Маргарита і клопоти з Гансиком - Сторінка 2

– Вона сказала, що не може більше бачити моє татуювання. – Гінцель ніжно погладив вказівним пальцем метелика в натуральну величину, витатуйованого в нього на лівій щоці. – Вона вважає, що такі штуки мають лише матроси і пролетарі. Тоді я сказав, що для того, щоби видалити метелика, потрібна косметична операція. І вона почала наполягати, щоби я конче зробив таку операцію, інакше, мовляв, я ніколи не зможу стати адвокатом, чи дипломатом, чи головним лікарем. І вона виписала чек. Щоби забезпечити мені гідне майбутнє і нарешті позбутися цієї ганьби для родини.

Маргариті теж не дуже подобався метелик, витатуйований у Гінцеля на щоці. Вона ніколи не могла збагнути, що може штовхнути людину добровільно погодитися на болючі тортури з практично незворотними наслідками. А ще вона підозрювала, що Гінцеля ця прикраса теж уже давно дратує, але він просто не хоче цього визнавати. Торік, коли Маргарита з ним познайомилася, татуювання принаймні пасувало до його іміджу: тоді він ходив запнутий у чорну шкіру від шиї до носаків чобіт, із наїжаченою чорною щетиною на черепі, увінчаною жмутком волосся, кінчики якого були помальовані на червоно. Та приблизно півроку тому Гінцель змінив стиль. Тепер він мастив волосся гелем, робив проділ посередині й мав тоненькі вусики, закручені кренделиками. Він носив круглі нікелеві окуляри та черевики зі шнурівками, прадідові смугасті штани на шлейках зі шкіряними петлями, замість нормальної сорочки – чоловічу нічну сорочку початку XX століття з мотузяними ґудзиками та гаптуванням, а зверху – в'язану камізельку, точнісінько, як у цветльської бабусі. Поверх цієї так званої камізельки – прапрамодель сучасного порохівника. На думку Маргарити, метелик на щоці абсолютно не пасував до цього стилю. Він видавав те, що Гінцель раніше був зовсім інакший.

– Справді, піди і виведи його, – порадила Маргарита. – Я читала в якомусь журналі, що татуювання можна видалити методом шліфування. Тепер багато хто так робить!

Гінцеля така пропозиція обурила.

– Мій чудовий метелик! – вигукнув він. – От побачиш, колись він прикрашатиме мою ліву щоку в труні. Був би я дурний розтринькувати винятково щедрий дар бабусі Целляндер-Целлергаузен на такі бздури, як косметичні процедури. Два квитки до Тенерифе – ось набагато краща інвестиція для цих грошей!

Маргарита ковтнула теплуватої мінеральної води і пошкрябала живіт.

– Гінцелю, мій любий хлопчику, – сказала вона, – здається, ти не подумав, що я не можу просто так узяти і поїхати світ за очі, бо мушу ходити до школи! – Маргарита відхилилася на кріслі назад, принюхалась і зітхнула. – І навіть якби зараз були канікули, тато мені би цього ніколи не дозволив. І мама теж, напевно, була би проти.

– А ти просто втечи, – запропонував Гінцель.

– Ти що, з дуба впав! – вигукнула Маргарита.

– Сама ти з дуба впала, – сказав Гінцель. Він витяг із рота пом'яту цигарку і розкришив її між пальцями. – А що такого, якщо ти втечеш? Я тебе не розумію! Щодня біжиш до школи, зубриш, що дурна, тусуєшся у "Ваксельберґері" і спиш по сім годин. Хіба це життя? Це паскудне життя! Ти ж не живеш, ти животієш!

Маргарита наморщила свій дитинячий носик і принюхалася. Так вона робила часто, коли була дещо спантеличена. Марга-ритине принюхування натомість завжди збивало з пантелику Гінцеля. Щоразу, коли Маргарита принюхувалася, йому здавалося, що вона чує якийсь неприємний запах, і що це пахне саме від нього. Таке побоювання не було геть безпідставним, бо Гінцель не надто полюбляв чистити зуби чи мити ноги й ніколи не прав свій одяг. Коли Гінцелеві здавалося, що його речі занадто брудні, він купував собі на товчку нові, а старі просто викидав. Тільки шкарпетки та майтки він час від часу віддавав прати одній старенькій сусідці.

Отож, Маргарита спантеличено принюхувалась, а Гінцель спантеличено питав себе, в чому річ. Запах із рота? Спітнілі ноги? Смердючі лахи? Через це у нього завжди псувався настрій. Аж тут Маргарита заговорила:

– Ти геть звар'ював, Гінцелю! Чесно! – сказала вона. – А що, по-твоєму, мені робити після двох місяців на пляжі? Повернутися додому і покаятися? Чи поїхати автостопом у Бангладеш? Чи що?

– А чого ти вже наперед про це думаєш? – запитав Гінцель. – Два місяці, Маргаритко, моя квітко, – це майже вічність! Можливо, за два місяці все зміниться. Може, вибухнуть чотири атомні електростанції, і не буде вже ні школи, ні мами, ні тата!

– У тебе зовсім дах поїхав! – Маргарита задихнулася від обурення.

– Це в тебе поїхав дах, Маргаритко, моя квітко, – сказав Гінцель. – Чесно! Зараз треба жити! Тут і зараз – "Ніс еіпшіс", як полюбляли говорити латиняни. Якщо будеш завжди думати про наслідки, нічого в житті не побачиш!

– А тепер стули ґаву і послухай, що я тобі скажу, – прошипіла Маргарита. – Тобі легко говорити. По-перше, тобі щойно виповнилося вісімнадцять, і нікого особливо не гребе, чим ти займаєшся. А по-друге, щомісяця першого числа ти отримуєш від свого старого чек, байдуже, втечеш ти на кілька тижнів на південь, чи ні!

Гінцель хотів щось сказати, але Маргарита не дала вставити йому ні слова.

– Тихо будь! – крикнула вона. – Я знаю наперед, що ти хочеш сказати. Я вже знаю твої прийомчики! Я міщанка, боягузка, пристосуванка і зануда! Я добре засвоїла все, чого мене навчили мої батьки-міщухи!

Гінцель не заперечував. Це обурило Маргариту ще більше. Зі злістю в голосі вона продовжувала:

– Так і є! Зі мною все ясно, мій любий! Я ж походжу з міщанської сімейки! Маючи тата, котрий пишається тим, що доріс до прокуриста макаронної фабрики, і маму, котра у тридцять три роки ходить на навчання, щоби здобути міщанський фах, – як би я могла стати іншою! З цим панові барону Целлянде-рові-Целлергаузену доведеться змиритись! А якщо тобі це не до вподоби, дорогенький, то знайди собі якусь зварйовану баронесу! Вона тебе зрозуміє ліпше.

Маргарита бештала бідного Гінцеля, як могла. Вона дорікнула йому, що в неформала він тільки бавиться. Упродовж одного сезону – у шкіряних обладунках і з червоним пензликом на макітрі. Потім іще рік – із проділом посередині й у прадідусе-вому вбранні. Для того, хто виріс у восьми кімнатах, до того ж із покоївкою та служниками, пожити кілька років в однокімнатній кавалерці з туалетом на поверсі – просто таке собі дивацтво й урізноманітнення, щоби не було нудно. Такий, як він, може собі дозволити бити байдики, вдавати з себе тусовщика і плювати на гроші.

– Але за цим, – продовжувала звинувачення Маргарита, —стоїть клан Целляндер-Целлергаузен із усім його статком, і у глибині душі ти чудово знаєш, що нічого страшного з тобою не станеться. Моя бабуся, якою склеротичкою вона би не була, ніколи би не змогла виписати такий чек! У моєї бабусі нема чекової книжки. І рахунку в банку. І грошей! Але для твоєї це —дрібничка! Насправді ж ти феодальний фраєр! У молодих дженджиків із вищого світу завжди так було! Всі вони в молодості кілька років бавляться собі в неформалів і тусують! Так належиться! Раніше вони пили-гуляли, грали в карти і робили борги, а тепер вони, бач, подаються в неформали! А згодом беруться за розум, і сім'я знову приймає їх у свої обійми!

Останню теорію висунула Марі-Луїза, і, властиво, Маргарита не була її прихильницею, бо була майже певна, що Гінцеля це не стосується. Хлопець справді щомісяця отримував від свого батька чек, але в нього точно не було жодного родича, котрий би чекав-не дочекався, коли це Гінцель упаде йому в обійми, щоб із любов'ю прийняти його назад у лоно сім'ї. Маргарита лише зі злості наводила такі несправедливі аргументи. Вона знала, що Гінцель зневажав свою родину, і що нічого його не ображає так, як припущення, що рано чи пізно він стане цілком пристосованим членом цього клану.

– Хай там як, а колись ти отримаєш спадок, – докинула Маргарита, щоб остаточно добити Гінцеля. – І вже тільки сама та частка, яку вони тобі зобов'язані дати за законом, зробить тебе багатим! Людина, котра колись отримає такий спадок, може легко сказати, що їй начхати на школу й оцінки, весь отой стрес і решту паскудних речей! На твоєму місці я би теж так зробила!

Маргарита замовкла, втомлена довгою промовою. "Так йому і треба, – подумала вона задоволено, – тепер він має про що поміркувати! Тепер він залишить мене у спокої!"

Гінцель подивився на Маргариту, погладив вказівним пальцем свого метелика і сказав:

– Ти мене не любиш!

Маргарита знову почала принюхуватись. І пошкрябала живіт. А тоді потягла себе лівою рукою за пальці правої, аж вони хруснули, і втупилась у протилежну стіну кав'ярні. Це мало означати: "Гінцелю, облиш цю тему! Я відмовляюся про це говорити!"

– Ти мене просто не любиш, от у чому проблема! – сказав Гінцель.

Маргарита не відводила очей від стіни. Вона почувалася безпорадною. Те, що Гінцелеві хотілось, аби вона його любила, вона збагнула вже деякий час тому. От тільки їй не було зрозуміло, чи можна було назвати ту прихильність, яку вона до нього почувала, "коханням". Гінцель їй подобався. Він був її найкращим другом. Але в неї абсолютно не виникало бажання поцілувати його, обняти, спати з ним. На початку їхньої дружби Маргарита думала, що не хоче цілуватися з ним тільки через його зуби. Вона бридилася його коричневих різців із надщербленими краями. Однак уже кілька місяців, як на місці гнилих зубів у Гінцеля з'явилися білі коронки, а Маргарита все ще не почувала жодної потреби цілуватися з ним. Тривалий час між Гінцелем і Маргаритою не виникало через це проблем, бо Гінцель не робив спроб фізичного зближення. Ґабріела, яка знала Гінцеля вже сто років, розповіла Маргариті, що в Гінцеля це завжди так, бо він, мовляв, імпотент, причому з психічних причин, які дуже глибоко закорінені в його підсвідомості.

Однак за останні тижні Гінцель змінив свою поведінку. Не те, щоби він ліз обніматись і цілуватись. Але майже при кожній зустрічі він питав Маргариту, чи вона його любить, або стверджував, що вона його не любить. Маргарита, може, нічого б і не мала проти того, щоби видати прихильність, яку вона до нього почувала, за кохання, та вона боялася, що раптом Ґабріелина інформація про імпотенцію не відповідає дійсності, й після позитивної відповіді Гінцель зі сяйливою посмішкою вигукне: "От і добре! Отже все чікі-пікі, і ти нічого не матимеш проти того, щоби зі мною переспати!" А тоді Маргариті довелося би рішуче відмовитись.