Мандрівні зірки - Сторінка 2

Він спроквола витер губи, крекчучи витяг цілу в'язку ключів з кишені, спроквола, не поспішаючи, відімкнув середню шухляду дубового письмового стола, заглянув туди і, остовпівши, став ні в сих ні в тих, не міг і слова вимовити. Йому на допомогу прийшов хазяїн.

— Дурило, чи тобі заціпило? — гримнув Беня на касира так, що той затремтів і зразу ж гугняво й затинаючись забелькотів:

— Отут були в мене ключі цілу ніч, чуєте чи ні, в кишені штанів... І на хвилинку очей не заплющив. Сказати б, найменший шерех, розумієте... А в шухляді порожньо, ні копійки, геть усю готівку, чуєте чи ні, наче корова язиком злизала.

Після цих слів хтось за столом неголосно зойкнув, нахилився і, зомлівши, впав.

То була маленька, кволенька, тихенька Бейлка.

Розділ З

ГОЛЕКЕШТІ ХОДИТЬ ХОДОРОМ

Хвилюється Голенешті. Кипить. Не тямиться. Голе-нешті ходить ходором.

Це ж не жарт — за один день стільки новин! Два скандали нараз! І чомусь такий дивний збіг обставин: дочка бідного кантора і синок багатія — де Рим, а де Крим?!

І Голенешті взялося до роботи. Крамарі позамикали крамниці, вчителі позакривали хедери, ремісники відклали набік ножиці й молотки, жінки облишили куховарити. Всі вийшли на вулицю. Збиралися купками. Містечко мало вигляд, як у суботу опівдні. Почалися балачки, різні припущення і чутки, чутки, чутки,— годі все це списати на папері. Бо на кожну чутку, що її розповідав один, другий мав з десяток інших. Тоді встрявав третій і обом утирав носа, кажучи, що вони віслюки, і в обох не голови, а качани капусти на плечах. Але ж біда в тому, що об'являвся ще один, четвертий, який переконливо доводив, ніби третій також знає не більше, ніж оте сліпе щеня. От дайте змогу, то він вам розповість не таке!

І починалася довга розповідь, чисто тобі байка, побудована на довільних здогадах, припущеннях і висновках. Проте слухачі, видно, не цілком були цим усім задоволені. Висновки, ніде правди діти, переконливі, але що ж? Якось розум з ними не мириться... Аж ось вискочив наперед хтось рудий з безбарвними очима і, либонь втрапивши на правдиву стежку, поставив питання руба:

— Послухайте-но, друзі мої, ось що я хотів вас спитати: скажіть мені, будь ласка, як це так сталося, що наші жевжики, обоє, зникли одночасно, вчора, в суботу ввечері, саме тієї ночі, коли весь єврейський театр у повному складі поїхав від нас?

— То що? Який з цього висновок?

— А висновок такий — чи не в'ється тут стежка до єврейського театру та до єврейських комедіантів?

— Приший кобилі хвіст та ще коров'ячий!

Присутні вибухають реготом, а рудий з безбарвними

очима каже з образою в голосі:

— Можете собі іржати, навіть луснути від реготу. Проте якщо ви такі розумні, то скажіть мені, я вас ще ось що спитаю: чого це комедіанти ходили минулого тижня до кантора Ісроела? Може, ви мені не вірите, тоді будьте такі ласкаві і спитайте в самого кантора.

— Так ми й кинемося зараз ятрити йому рани!

— Тоді не плетіть дурниць і дайте мені вивести вас на битий шлях. Ви краще в мене спитайте, і я вам скажу, що робили комедіанти у кантора Ісроела. Вони довідалися, розумієте ви мене, що кантор має дівчину, вродливу дівчину, яка вміє гарно співати, а сам кантор, певна річ, великий злидар, то вони йому запропонували, щоб він віддав їм дівчину в їхній театр, а там з неї люди будуть... То як воно, до смаку вам таке?

— Воно, може, й до смаку, але що ви скажете про сина Вені Рафаловича?

— Оце й мені невтямки, голова мало не лусне від думок. Сказати, що Рафаловичів парубійко, який вчиться в хедері кантора Ісроела, ходив на зальоти до канторової дівчини — ще зарано жовторотому до таких справ!.. Припустити, що дівчина завела його на слизьке за згодою своїх батьків,— то ми ж усі знаємо кантора Ісроела, він, здається мені, не така людина. Хіба що канториха? Це вже, бачите, інша річ. Мало, що баба може...

— Стривайте, люди, губернатор їде! — скрикнув якийсь грамотій, показуючи рукою на пристава, що прожогом промчав на новій рипливій парокінній тачанці з безліччю бубонців. Усі зразу впізнали, що то Рафалови-чева тачанка й його ж таки баскі коні. Разом з приставом сидів на тачанці переляканий, напівмертвий з остраху скрипаль бхіел, який весь час грав у театрі комедіантів.

Оця тачанка з кіньми Вені Рафаловича й з скрипалем Єхіелом одразу настільки підвищили акції рудого з безбарвними очима, що всі мимоволі почали тулитися до нього чимраз ближче і прислухатися до його слів. Вони припали всім до серця, полонили розум кожного, бо таки мали під собою грунт.

Вихопившись на битий шлях і знайшовши в єврейському театрі правдивий ключик до цієї дивної пригоди, ми залишимо голенештинців з їхніми байками — нехай собі вправляються в здогадах. А ми повернемося трохи назад до того часу, коли єврейський театр щойно прибув до Голенешті, вперше, відколи Голенешті — місто, а Бес-сарабія — губернія.

Розділ 4 БЛАЗЕНЬ

Ще тижнів зо три тому подейкували в Голенешті, що має приїхати єврейський театр, але ніхто не сподівався, що він так прищепиться тут. "Пхе,— гомоніли голенеш-тинці,— велике діло — актьорщики, комедіанти, кому це потрібно?.."

Не можна сказати, що голенештинці були з дитинства розпещені театрами. Навпаки, доводиться визнати, що вони, власне кажучи, театру ніколи ані видом не видали, ані слихом не слихали. Але, з другого боку, де сказано, що геть усе треба бачити на власні очі? Навіщо бог дав людині розум? Хвалити бога, розумом можна розкинути й не на таке ще...

Одного сонячного ранку прибув до Голенешті якийсь чоловік, зодягнений у жовто-червонясто-зелено-синювате пальто, з приношеним капелюшком на голові та з подертим чемоданом у руках і відрекомендувався, що оце приїхав сюди найняти приміщення для театру. Позбігалися погля-нути на диво дивнеє, тобто не через те, що прибулий був такий кумедний — то само собою,— а просто цікаво було подивитися, що він робитиме?

Прибулий, низенький на зріст, з поголеним обличчям, глянув хитро примруженими очима на Голенешті та на його мешканців і звернувся до них хрипким голосом, пересовуючи приношений капелюшок з лоба на маківку:

— Як бачу, праотець Адам, мабуть, ніколи не зупинявся тут у суботу на відпочинок?

Здається, що в цьому смішного? Кілька звичайнісіньких слів. Еге ж? Але треба було вам подивитися, якого шелесту наробили ці кілька слів. Усі зареготали, кожний хапався за живіт. Прибулий спершу ніби злякався, сторопів перед голенештинцями, дивлячись на них, як на божевільних. Помовчавши з хвилинку, дав їм висміятись. А коли вони добре нареготалися, він звернувся до них уже досить серйозно, бо, ще перебуваючи в дорозі, давно вже відчував, що шлунок порожній і йому під грудьми смокче.

— Скажіть мені, люди добрі, чи не знаєте ви, де тут можна вгамувати голод?

Здається, знову звичайнісінькі слова. Але тільки-но він їх вимовив, знову вибухнув регіт, просто кишки рвали від сміху. Це вже трохи образило прибулого, і він звернувся до них ще поважніше, ніж перше:

—— Мені не до жартів; я просто хочу чимось напхати пельку.

Почувши ці слова, всі попадали, неначе колька дійняла в животі кожного від реготу. За півгодини все містечко Голенешті повторювало ці слова: "чимось напхати пельку" — ха-ха-ха!..

"Якийсь блазень! — подумали всі, витираючи сльози від сміху.— Чудний блазень у чудному пальті, з чудним капелюшком і з такою чудернацькою мовою, що можна гигнути СМІЮЧИСЬІ"

А "блазень" ще довго блукав, поки таки знайшов те, що шукав. Ніде правди діти, заїзд не дуже шляхетний, але про його кишеню...

Покуштувавши керченського оселедця й запивши склянкою бессарабського вина, наш герой поважно закурив цигарку, завів жартівливу мову з хазяйкою заїзду, симпатичною чорнявою жіночкою, на ймення Неха, хотів дізнатися, чи має вона чоловіка, а чи вдова, або розведена, чи просто собі жінка? Але Неху дуже поривало зареготати, тож вона втекла від "блазня" на півслові, а він узяв ціпок, насунув приношений капелюшок на лоба, засунув руки в кишені й подався на шпацір по місту, щоб за одним заходом наглянути пристойне приміщення для театру.

Ішов він не сам. Його супроводила велика юрба дітлахів, босих, але завзятих прибічників єврейського театру. Невідступно бігли вони слідом за ним, аж поки він дістався до одного подвір'я.

Тут він побачив широку, порожню стодолу під залізним дахом.

— Оцю стодолу сам господь бог у перші шість днів створення світу спорудив для єврейського театру! — пробурмотів він і зайшов у двір.

То були двір і стодола Бені Рафаловича.

Розділ 5 ДВА ЛИСТИ

Голенешті не довелося довго ждати єврейського театру. Тільки-но порозумівся "блазень" з Бенею Рафалови-чем з приводу стодоли й ціни, він негайно відписав своїм людям листа, якого ми наводимо тут пунктуально, слово в слово, так, як він був написаний:

"Любий Альберте! Пишу тобі листа й доводжу до твого відома, що я в Голенешті, в Бессарабії. Містечко таке собі, з гулю завбільшки, а люди як звірі — жеруть мамалигу та жлуктять вино, мов ту воду, але "Мойше" * ходитиме в театр, дідько їх не візьме! Театр я найняв — у Лондоні такого не знайдені: сцена хоч саньми катайся, будинок під такою бляхою, що ніяка тобі хвороба, а не те що дощ, не дійме її. А господар театру зветься Беня Рафало-вич, він так напханий золотом, як лантух половою, проте цьому кабанюзі закортіло завдатку, то я йому сказав: не здохнеш, ближчими днями я маю одержати поштою — ти сам знаєш — трясцю, а не гроші. А заїзд я надибав якраз непоганий: господиня як лялечка, пий, їж і не журися, і кредиту скільки завгодно. А тому не будь йолопом, не барися, негайно висилай декорації з афішами. Віддай під заставу все, що маєш, і приїжджай з усім кодлом. Ради бога, не відкладай на безрік, бо наближаються три тижні посту, а потім ще дев'ять днів великого посту, і ми здохнемо з голоду. А дозвіл одержати тут так само легко, як легко Гоцмахові натщесерце проковтнути тарілку вареників з м'ясом. Передай палкий привіт Гоцмахові від мого імені, чорти його батькові, і заскоч, любенький, до мене на квартиру — я забув там під ліжком мої капці й кілька цензурованих п'єс. Та надішли мені афіші, ради бога, якнайшвидше і тільки не казися, що я не бебехнув депеші, бо маю в кишені тільки потерті двадцять копійок з діркою. Від мене, твого друга, що вітає тебе дуже гаряче

Шолом-Меїр Муравчик".

Через кілька днів Шолом-Меїр Муравчик одержав у відповідь такого листа:

"Вельмишановний друже Шолом-Меїр, бодай би ти луснув! На якого біса надало тобі позичити в Брайночки Козак п'ятнадцять карбованців і сказати, що це за мій рахунок? Які там рахунки маю я, ледащо ти, з Брайноч-кою Козак, коли вся трупа любить її, як більмо на оці, за те, що вона така скнара й труситься над кожною копієчкою.