Маріо і чарівник - Сторінка 4

- Томас Манн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але я мушу наголосити, що в його поставі, у виразі обличчя, у манерах не було й натяку на жартівливість чи клоунаду: навпаки, у ньому прозирала якась суворість і нехіть до всього смішного, часом понура гордість, а також підкреслена гідність і самовдоволення, властиві каліці, що, зрештою, не завадило публіці зустріти його сміхом, який вибухнув у багатьох місцях зали.

У поведінці кавальєре не було вже ніякої послужливості; швидка поява на сцені свідчила тільки про його внутрішню енергію, що не мала нічого спільного з улесливістю. Стоячи біля рампи й повільно стягуючи рукавички з довгих жовтавих рук, на одній з яких поблискував перстень з великим лазуритом, він неквапливо обводив залу маленькими суворими очима, під якими мішками зібралася в'яла шкіра, мовчки, не розтуляючи рота. Час від часу його допитливий, зарозумілий погляд спинявся на якомусь обличчі. Зіжмакані рукавички він кинув далеко назад, наче недбало, але з такою дивовижною спритністю, що влучив якраз у склянку на круглому столику; потім, і далі мовчки озираючись по залі, дістав із внутрішньої кишені пачку цигарок — найдешевшого ґатунку, видно було з обгортки, — витяг одну гострими пальцями і, не дивлячись, підніс до неї бензинову запальничку, яка миттю спалахнула. Підібгавши губи й набравши повні груди диму, він зухвало скривився, легенько тупнув ногою і випустив сизий струмінь крізь щербаті, гострі зуби.

Публіка розглядала його так само пильно, як і він її. Хлопці на стоячих місцях супили брови і стежили за ним гострим підозрілим поглядом, шукаючи в ньому якогось вразливого місця, — надто цей чоловік був самовпевнений. Проте знайти не могли. Вбрання було незручне, і кавальєре довго морочився, поки дістав і сховав цигарки та запальничку; при цьому він відгорнув накидку — і ми побачили в нього під рукою щось дивне й недоречне: нагайку зі срібним руків'ям у формі пазура, що висіла на шкіряній петельці. Побачили ми також, що під накидкою був не фрак, а звичайний сюртук, а коли Чіполла відкотив ще й полу сюртука, стало видно перевішену через плече й наполовину затулену жилетом барвисту стрічку. Глядачі, що сиділи позад нас, пошепотівшись, вирішили, що це відзнака, яка підтверджує його титул. Не знаю, чи воно й справді так, бо я ніколи не чув, щоб кавальєре носили якусь відзнаку. Швидше та стрічка була просто містифікацією, такою ж, як і мовчазні лінощі штукаря, що й досі ще нічого не показав, тільки недбало й пихато пускав на публіку дим із своєї цигарки.

Як я вже сказав, глядачі сміялися, веселий настрій охопив майже всіх, коли раптом із стоячих місць хтось голосно, суворо промовив:

— Buona sera!10

Чіполла стрепенувся.

— Хто це? — спитав він, удаючи розгніваного. — Хто це сказав? Ану? Спершу набрався зухвалості, а тоді злякався? Paura, eh?11

Голос у нього був досить тонкий, уривчастий, наче в астматика, але дзвенів холодно, як метал. Чіполла чекав.

— Це я, — серед тиші озвався біля самих нас хлопець, якого виклик Чіполли зачепив за живе.

Це був гарний юнак у ситцевій сорочці, з перекинутою через плече курткою. Його чорний шорсткий кучерявий чуб був підібраний угору й розпатланий — модна зачіска в "пробудженій батьківщині", та зачіска трохи спотворювала хлопця, надавала йому африканських рис,

— Так, це я. Вам належало б привітатися першому, але нехай, я не гордий.

Глядачі знов весело загомоніли. Хлопець, видно, був гострий на язик.

— Ha sciolto lo scilinguagnolo12 — мовив хтось біля нас.

Зрештою, ця лекція добрих манер була тут цілком доречна.

— Ах, браво! — відповів Чіполла. — Ти мені подобаєшся, Джованотто, Будь певен, я тебе вже давно примітив. Такі люди, як ти, мені найбільше подобаються, бо можуть знадобитися. Певне, ти хлопець хоч куди. Що хочеш, те й робиш. Чи, може, бувало й таке, що ти чогось хотів, а не робив? Чи робив те, чого не хотів? Послухай, друже, мабуть, приємно й цікаво хоч раз побути не героєм, у якого бажання і вчинки не завжди збігаються. Колись треба розподілити працю, — sistema americano, sa?13 Чи не хотів би ти, наприклад, показати язика цій вибраній, вельмишановній публіці? Цілого язика, до самого кореня?

— Ні, — неприязно відповів хлопець. — Не хотів би. Чого б це я виставляв себе перед людьми таким нечемою? Я людина вихована.

— Яка ж це нечемність, — заперечив Чіполла, — ти тільки робитимеш те, що я тобі накажу. Честь і слава твоєму вихованню, але зараз ти, перше ніж я дорахую до трьох, повернешся праворуч і покажеш глядачам язика, та ще й так його висунеш, як досі ніколи не висував.

Чіполла пильно глянув на хлопця. Здавалося, що його колючі очі запалися ще глибше.

— Uno!14 — сказав він і ляснув у повітрі нагайкою, яку встиг відчепити з петельки під рукою.

Хлопець повернувся обличчям до публіки й висунув язика на всю довжину, — видно було, що він натужується з усієї сили. Потім з байдужою міною знов звернув погляд на сцену.

— Це я, — передражнив Чіполла й кивнув на нього головою. — Так, це я. — I, лишивши публіку саму зі своїми враженнями, він підійшов до столика, налив собі чарку з пляшки, в якій, мабуть, був коньяк, і звичним рухом перехилив її в рот.

Діти весело сміялися. Вони майже нічого не втямили з цього словесного двобою, їх просто захопила смішна сценка між дивним чоловіком на естраді й одним із глядачів, а оскільки вони взагалі не уявляли собі, що має відбуватися такого вечора, то вважали, що це чудовий початок. Що ж до нас, то ми тільки перезирнулись, і, пам'ятаю, я несамохіть плямкнув губами, наслідуючи ляск Чіполлиної нагайки. Узагалі ж видно було, що люди не знали, як їм поставитись до такого безглуздого початку вечора, і добре не розуміли, чого Джованотто, що, так би мовити, був із ними заодно, раптом надумав повернути своє зухвальство проти них, глядачів. Урешті, публіка стала на тому, що він просто зробив дурницю, кинула про нього думати і знов зосередила свою увагу на артистові, який, відійшовши від столика з коньяком, повів далі своїм астматичним, холодним, як метал, голосом:

— Шановні дами й панове! Ви бачили, що мене трохи образив урок, який мені спробував дати цей багатонадійний молодий лінгвіст ("Questo linguista di belle speranze", — публіка трохи посміялася з цієї гри слів). Не забувайте, що я людина самолюбна! Я люблю, щоб зі мною віталися поважно й шанобливо, а то не варто й часу гаяти. Бажаючи мені доброго вечора, ви тим самим бажаєте його і собі. Бо ж публіка тільки тоді матиме добрий вечір, коли матиму його я, отже, цей улюбленець дівчат Торре ді Венере, — він не переставав шпигати хлопця, — не помилився, він довів мені, що вечір справді буде добрий, отже, я можу знехтувати його побажанням. Наважусь похвалитися, що мої вечори майже всі добрі. Інколи, звичайно, випадає і трохи гірший, але рідко. Фах у мене важкий, здоров'я також не дуже міцне: маленька фізична вада не дозволяє мені брати участь у війні на славу нашої батьківщини. Але я всі сили свого духа й свого розуму віддаю на те, щоб оволодіти життям, що завжди означає — оволодіти самим собою, і тішу себе надією, що моя праця викликала шанобливе зацікавлення освіченої громадськості. Її оцінили провідні газети, "Corriere della sera"15 віддав мені належне, назвавши мене феноменом, а в Римі я мав честь на одному зі своїх вечорів бачити серед присутніх брата дуче. I коли навіть у такому блискучому, видатному місті люди ставились поблажливо до деяких моїх звичок, то невже я маю в невеличкому Торре ді Венере (публіка трохи посміялася з бідолашного Торре) поступатися ними і терпіти докори від осіб, трохи розбещених увагою жіночої половини?

На хлопця знов посипався град дотепів. Чіполла не переставав знущатися з нього, виставляв його в ролі donnaiuollo16 і місцевого джиґуна — і запекла образа, роздратування, яке весь час учувалося в його тоні, різко суперечило самовпевненим манерам і тим світським успіхам, якими він хвалився. Мабуть, Чіполла просто вибрав хлопця жертвою своїх дотепів тому, що звик кожного свого вечора висміювати когось із глядачів. Але в його словах бриніла справжня ненависть, яку можна було по-людському зрозуміти, глянувши на постать того й того, навіть якби горбань і не натякав весь час на те, що цей вродливий хлопець мав успіх у дівчат.

— Отже, для того, щоб почати розмову, — додав штукар, — дозвольте мені влаштуватися зручніше.

Він підійшов до вішалки й почав роздягатися.

— Parla benissimo17, — зауважив хтось поблизу нас. Чоловік на сцені ще не показав свого мистецтва, але його мова вже була мистецтвом, вона подобалась публіці. Бо для жителів півдня мова — одна з основних радостей життя, їй тут надають далеко більшого суспільного значення, ніж на півночі. Щось первісне, давнє, як світ, учувається в повазі, з якою ці люди ставляться до рідної мови як засобу національного єднання, у тій радісній, глибокій пошані, з якою вони зберігають форми й закони мови. Жителі півдня втішаються, коли розмовляють, втішаються, коли слухають, і, слухаючи, складають тому, хто говорить, свою оцінку. Мова править за мірило людини. Коли хтось говорить недбало, кострубато, він викликає зневагу. Вишукана й майстерна мова здобуває пошану, тому навіть найнезначніша людина намагається вибирати влучні вислови й доречно їх уживати, коли хоче справити на когось враження. Принаймні з цього погляду Чіполла прихилив до себе глядачів, хоч аж ніяк не належав до тих людей, яких італієць, своєрідно змішуючи моральні й естетичні оцінки, уважає за "simpatico"18.

Скинувши шовковий циліндр, шарф і накидку, він обсмикав сюртук, поправив застебнуті великими запонками манжети, пригладив свою блазенську стрічку і знову підійшов до рампи. Зачіска в нього була огидна: на майже голому черепі від тім'я до лоба тяглося вузеньке, ніби наліплене, пофарбоване в чорний колір пасмо з проділом посередині, а волосся на скронях, також підчорнене, було зализане від боків до куточків очей, — ця зачіска, як у старомодного директора цирку, була смішна, але дуже пасувала до його дивної постаті, і Чіполла носив її так самовпевнено, що ніхто з публіки не помітив, яка вона кумедна, і не засміявся. "Маленька фізична вада", про яку він уже згадував, тепер стала аж надто помітна, хоч і досі не можна було напевне сказати, у чому ж саме вона полягає.