Мандрівні зірки - Сторінка 22

"Шкода грошей,— каже Гоцмах,— вони у нас не крадені". Потім вони заскочать у ресторан щось поїсти. Гоцмах уже бачить в уяві всі страви, які їм подадуть, і наперед облизується (Гоцмах за своє життя так наголодувався, що хоч би скільки їв, йому все здається, ніби нічого не їв...). Після сніданку вони трохи відпочинуть (Гоцмах за все своє життя так тяжко працював, що хоч би скільки відпочивав, йому все здається, ніби не спочивав...). І, тільки як звечоріє, вони йдуть до театру, а звідти десь до кафешантану — вивчати музику, мистецтво й театр.

Для людини, яка вивчає музику, мистецтво й театр, ніч — найкращий час. А, до речі, для таких людей, як Гоцмах і Лейбка, їм просто спокійніше не вештатися вдень на вулицях. Присягаючись при цьому, Лейбка запевняє, що оце тільки вчора бачив, як промчала карета, а в ній були його старший брат Аншел і їхній касир Щастя й Радість.

— Годі-бо, дурненький! — висміяв його Гоцмах.— Тобі приверзлося: брат і касир. Дурниці! Навіть коли б вони сюди приїхали, то мусять бути мудрі, як цар Соломон,

щоб тебе впізнати, а мене й поготів! Знаєш, мій любий хлопчику, чого нам тепер бракує?

— Чого?

— Інших прізвищ.

— А саме?

— А саме, питаєш? Я оце лежав цілу ніч і думав, що робити далі? Ми ж не будемо вік байдикувати, час вакувати, за холодну воду не беручись, та їсти все готове? Кінець кінцем, ми допнемося свого, зіб'ємо трупу, поїдемо в якесь містечко й будемо показувати театр. Ну, уяви собі, які прізвища нам прибрати, щоб ніхто не довідався, хто ми такі? Ну, як поставлю на вивісці моє справжнє ім'я: Гольцман. Бернард Гольцман. Чорта пухлого дізнаються, хто такий Бернард Гольцман, коли досі всі тільки те й чули, що Гоцмах, Гоцмах...

— Таки правда! — погодився з ним Лейбка.— Гольцман, безумовно, краще, ніж Гоцмах.

— От бачиш, але що ж мені робити з тобою, голубе мій? Уяви собі, що ми починаємо їздити по світах і прибуваємо до такого міста, де знають твого батька. Розумієш чи ні? Нащо мені здалося, щоб ти прозивався Рафалович?

— А як же інакше мені прозиватися?

— Як інакше тобі прозиватися? Ось у тім-то й річ, і це не дає мені спокою. Цілу ніч лежу й міркую. Отож мені спало на думку: чому тобі не прозиватися румунським прізвищем на "еско", як усі тут прозиваються, в Румунії? Наприклад: Маргуліс — Маргулеско, Хазанович — Хаза-неско, Рафалович — Рафалеско. Розумієш, любенький? Ми приїздимо до якого-небудь місточка й випускаємо великі друковані афіши: "Перший єврейсько-румунський театр Бернарда Больцмана і перший єврейсько-румунський актор Рафалеско з Бухареста". Як тобі подобається, моє любе пташенятко, така ідея? Еге ж, у Гоцмаха гарні ідеї? Чи не так?

Звісно, що Лейбці дуже сподобалася ця ідея, як і все, що казав його друг Гоцмах. А Гоцмах сам так зрадів своєму винаходові, що схопив свого юного друга за руку й пішов у танок, виспівуючи при цьому на мотив "Чаклунки" "Гоцмах сліпий":

Гоцмах наш не бачить, Що це, діти, значить? Всі кажіть за мною: Гоцмах наш не бачить. 2

113

Відколи вони знайомі, Лейбка завжди знав, що Ґоцмах ніколи не бував смутний, завжди він веселий, навіть у найгірші, найтяжчі, найсмутніші часи свого життя. Але таким веселим, як тепер, Лейбка його ще ніколи не бачив. Просто від нього віяло радістю. Він майже перестав навіть кашляти й проклинати. Рідко-рідко коли з його уст зрине прокльон. Хіба що згадає Щупака чи Шолом-Меїра Му-равчика, тоді він неодмінно додасть: "холера", або "погибель", чи просто "хвороба"...

— Отже, пам'ятай, моє любе пташенятко, я вже більше не Гоцмах. Я вже Гольцман. А тебе як звати?

— Рафалеско,— каже йому Лейбка.

— Отакого я люблю тебе, котику мій.

Розділ 47

МІНЯЮЧИ МІСЦЕ, МІНЯЄШ ДОЛЮ

Увечері того самого дня наші герої, Гоцмах і Лейбка Рафалович, чи то пак, як вони себе тепер самі називають, Гольцман і Рафалеско, йшли вулицями Бухареста вже не на те, щоб студіювати мистецтво, музику й театр, а просто так походжали. Вони вже достатньо вивчили місто, вже побували скрізь, де їм хотілося, в усіх місцях, де розцвітає музика, мистецтво й театр. Отак походжаючи, вони вийшли на гарну вулицю Страда Подемогашуї і побачили перед собою величезну вивіску, на якій електричними літерами мінилася назва: "Парадізо".

— Парадізо? Парадіз — це німецькою мовою, здається, означає рай? Може, ми з тобою, любенький, завітаємо сюди подивитися на цей рай?

Так сказав Гольцман своєму юному другові, не мавши навіть гадки чекати на його відповідь, бо той ніколи не заперечував йому ні в чому. У Лейбки Рафалеска Гоцмах, чи то пак Гольцман,— бог, і Гольцманове слово — закон. Вони обидва зійшли вниз до раю.

Ми сказали "зійшли вниз", бо ввійти до раю не так-то легко. Перш ніж потрапити до раю, треба спочатку пройти всі сім пекельних кіл. Передусім треба було придбати вхідні квитки. Так ведеться в усіх раях, що є на цьому світі. Потім треба було завернути праворуч, піднятися кількома сходинками до гардероба, віддати на схов ціпки і за це теж заплатити. Лише тоді можна було зійти кількома сходинками вниз і вступити в широкий, добре освітлений коридор, а там, коли вони показали вхідні квитки, перед ними розкрився вхід до справжнього раю.

Безліч електричних кольорових лампочок вабили очі. Вони побачили перед собою виборне елегантне товариство панів та жінок, які сиділи біля мармурових столиків, їли, пили, сміялися й розважались — як і має бути в раю.

До цієї веселої кафешантанної атмосфери наші герої вже, власне кажучи, були трохи призвичаєні. Проте не настільки, щоб зразу підійти до вільного столика, зайняти місце й подзвонити, гукнувши: "Кельнер!", як то роблять справжні джентльмени, постійні відвідувачі цих веселих місць... Ні їхнє нове вбрання, ні змінені прізвища не могли за короткий час знищити їхню провінціальність. Маленьке містечко все ще виразно позначалося на їхніх обличчях, поведінці і в кожному їх кроці. А коли так, то нема нічого дивного в тому, що вони при вході до раю зупинилися на мить ні в сих ні в тих, оглядаючи яскраво освітлені стіни, гарно розмальовану стелю, оббиті червоним оксамитом ложі, білі мармурові столики й, головне,— веселу, жваву, елегантну публіку.

— Чорти їх батькові, тим грошам! — озвався Гольц-ман до свого юного друга і вже мав намір підійти й зайняти один з вільних столиків. Проте Лейбка раптом схопив свого друга за руку й перелякано ледве прошепотів:

— Ось вони!..

— Хто?

— Мій брат Аншел з нашим...

— Годі-бо тобі, ду...

Гольцман, видно, хотів, за своїм звичаєм, сказати "дурненький", але, піднявши очі й глянувши туди, куди показував його юний друг, побачив у кутку за окремим столиком, заставленим пляшками й усякими наїдками, двох відомих нам гульвіс. То було саме в той найбільш цікавий момент, коли Аншел (Гольцман впізнав його) так дружньо обнімався із знаменитою співачкою Марінеско-Міла-неско. І ще помітив він якогось товстогубого парубка, що брався за боки і рвав кишки від реготу.

Швидко, ще швидше, ніж можна собі це уявити в думках, наші герої накивали п'ятами. Хвилин зо дві чи зо три вони жодного слова не могли вимовити. їм майже відібрало мову. Вся сила їх перейшла в ноги, і вони мчали, як на екіпажі з гумовими колесами.

Лише на третій вулиці, коли, змішавшися з великим натовпом, вони переконалися, що безпосередня небезпека минулася, Гольцман, за своїм звичаєм, заговорив досить невимушено:

— Твій браток, видно, добрий покупець! Нехай чорти візьмуть батька твого старшого брата! А хто той губатий, що сидів поруч?

— Хіба ти його не впізнав? — здивувався Лейбка Ра-фалеско, зуб з зубом не зводячи,— це ж наш касир Щастя й Радість.

Тут Гольцман інстинктивно мацнув кишеню і знову прискорив ходу.

— А бий його лиха година! Знаєш, що я тобі скажу, моє любе пташенятко? Я зовсім не маю бажання з ними тут зустрітися... І ти, мабуть, так само?.. Коли так, давай краще покинемо Бухарест, хай йому грець з його раєм, а ми поїдемо далі.

— Куди?

— Куди очі ведуть. Як сказано: "Міняючи місто, міняєш намисто".

— Сказано: "Міняючи місце, міняєш долю",— поправив його Лейбка Рафалеско.

— Нехай буде так, як ти кажеш. Головне те, що ми повинні звідси забиратися якнайшвидше. Щоправда, мені на них начхати, як на рабина у свято пурім *; тобі, певно, так само. Але просто не хочеться з ними зустрічатися. Я не люблю твоїх голенештинців, хай бог не карає мене за такі слова. Послухайся мене, любенький. Ходімо трошки швидше. Або — стривай! Знаєш що? Он їде візник. Давай сядемо і накажемо почастувати коней батогом, щоб не лінувались, чорти їх батькові, тим грошам!

* * *

Не минуло й двох годин, а вже наші браві герої сиділи у вагоні швидкого поїзда, що прямував до Будапешта. А що ця ніч була холодна, а вдягнені вони були трохи по-літньому, Гольцман видобув своє відоме вбрання, яке зветься "ротондою", і загорнув у нього свого юного друга Лейбку Рафалеска:

— Загорнись, пташенятко, отак, добре, інакше тебе проймуть дрижаки. Як кажеш, написано: "Міняючи місце..."

— Міняючи місце, міняєш долю.

— Розумні слова, слово честі! — каже Гольцман, хапаючись за бічну кишеню, заходиться кашлем, проклинаючи при цьому Щупака й Шолом-Меїра найстрашнішими прокльонами.

Розділ 48 У ГАЛИЧИНІ

Незважаючи на те, що наші герої, Гоцмах і Лейбка Ра-фалович, змінили свої прізвища й прозивалися вже Бернард Гольцман і Лео Рафалеско, незважаючи на те, що вони взагалі змінилися і їх майже не впізнати,— вони все ж таки боялися ризикувати й залишатися недалеко від Голенешті. Тому вони подалися до Буковини й Галичини з трупою акторів, яких зібрав Гольцман, і, мандруючи там з місця на місце, давали гастрольні вистави. На афішах сповіщалося великими літерами, що прибула "Знаменита мандрівна трупа Бернарда Гольцмана і К°, а ще більшими літерами було надруковано ім'я знаменитого молодого актора: "Лео Рафалеско з Бухареста".

Хто такий цей Рафалеско? Звідки він узявся? Цього ніхто не знав. Зате всі чули, що мандрує якась єврейська трупа з якимсь Рафалеском і про нього розповідають дуже багато в газетах, отже, його варто подивитись. Бо, зважаючи на те, що пишуть про нього в газетах, це чарівник, який із снігу ліпить галушки. Не тільки євреї, навіть християни не могли нахвалитися (а коли вже християни хвалять, то тут не може бути сумніву!).