Мандрівні зірки - Сторінка 30

Таких двоє, як вони, слово честі, биті голови... Вони вже знають, почому ківш лиха... А як заробляти гроші — їх навчати не треба. Заробляти гроші треба вміти. Головне, гроші треба збирати. Заробити копійчину не так важко, як зберегти її. Гроші треба берегти. Надто багато є охочих на гроші. Хіба не так?..

— Надто багато охочих,— погоджується Брайночка Козак.

Отак снувалася їх розмова інтимно й по-діловому, аж поки перейшли до головного, що його муляло,— до примадонни.

— Треба переманити,— сказав він їй,— у Геці Гецьо-вича оту гарну телицю.

— Гарну телицю, ха-ха! — повторила за ним Брайночка Козак, і на її масному, округлому, як місяць, обличчі розпливлася масна посмішка. Видно було, що вона задоволена. По-перше, тим, що вгадала, кого він має на думці, по-друге, що назвав примадонну її справжнім ім'ям. А по-третє, вона сьогодні взагалі була задоволена розмовою... Гольцман пронизав її гострим поглядом і дав їй зрозуміти напівсерйозно-напівкомічно, чому треба переманити гарну телицю.

— Гарненька примадонна, розумієте, нехай буде дурна, як корова,— велика підмога в нашому ділі.

— Велика підмога в нашому ділі, ха-ха! — повторила за ним Брайночка Козак.

— Це краще, ніж рабинове благословення,— провадив далі Гольцман тим самим напівсерйозним-напівкомічним тоном.

— Краще, ніж рабинове благословення,— підхопила Брайночка Козак, грайливо вдаривши його короткою дебелою рукою. Масне, округле, як місяць, личко її аж упріло від великої насолоди, а маленькі японські оченята її стали ще менші, такі маленькі, що майже зовсім сховалися.

Розділ 62

РОМАНИ БРАЙНОЧКИ КОЗАК

Як мала зрозуміти Брайночка Козак Гольцманів натяк: "Іти з ним рука в руку"? І як можна було цьому не радіти затурканій, самітній, безпритульній істоті, що стільки років блукала по світах: з міста до міста, з країни до країни, з театру до театру?.. Коли Гольцман був у Щупака і ще прозивався Гоцмах, було щось інше, а тепер, коли Гоцмах уже — Гольцман і став директором власного театру, та ще знайшов такий ананас, як отой хлопець Рафалеско, що всі б'ються за нього, а крім того, має ще й невеликий капітал,— це зовсім інша річ... Якби вони обоє пішли рука в руку, якби їм пощастило переманити ту "гарну телицю" Генрієтту, після чого вони всі четверо з примадонною і з хлопцем виїхали б у широкий світ, тоді кращого собі не побажаєш.

З такими солодкими мріями взялася наша Брайночка Козак до роботи обмірковано й запопадливо, як справжній дипломат. І їй, хвалити бога, пощастило якнайкраще. Дурепа Генрієтта з вродливим личком дозволила себе умовити. Вона пристала на всі принадні пропозиції та привілеї, які Брайночка їй запропонувала. Найбільше полонила її мадам Черняк тим, що вона буде постійно поряд хлопця, поряд з Рафалеском.

Почервонівши, як мак, Генрієтта дивилась на неї своїми гарними синіми очима. Брайночка Козак помітила це й заторохтіла: не розуміє, чого тут червоніти? Це така річ, що трапляється з кожним... їй пальця в рота не треба класти — відкусить... Хіба не бачить, що Генрієтта коло нього всією душею упадає, а він — коло неї?

Генрієтта пашить, як полум'я. Він коло неї? Звідки вона знає?

О! Вона вже знає. Мадам Черняк знає все. Нема нічого такого, чого б не вміла мадам Черняк. її тільки треба попросити, то вона все зробить легко і швидко. Раз-два-три — і заручини.

— Брайночко! Серденько! Люба! — упала їй на шию Генрієтта і сховала своє зашаріле обличчя в ротонді мадам Черняк.

Недаремно має примадонна такі приємні прозвиська, як "гарна телиця", "дурепа" і "тютійка". Генрієтта Швальб, певно, заповзялася довести людям, що можна мати вродливе личко, а розуму ні на крихту. Брайночка Козак могла заткнути за пояс, купити й продати цілу дюжину таких дурних дівчат, як оця примадонна львівського театру. Ах! Хто не бачив тоді Брайночку Козак, той ніколи в житті не бачив щасливішої в світі людини. Кожне створіння має свою зірку в небі, кожна людина — свій час.

Прийшов час і Брайни Черняк, чи Брайночки Козак, щоб і вона побачила просвіток. Настав час, щоб її серце прокинулося від постійної дрімоти, почало битись і тріпотіти від теплого почуття справжнього щастя.

Біда тільки в тому, що це було в неї не вперше, не перший роман і, здається, що й не останній...

Скільки разів вона вже обпеклася в своєму житті! Скільки зазнала горя від тих облудних, підступних, зрадливих чоловіків, однак це нічого її не навчило!

Був час, коли Щупак запобігав її ласки, сватався до неї і вона йому вірила,— а потім волосся рвала на собі... Вона й досі не може чути його імені, проте згадує його тричі на день. Після Щупака залицявся до неї Щупаків флігель-ад'ютант, наш добрий знайомий "блазень" ІІІолом-Меїр Муравчик. Ця людина, як то кажуть, влізла їй з чобітьми в душу. Пішла чутка, що в них зайшло дуже далеко і що треба йому було це кінчати весіллям, але Шолом-Меїр Муравчик і слухати такого не хотів. Актори взагалі не люблять брати шлюб. Будь ласка, дівчина, наречена, прогулянка, подарунок, вечірка, жарти, танці, все що завгодно, тільки не шлюб: "Найкращий шлюб — це найгірша смерть".

Роман Брайночки Козак з Муравчиком закінчився так, як і всі її романи, що були перед цим і після цього. Тобто почалося з позички і ще однієї позички, далі ще й ще, а кінчилося тихим скандалом, сердечним болем і ненавистю до всіх облудних, підступних, зрадливих чоловіків.

А втім, яка рана з часом не загоюється? Позички, що їх брав Шолом-Меїр Муравчик у неї, залишилися в нього, а мадам Черняк лишилася мадам Черняк (слово "мадам" вона сама додала, зважаючи на свою імпозантну фігуру й немолодий вік...).

Проте вона ще не втратила надії. Рано чи пізно, але ж прийде той, хто зрозуміє та оцінить її по заслугах. Він мусить прийти. Вона розкриється перед ним, відчинить перед ним скриню, він побачить її скарби, побачить білизну, вбрання, коштовності. Це все приготовлено для нього... Для нього... А він і не знає нічого!.. Ах, вона ладна перед ним розкрити серце, душу. Можливо, що вона не така вродлива, як інші, можливо, не така молода, але скільки вірності й любові приховано в цьому серці, скільки справжньої прихильності й цнотливого почуття є в цій Душі!

Гольцман був тепер той, на кого впав вибір мадам Черняк. Він оселився в її серці, владарював там, як цар, і панував над нею доти, доки вона була йому потрібна. А потім, коли вони поговорили одверто, виявилося, що вони одне одного не зрозуміли. Що таке, власне кажучи, йти рука в руку?., У нього це означало тільки — мати пайку в ділі, бути компаньйоном у театрі.

Будь ласка, чому ні? Нехай тільки дасть частину грошей. Тоді з превеликою насолодою!..

Дати гроші? Мати пайку в ділі? Та хіба ж цього прагнула мадам Черняк???

Облудні, підступні, зрадливі чоловіки!

Бідна Брайночка Козак!

Розділ 63 ПІШЛИ З ВІЗИТОМ

Одного разу під час антракту львівський меценат, доктор Левіус-Левіафан підійшов до директора Бернарда Гольцмана і якнайпоштивіше запросив його разом з юним маестро Рафалеском до себе на обід. Він сподівається,— так висловився доктор Левіус, мило всміхаючись і показуючи при цьому свої зуби, що дивно росли в нього один над одним,— він сподівається, що вони йому не відмовлять.

— Відмовитись від такого обіду? — вигукнув Гольцман і підморгнув Рафалескові, що мало означати: "Що ти скажеш про цього неприторенного дурня?" — Воронь боже! Навпаки, з превеликим соромом, чи то пак з превеликою пошаною...

Для нашого Гольцмана цей візит був справжнім святом, святом, до якого треба було приготуватись. Хай йому біс! Якщо вже йдеш до такого мецената на обід, треба пристойно підготуватися.

Він пішов по крамницях, сварився з львівськими купцями, торгувався до сьомого поту і закупив, можна сказати, запівдарма все, що було йому треба.

— Стільки болячок у спину директорові Геці Гецьови-чу, скільки карбованців у нас треба заплатити за такий костюм. Що ти скажеш, голубе мій?

— Дешевше важко собі уявити.

— Може, скажеш, ні?

— Чому ні?

— Чого ж ти смієшся?

— А що мені робити — плакати?

— Хто каже — плакати? Ех, дурненький! — зітхнув Гольцман, і обидва, весело засміявшись, почали готуватися до урочистого візиту. Гольцман присів до столу поголити висхле, жовтаво-зелене, блискуче обличчя і тільки для краси залишив чорні бакени-котлетки. Ці бакени-кот-летки дуже личили до його худих запалих щік і тонкої шиї, що визирала із сніжно-білого стоячого коміра з майстерно вив'язаним галстуком. Нові лаковані черевики з широкими шнурками й блискучий циліндр на голові надавали його сухорлявій постаті ще більшої принади. Його юний друг Рафалеско не міг стриматись і сказав йому комплімент, що він з кожним днем стає кращий та молодший.

— Кращий — можливо, але ж молодший — бозна,— мовив Гольцман досить серйозно і, нахиливши голову, показав: — Бачиш, пташенятко, сиве волосся? Холера Щупакові, то я йому маю завдячити.

Рафалеско теж одягся перед візитом за останньою модою. Його великі білі руки напрочуд гарно виглядали з чорного смокінга, що був на ньому трохи короткий і тісний, бо Рафалеско саме тоді швидко ріс. Широка сніжно-біла гарна манишка визирала з викоту жилета, конкуруючи з гарною білою шиєю. Від усієї його постаті віяло молодістю й свіжістю. Справді, приємно було на нього дивитися. Недаремно примадонна Генрієтта Швальб кинула всіх своїх кавалерів та наречених і заходилась з усією серйозністю перемогти малюка, який або має серце бузувіра, або очі йому не на місці, або він просто дурне цуценя.

Генрієтта Швальб, яка звикла, щоб усі упадали коло неї, не могла збагнути, що робиться з цим хлопцем? Як то? Вона, Генрієтта, завжди крутиться перед його очима, чепуриться заради нього, оце нещодавно пошила собі оксамитову сукню "реформа", облямовану хутром. Вона робила все, що було в її силах, а він — хоч би що! Дивний хлопець, просто дикун! От, здається, веселий, стрибає, танцює, співає... А ось він уже сумний, ходить по кімнаті, як сновида. Треба хлопця прибрати до рук!

Однак хлопець Рафалеско навіть не звертав уваги на примадонну Швальб. Всі його думки й серце були тепер в одному місті — у Відні. Вночі уві сні й вдень увіч він бачив перед собою тільки Відень, і тільки Відень. Відень був для нього тим раєм, куди прагнула його душа.