Марсіанські хроніки - Сторінка 24

— А я відповім: "Так, заради любові всевишнього бога". Ви скажете, правда? Ну ж бо, кажіть.

— Ви дурень!

— Не примушуйте мене умовляти вас. Кажіть-бо. Кажіть: "Заради любові Всевишнього бога, Монтрезоре!"

— Не скажу я, дурню. Випустіть мене звідси, — інспектор швидко тверезішав.

— Ось візьміть. Надіньте собі на голову, — провадив Стендал, кидаючи йому до ніг якусь річ, що дзвеніла й брязкотіла.

— Що це таке?

— Ковпак з бубонцями. Надіньте його, і, може, я вас випущу.

— Стендале!

— Кажу вам, надіньте!

Герет послухався. Бубонці задзвеніли.

— Хіба ви не відчуваєте, що все це вже колись було? — , запитав Стендал, беручись до роботи.

— Що ви робите?

— Замуровую вас. Ось один ряд цегли. Ось другий.

— Ви збожеволіли!

— Не варто сперечатися з цього приводу.

— Вас судитимуть!

Стендал, мугикаючи якусь мелодію, постукав пальцем по цеглині і поклав її на вогкий шар розчину.

З-за муру, що виростав на очах, чувся стукіт, гупання кулаків, крики.

— Будь ласка, стукайте ще, — обізвався Стендал. — Хай буде справжня вистава.

— Випустіть мене, випустіть!

Залишилося покласти останню цеглину. В'язень дико репетував.

— Герете, — сказав Стендал, — ви знаєте, чому я так покарав вас? Бо ви спалили книги містера По, майже не читаючи їх. Ви на слово повірили, що їх треба спалити. Інакше ви зрозуміли б мій намір, коли ми спускалися сюди хвилину тому. Неуцтво спричиняється до фатальних наслідків, містере Герет.

Герет мовчав.

— Я хочу, щоб вистава була довершена, — сказав Стендал, піднімаючи свій ліхтар і скеровуючи світло на скоцюрблену постать. — Дзенькніть тихенько бубонцями.

Бубонці забряжчали.

— А тепер, якщо ви скажете: "Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре", — то, може, я вас і випущу.

В променях світла з'явилося обличчя Герета. Хвилина мовчання, і глухий голос проказав: "Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре".

— Ах, — промовив Стендал, заплющивши очі. Він поклав на місце останню цеглину і замастив її розчином вапна. — Спочивай у мирі, любий друже.

Він швидко пішов з підземелля.

У семи залах опівнічний бій годинника примусив усіх скам'яніти на місці.

З'явилася Червона Смерть.

Стендал спинився на хвилину біля дверей, щоб подивитися на цю сцену. Потім вискочив з великого Дому і побіг через рів туди, де на нього чекав вертоліт.

— Готово, Пайксе?

— Готово.

— Ось воно!

Вони дивились, усміхаючись, на великий Дім. Він почав тріскатися зсередини, наче од землетрусу, і, спостерігаючи це величне видовище, Стендал чув, як позад нього декламував Пайкс тихим розміреним голосом:

— "...мій розум похитнувся, коли я побачив, як падають могутні стіни... розлігся протяжний шалений крик, ніби голос тисячі вод... і глибоке темне озеро, що лежало біля моїх ніг, похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками дому Ашер".

Вертоліт знявся над паруючим озером і взяв курс на захід.

СЕРПЕНЬ 2005. СТАРИКИ

І чи не цілком природним явищем було те, що нарешті на Марс прибули старі люди, йдучи по сліду, прокладеному галасливими поселенцями з необжитих окраїн Америки, напахченими розумаками, професійними мандрівниками й романтично настроєними лекторами в пошуках нових джерел прибутків.

Отож висхлі на сухар старі люди, котрі проводили свій час, дослухаючись до своїх сердець, мацаючи пульси і доправляючи ложками декокти в свої перекошені роти, ті самі, які їздили в безплацкартних вагонах до Каліфорнії в листопаді місяці й у третьому класі пароплавів до Італії в квітні, зморщені, як урюк, схожі на мумії старики нарешті з'явилися на Марсі...

ВЕРЕСЕНЬ 2005. МАРСІАНИН

Сині гори здіймалися в дощове небо, і дощ плюскотів у довгих каналах, коли старий Лафарж зі своєю дружиною вийшли з хати подивитися на божий світ.

— Перший дощ цієї осені, — зауважив Лафарж.

— Це добре, — сказала дружина.

— Дуже на часі.

Вони зачинили двері і, зайшовши в кімнату, заходилися гріти біля вогню руки. їх брала дрож. Крізь вікно видно було, як віддалік поблискувала дощовими патьоками ракета, що доставила їх з Землі.

— Я хотів би лише одного, — сказав Лафарж, дивлячись на свої руки.

— Чого саме? — спитала дружина.

— Щоб можна було привезти з собою Тома.

— Не треба, Лейфе!

— Пробач мені, більше не буду.

— Ми прибули сюди мирно доживати віку, а не думати про Тома. Він помер так давно, що нам слід забути його і все, що було на Землі.

— Маєш рацію, — сказав він і знову простягнув до тепла руки, втупивши очі у вогонь. — Не буду більше говорити про це. Мені просто не вистачає наших щонедільних поїздок до Грін Лон парку, де ми клали квіти на його могилу. Це була наша єдина прогулянка. Блакитний дощ тихо спадав на будинок. О дев'ятій вони пішли спочивати і лежали непорушне в дощовій темряві, побравшись за руки, йому було п'ятдесят п'ять, а їй шістдесят років.

— Анно? — тихо погукав він.

— Чого? — озвалась вона.

— Ти що-небудь чуєш?

Обоє прислухались до вітру та дощу.

— Нічого, — сказала вона.

— Хтось посвистує, — мовив він.

— Ні, я нічого не почула.

— Все-таки я встану та подивлюся.

Він надягнув халат і пройшов до надвірних дверей. Нерішуче розчинив їх, і холодний дощ бризнув йому в обличчя. Надворі дув вітер.

На порозі стояла маленька постать.

Блискавка розщепила небо, і біла злива освітила обличчя, звернене до старого Лафаржа.

— Хто тут? — тремтячи, спитав Лафарж. Ніякої відповіді.

— Хто це? Чого тобі треба?

Жодного слова.

Лафаржа охопила велика слабість і втома.

— Хто ти? — скрикнув він.

Дружина підійшла, стала позад нього й узяла за руку.

— Чого ти кричиш?

— Тут у дворі хлопчина, стоїть і не відповідає, — відповів, тремтячи, старий. — Він схожий на Тома!

— Лягай у ліжко, тобі щось сниться.

— Але ж він тут. Поглянь сама.

Він одчинив двері ширше, щоб їй було видно.

Дув холодний вітер, і дрібний дощ, сіявся на землю, а хтось стояв і дивився на них далеким поглядом. Стара жінка вхопилася за одвірок.

— Іди геть! — сказала вона, махаючи рукою. — Іди геть!

— Хіба не схожий на Тома? — спитав старий.

Постать не рухалася.

— Я боюсь, — сказала стара жінка. — Замкни двері та лягай у ліжко. Не хочу я мати з ним жодних справ.

І вона, постогнуючи, зникла в спочивальні. Старий стояв, а дощовий вітер холодив йому руки.

— Томе, — півголосом погукав він. — Томе, якщо це ти, якщо якимсь випадком це ти, Томе, я не візьму двері на клямку. А якщо ти змерз і схочеш погрітися, зайди пізніше і ляж біля каміна — там є хутряні килимки.

Він причинив двері, не замикаючи їх.

Дружина почула, що він повертається, і затремтіла.

— Яка жахлива ніч, — схлипуючи, мовила вона. — Я почуваю себе такою старою.

— Цить, цить, — заспокоїв він її ніжно й пригорнув до себе. — Ну ж бо, засни.

Немало часу минуло, перш ніж вона заснула.

А незабаром він почув, як дуже тихо відчинилися надвірні двері, в будинок увірвалися дощ та вітер, і двері зачинилися. Він почув легенькі кроки перед каміном і тихе дихання. "Том", — сказав він сам до себе.

Блискавка влучила в небо і роздерла темряву надвоє.

Зранку дуже пекло сонце.

Містер Лафарж одчинив двері в їдальню і швидко озирнув кімнату.

На килимках перед каміном нікого не було. Лафарж зітхнув.

— Я старішаю, — мовив він.

Він вийшов надвір, щоб принести з каналу відро чистої води для вмивання. Біля дверей він мало не збив з ніг малого Тома, котрий ніс відро, вже повне по самі вінця.

— Доброго ранку, тату!

— Доброго ранку, Томе.

Старий відступив убік. Босоногий хлопчина пробіг через кімнату, поставив відро і обернувся з посмішкою.

— Гарний сьогодні день!

— Атож, — недовірливо сказав старий.

Хлопець поводився зовсім звичайно. Він почав умиватися.

Старий ступив наперед.

— Томе, як ти сюди потрапив? Ти живий?

— А чому ні? — відмовив хлопець, кидаючи на нього погляд.

— Але ж, Томе, Грін Лон парк, щонеділі квіти і...

Лафаржу довелося сісти. Хлопець підступив до нього і взяв за руку. Старий відчув його пальці, теплі й тверді.

— Ти справді тут, це не сон?

— Адже ти хочеш, щоб я був тут, правда? — спитав стривожено хлопець.

— Так, так, Томе!

— То навіщо ж тоді допитуватися? Прийми мене без запитань!

— Але твоя мати... адже зворушення...

— Не турбуйся за неї. Вночі я заколисував вас обох піснею, і через це ви приймете мене ще з більшою охотою, а особливо вона. Я знаю, що таке зворушення. Зажди, поки вона прийде, побачиш сам.

Він засміявся, струснувши своїм мідяним кучерявим волоссям.

Його очі були сині-сині і ясні.

— Доброго ранку, Лейфе й Томе, — промовила мати, виходячи зі спочивальні й збираючи волосся у вузол. — Правда ж, сьогодні гарний день?

Том повернувся і засміявся батькові в обличчя.

— Бачиш?

Вони дуже смачно поснідали всі троє в тіні за будинком. Місіс Лафарж знайшла пляшку, яку вона колись сховала, і вони випили соняшникового вина. Містер Лафарж ще ніколи не бачив, щоб обличчя дружини було таким веселим. Якщо вона й мала якісь сумніви відносно Тома, то не висловлювала їх. Для неї його поява була цілком природною. Та й самому Лафаржеві присутність сина почала здаватися природною.

Коли мати забрала зі столу посуд, Лафарж нахиливсея до сина і конфіденційно спитав:

— Скільки тобі зараз років, сину?

— Тату, хіба ти не знаєш? Звичайно, чотирнадцять.

— Хто ти є насправді? Ти не Том, а хтось інший. Хто саме?

— Не треба, — злякано мовив хлопець, затуляючи руками обличчя.

— Мені ти можеш розповісти, — провадив старий. — Я все розумію. Ти марсіанин, правда? Я чув різні історії про марсіан, а проте не знаю про них нічого певного. Люди розповідають, що марсіан зараз обмаль, і коли вони з'являються серед нас, то набирають вигляду землян. Щось у тобі є незрозуміле — ти Том і в той же час не Том.

— Чому ти не приймеш мене й не припиниш цих розмов? — закричав хлопець. Він зовсім затулив руками обличчя. — Не сумнівайся, прошу, не сумнівайся в мені!

Він одвернувся й вибіг із-за столу.

— Томе, вернися!

Але хлопець побіг уздовж каналу туди, де вдалині маячіло місто.

— Куди це подався Том? — спитала Анна, прийшовши, щоб забрати ще посуд. — Ти, мабуть, щось йому таке сказав?

— Анно, — сказав чоловік, беручи її за руку, — Анно, чи пам'ятаєш Грін Лон парк, базар і те, що Том захворів був пневмонією?

— Про що ти балакаєш? — засміялася вона.

— Не зважай на це, — мовив він спокійно.

Вдалині, там, де Том пробіг понад берегом каналу, сідала курява.

О п'ятій, коли вже сідало сонце, Том повернувся.