Маргаритко, моя квітко - Сторінка 3

– Може, ми не сподобались офіціантці? Чи вона саме в цей момент раптом вирішила взяти відпустку?

* Ллє як із відра (англ.)

Усі вони із зацікавленням поглядали на Маргариту, але та не мала сили вигадувати зараз якісь пояснення.

– Сідайте, сьогодні я замість Іксі, – зітхнула вона. Молоді люди присіли за столиком біля вікна. "Пива! Пива! Пива!" – закричали хлопці. ¦Коли! Коли! Коли!" – заверещали дівчата.

Маргарита пішла до холодильника, сподіваючись, що принаймні пиво та кола ще не "скінчились". І не розчарувалась у своїх сподіваннях. Вона принесла з холодильника три пляшки коли І три плйшки пива, пошукала відкривачку, знайшла її, відкоркувала пляшки, поставила їх на тацю і, балансуючи, віднесла напої до столика біля вікна.

– Зараз принесу склянки, – сказала Маргарита і принесла шість склянок.

Отті і двоє інших хлопців почали вихвалятися своїми м'язами. Отті гордо продемонстрував велетенський біцепс. Він запропонував дівчатам помацати залізну структуру його м'яза. Дівчата, хихочучи, прийняли цю пропозицію. Двоє інших хлопців пропихали між рукою Отті й дівчатами свої біцепси, стверджуючи, що в них мускулатура не гірша. Одна дівчина, щоби перевірити це, заходилася виміряти їх шнурком. Отті запротестував. Він кричав, що шнурок розтягується, тому можна махлювати!

– Чи не хотіли би ви розрахуватися? – запитала Маргарита якнайувічливіше, наслідуючи кельнерську манеру.

Отті і двоє інших хлопців опустили залізні руки. Дівчата спантеличено подивилися на Маргариту.

– Що це за нові порядки? – здивувався Отті. – Це аж ніяк не відповідає тутешнім традиціям і свідчить про злісну недовіру!

Дівчина, котра міряла шнурком м'язи, вказала на Отті:

– Це він нас запросив, він за все заплатить!

– Дуже люб'язно з його боку! – сказала Маргарита дівчині зі шнурком і простягнула руку до Отті. – Три пива – це шістдесят шилінгів, три коли – це ще шістдесят шилінгів. З тебе сто двадцять шилінгів, дорогенький Отті!

– Я розрахуюся завтра, – незворушно сказав Отті.

– Зі мною таке не пройде! – Маргарита не забирала простягнену руку.

– Але я на нулю, я справді не можу, – сказав Отті.

– Ні фіга! – Маргарита похитала головою. – Сьогодні після школи, коли ти купував цигарки, ти розраховувався соткою. І у твоєму гаманці була як мінімум ще одна сотка. Я стояла за тобою і добре бачила!

– У мене їх вже нема, чесно, нема, – вигукнув Отті. – Відразу ж після цього я позичив їх Уші-1! Вона попросила на кіно!

– Не жени! Покажи гаманець! – не здавалася Маргарита. Отті страшенно обурився:

– Ти що, припухла? Куди ми потрапили? Відколи це у "Ваксельберґері" шмонають! Докотилися!

Дівчинка зі шнурком витягнула з торбинки маленький гаманець. Очевидно, хотіла розрахуватися за свою колу. Отті здався. Зітхаючи, він витягнув із кишені штанів сотку і двадцятку та вручив їх Маргариті. Новоспечена офіціантка взяла купюри, сказала: "Щиро дякую", ^ пішла до шинквасу і поклала гроші в абсолютно порожнє портмоне Іксі.

"Наразі, – подумала вона, – для Іксі, певно, нічого більше не можна зробити". Тоді вона знову сіла за свій столик, задумливо втупилась у катастрофічну каву і почала чекати на повернення Іксі з туалету.

Іксі сиділа в туалеті, аж поки до дверей не підійшла одна з дівчат і, голосно гримаючи, почала вимагала пустити її. Тоді Іксі вийшла, налила собі подвійного джину, запалила сигарелу й підсіла до Маргарити.

Молоді люди вже не розважалися, порівнюючи біцепси. Тепер, галасуючи та перебиваючи одне одного, вони сперечалися, які шанси мають гравці в "Пілота". Отті клявся, що при цьому можна шалено швидко розбагатіти. Дівчина зі шнурком намагалася його переконати, що це-малоймовірно. Двоє інших хлопців вважали, що, граючи в "Пілота", можна розбагатіти, тільки якщо вчасно "сісти в літак". Одна з двох дівчат стверджувала: "Далі, ніж до помічника пілота, тобі все одно ніколи в житті не дійти!" А третя дівчина безперервно повторювала: "Я нічого не розумію! А як взагалі грають у цю дурнувату гру? Якщо кожен платить по двадцять тисяч шилінгів, то, відповідно, кожен і отримає, не більше як двадцять!"

– І коли вже ті придурки звалять? – Іксі втупилась у свої нігті, на яких залишилося кілька оаз бузкового лаку. – Вони так верещать, що можна звар'ювати, моя голова і так вже як бубон!

– Слухай, – сказала Маргарита, – моя мама знає людей із консультації для ВІЛ/СНІД-інфікованих. Не хочеш туди піти?

Іксі рішуче похитала головою.

– Я тільки хотіла, щоби ти знала, – провадила далі Маргарита, – якщо надумаєш, вона би могла піти з тобою. І тобі не було би так неприємно.

Іксі знову похитала головою. Ще сильніше.

– Ну, Іксі… ~ почала Маргарита, але замовкла, бо в цей момент двері кав'ярні відчинились і на порозі з'явився Роберт. Він боровся з велетенською чорною парасолею: у відкритому стані вона у двері не пролазила, а закрити її ніяк не вдавалося. Роберт брутально пропхав парасолю через двері, зігнувши при цьому дві спиці.

– Паскудство, – сказав Роберт до парасолі, поставив її біля холодної печі, підійшов до Маргарити й Іксі, сів між ними, взяв із рук в Іксі склянку з джином і одним ковтком випив усе, що було в ній.

– Може, тобі дати ще мій бичок? – жовчно спитала Іксі, простягаючи йому свою сигарелу. Роберт спокійнісінько взяв її.

– Ти говорив з Адріаною? – поцікавилась Іксі. Роберт похитав головою.

– Я без поняття, де вона тусується. В "Какаду" її не було і в барі "Черновіц" – теж.

– А чому ти не зайшов до неї додому? – спитала Іксі.

– Додому? – Роберт вирячив очі. – Я вже давно забув, де вона живе!

– На Гернальзерштрасе, – сказала Іксі. – І ти це прекрасно знаєш!

– Та ж ця вулиця тягнеться на три кілометри! – Роберт постукав себе вказівним пальцем по чолі. – Ти що, здуріла?

Думаєш, я буду ходити і шукати у п'ятистах будинках? Я вже навіть забув, яке в неї прізвище, Майгофер чи Гофмаер! – Роберт затягнувся сигарелою. – Тепер тільки давай без істерик. Не ставай на роги лише тому, що Герберт-Кальоша наплів тобі якісь бздури.

Іксі взяла в Роберта порожню склянку, пішла до шинквасу і налила собі ще джину.

– Нерви в Іксі вже геть ні до чого! – вишкірився Роберт до Маргарити. – Стає на вуха через кожну фігню!

– Нічого собі фігня, ти, ідіоте, – прошипіла Маргарита.

– Ой, я тебе прошу, Маргарито! – Роберт відхилився назад і спробував видмухнути з диму кільце. Йому це не вдалося. – Та ж це все – тільки чутки. Сенсації від Герберта-Кальоші варті не більше, ніж маячня у бульварних газетах.

Маргарита витягнула з гаманця п'ятнадцять шилінгів і поклала їх біля горнятка кави. їй не хотілося сидіти поряд із Ро-бертом. Вона ніколи не мала симпатій до цього типа. Маргарита встала і гукнула до Іксі:

– Бувай, я забіжу завтра після школи! І попрямувала до дверей.

– Маргарито, там дощ! – крикнув їй услід Роберт. Маргарита обернулася:

– Який же ти спостережливий, ти, мудрець! – сказала вона і вийшла з "Ваксельберґера".

Маргарита повільно пленталася додому. Дощ стукав по її голові, футболка прилипла до тіла, джинси стали тверді та важкі. "Я поговорю про Іксі з мамою, – подумала вона. – Мама знає, що робити". Тоді Маргарита згадала, що в мами сьогодні вечірнє чергування. А потім – це мама розповіла сьогодні за сніданком – вона ще хотіла "заскочити" з Марі-Луїзою на якесь "прийняття". У когось із колег був день народження.

"Але чим мама може тут зарадити? – подумала Маргарита. – Вона нічого не зможе зробити, крім як переконати Іксі перевіритися. Та якщо Іксі не хоче, то її справа. Вона ще може розсердитися на мене, що я розповіла про це мамі".

Коли Маргарита дійшла до зупинки, під'їхав трамвай. Двері автоматично відчинилися.

Не роздумуючи, дівчина підбігла і заскочила у вагон. Трамвай рушив, і мокра наскрізь Маргарита подумала: "Наступна зупинка – просто перед Гінцелевим будинком. Напевно, я сіла в цей трамвай тільки тому, що хочу провідати Гінцеля!"

Розділ З,

в якому Маргарита спростовує всі Гінцелеві аргументи, хоча це абсолютно не свідчить, що сама вона знає краще, в чому річ

Гінцель уже майже рік мав свій власний дуже успішний бізнес. Він працював у Bird Art*. Принаймні так було написано на візитних картках, які він собі надрукував для бізнесових справ:

ВІrd Аrt

Гінріх Целляндер-Целлергаузен

Ґiвандтнерштрассе 7

(Номера свого телефону Гінцель не вказав зовсім не з увічливості. Просто в нього не було телефону!)

Гінцель робив модні аксесуари для заможних дам із відважним характером. ВИШ АКТ – так він назвав свій індивідуальний бізнес, бо здебільшого виготовляв прикраси з пташиного пір'я: в наймайстерніший і найоригінальніший спосіб обклеював, обшивав і обліплював модне причандалля різнокольоровими пташиними пір'їнами, малесенькими та велетенськими, гладенькими та пухнастими – як йому підказувало його натхнення.

* Вігd Aгt – пташине мистецтво (англ.) 248

Цю роботу Гінцель знайшов, чи то пак винайшов, зовсім випадково. Торік він хотів зробити Маргариті на день народження розкішний подарунок. Такий, який би відповідав його безмежному коханню до неї. А оскільки на той момент у нього абсолютно не було грошей, то йому спало на думку занести до антиквара єдину цінну річ, якою він володів, – розкішний свічник І.і розмальованої порцеляни, спадок від прадіда.

Таке рішення далося йому нелегко, бо хоч Гінцель і ненавидів усіх своїх живих родичів, але до спадщини покійних плекав ніжні почуття.

В антиквара, до котрого Гінцель пішов зі своїм свічником, він побачив велику картонну коробку, повну маленьких паперових пакетиків із пташиним пір'ям. Гінцелеві з першого ж погляду сподобалося пір'я, і він запитав продавця, що з ним роблять.

Антиквар пояснив, що тепер воно нікому не потрібне. Він просто купив його разом із купою інших, корисніших речей. А от раніше з таких пір'їн робили дамські капелюшки. Маленькі шапочки з тонкої цупкої тканини обклеювали такими пір'їнами. Це була клопітна праця: пір'ячко до пір'ячка, пір'їнку на пір'їнку, густо-густо, аж поки вся шапочка не перетворювалася на пишну пташку. Тільки, звісно, без голови та хвостика!

Антиквар захоплено описував Гінцелеві ці капелюшки з пір'я. І тут хлопцеві сяйнула геніальна ідея. Він спакував назад прапрадідів свічник і купив в антиквара коробку з пір'ям. За ціною пачки цигарок.