в Америці.212 Відряджати армію або флот для того, щоб підкорити ліліпутів, навряд чи варто; гадаю, що напасти на бробдінгнежців було б небезпечно, і не знаю, чи добре почуватиме себе англійське військо, маючи над головою Летючий острів. Гуїгнгнми, правда, начебто не дуже готові до війни, бо зовсім не обізнані з військовою наукою, а надто з вогнепальною зброєю. Але якби я був міністром, то не порадив би нападати на них. Їхня розважливість, одностайність, безстрашність і любов до рідного краю цілком заступлять їм брак військових знань. Уявіть собі, що то було б, якби двадцять тисяч їх вдерлося в середину європейської армії, поперемішували лави, поперекидали обози й почали хвицати копитами по обличчях солдатів. Вони ж бо цілком заслуговують характеристики, даної Августові: "Recalcitrat undique tutus".213 214 Отож мені здається, що, замість того щоб завойовувати цю великодушну націю, нам краще було б попросити їх прислати достатню кількість своїх представників цивілізувати Європу; нехай би вони навчили нас принципів честі, справедливості, правди, здержливості, громадськості, мужності, цнотливості, приязні, доброзичливості та вірності. Назви всіх цих чеснот збереглися ще в більшості наших мов, і їх можна зустріти як у давніх, так і в сучасних авторів — я можу це твердити на підставі свого скромного досвіду в читанні.

До того ж я маю ще одну причину не бажати, щоб мої відкриття поширили володіння його величності. Сказати правду, тепер мені здається, що монархи в таких випадках чинять не дуже справедливо. Ось приклад: корабель піратів захопила буря й жене його невідомо куди; нарешті юнга з щогли побачив землю, і всі висідають на берег, щоб пограбувати мирне населення. Але воно зустрічає їх цілком приязно. Країні дають нову назву, проголошують її частиною володінь свого короля і споруджують на честь такої події пам'ятник з трухлявої дошки або каменя; потім пірати убивають два-три десятки тубільців, ще кількох силоміць вивозять як зразок із собою і, повернувшись додому, дістають помилування. Нову колонію здобуто божественним правом. При першій же нагоді туди посилають кораблі, тубільців виганяють або нищать, а їхніх князів катують, допитуючи, де вони сховали золото; над усім панує нелюдська сваволя й розпуста, кров тубільців заливає землю, а банда мерзенних різників, яка чинить усі ці святі діяння, зве себе новочасними колоністами, що мають на меті навертати на християнство й просвіщати диких язичників і варварів.

А втім, треба визнати, що цей опис аж ніяк не стосується британської нації, яка може бути за приклад для цілого світу своєю мудрістю, дбайливістю й справедливістю в колонізуванні; великодушними ділами, що сприяють поступові релігії та освіти; добором благочестивих священиків, здатних якнайкраще проповідувати християнство; обачністю в заселенні своїх провінцій215 доброчесними в словах і вчинках жителями метрополії; суворим додержанням справедливості під час призначення на урядові посади в колоніях людей найздібніших і непідкупних; і, на довершення всього, відрядженням туди найпильніших і найдостойніших губернаторів, що дбають лише за добробут народу, яким вони керують, та за честь короля, їхнього володаря.

Та оскільки в описаних мною країнах ніхто не жадає, щоб його завойовували і обертали в рабство, або ж убивали, чи витісняли колоністи, і оскільки немає там ні золота, ні срібла, ні цукру, ні тютюну, то я смиренно дозволю собі твердити, що країни ті аж ніяк не варті того, щоб ми поширили на них наші прагнення, подвиги та інтереси.