Мартін Іден - Сторінка 3

Вона і її туалет нагадали Мартінові акторку. Спало на пам'ять, як такі самі пишні леді і в таких самих убраннях входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився на них, аж поки полісмен не виганяв його з під'їзду на дощ. Потім зринув у думці Гранд-Отель у Йокогамі, де йому теж доводилось бачити на вулиці поважних паній. Далі перед очима промайнула тисяча різних образів, що їх він колись бачив у Йокогамській гавані. Але Мартін швидко відігнав ці спогади, змушений повернутись до дійсності. Він здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитись, і насилу підвівся. Штани в нього на колінах надималися, руки безпорадно висіли, а обличчя на саму думку про майбутнє випробування спохмурніло.

РОЗДІЛ II

Перехід до їдальні був для нього кошмаром. Серед усіх цих речей, на які можна було щомиті наштовхнутися, навіть ступити крок, здавалося, неможливо. Але врешті він таки прибув на місце і оце сидить обік неї. Величезна кількість ножів та виделок злякала його. Вони крили нову небезпеку, і Мартін дивився на них мов зачарований, поки на тлі їхнього блиску не попливли перед очима картини з моряцького життя, коли він і його товариші, орудуючи складаними ножами й пальцями, їли солонину або черпали з мисок погнутими залізними ложками горохову юшку. У ніздрі бив дух несвіжого м'яса, а у вухах — під рипіння шпангоутів та стогін переборок — лунало чвакання матросів. Він пригадав, як вони їли, і вирішив, що їли по-свинячому. Ні, він буде обережний і їстиме тихо. Весь час пам'ятатиме про це.

Він розглянувся довкола. Напроти сиділи Артур та його брат Норман. "Це її брати", — подумав він, і в ньому ворухнулось тепле почуття до них. Як усі вони люблять одне одного! Згадав, як Рут привітала матір поцілунком і як вони обидві, обнявшись, підійшли до нього. У його колі ні батьки, ні діти не виявляють такої ніжності. Це було для нього проявом вищого буття, якого досягли верхи громадськості. Це найкраще, що юнак побачив на цьому маленькому клаптику іншого світу. Його глибоко схвилювало це відкриття, і серце сповнилося ніжності. Все життя він жадав любові. Його вдача ревно прагнула любові. То була його органічна потреба. Однак він жив без любові і поступово загрубів. А втім, він не знав раніше, що йому потрібна любов. Не знав цього й тепер. Просто побачив цю дівчину і зворушився, відчув, яка вона прекрасна, велична й осяйна.

Мартін радів, що за обідом не було містера Морза. Йому й так нелегко було знайомитися з нею, з її матір'ю і з братом Норманом. Артура він уже трохи знав. Якби ще прийшов батько, це було б уже занадто. Здавалося, що за все життя йому не було так важко. Найтяжча праця, то дитяча забавка проти цього. На чолі йому виступили краплини поту, сорочка змокла від надмірного напруження — адже стільки незвичних завдань треба було розв'язувати одразу. Він мав їсти так, як ніколи не їв, орудувати невідомими предметами, крадькома поглядати на інших і вчитися, як користуватись кожною річчю, сприймати цілий потік вражень, втримувати їх у пам'яті та давати їм лад. Водночас Мартін відчував якийсь потяг до дівчини, що будив глуху болючу тривогу, юнакові кортіло вибратись на ту стежку життя, де ступала вона, тимчасом як у голові знов і знов роїлися думки та невиразні плани, як до неї добитись.

Коли він крадькома поглядав на Нормана, що сидів проти нього, або на когось іншого, щоб подивитись, яким ножем чи виделкою треба в цю мить користуватись, то схоплював особливості цих людей, намагався оцінити й розгадати їх, і все це пов'язував з Рут. Крім того, він мусив говорити, слухати, що кажуть йому, пам'ятати, про що розмовляють інші, відповідати як до нагоди, та ще й звиклим до вільної мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження підсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала у нього за плечима, грізний сфінкс, що загадував загадки, які він мусив одразу розв'язувати.

Весь час його гнітила думка про миски, щоб полоскати руки. Нав'язливо і без жодного приводу лізло в голову питання — коли їх принесуть і які вони. Досі Мартін тільки чув про такі речі, і ось тепер, раніш чи пізніш, побачить їх коло столу, — адже за одним столом із ним сидять ці вищі істоти, що користуватимуться ними, і він сам теж користуватиметься ними! Та найбільше його непокоїла думка про те, як ставитися до цих людей, як триматись? В тривозі він знов повертався до цього. То виникав боягузливий намір грати яку-небудь роль, але одразу з'являлася ще боягузливіша думка, що йому це не вдасться, що він не звик прикидатись і тільки пошиється в дурні.

На початку обіду Мартін переважно мовчав, силкуючись вирішити, як йому бути. Він не знав, що цим підводив Артура, котрий напередодні сповістив родину, що приведе на обід дикуна, але що турбуватися, мовляв, нічого, бо дикун цей дуже цікавий. Іденові й на думку не спадало, що її брат здатний на таке лицемірство, а надто після того, як він виручив його з неприємної історії. Отже, сидячи за столом, він ніяковів за свою невмілість і водночас був зачарований усім, що бачив навколо. Уперше в житті він зрозумів, що їсти — це щось більше, ніж звичайна життєва функція. Досі він ніколи не думав, що саме їсть. То була їжа, та й годі. А на цьому обіді він задовольняв свою любов до краси, бо тут їдження було функцією естетичною, ба навіть інтелектуальною. Розум його був збентежений. Мартін чув слова, значення яких не розумів, і такі слова, що їх подибував лише в книжках, — жоден чоловік і жодна жінка, яких він знав, не були так розвинені, щоб уживати їх. Коли ті слова легко злітали з уст членів цієї чудової родини — її родини! — він аж тремтів од захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках,— усе це, виявляється, правда. Він був у тому дивному й блаженному стані, коли людина бачить, як її мрії перестають бути мріями і втілюються в життя.

Ніколи ще Мартін не почував себе на таких висотах і, не виступаючи на перший план, слухав, спостерігав, тішився, а на запитання відповідав дуже коротко: їй — "так, міс" і "ні, міс", а її матері — "так, мем", "ні, мем". У розмові з її братами він насилу стримувався, щоб не казати "так, сер" і "ні, сер", засвоєні на морі. Але юнак відчував, що це недоречно, що цим він визнав би себе за нижчого, а куди ж то годиться, раз він хотів здобути її. Зрештою, так йому й гордість підказувала. "Їй-богу, я не згірший за них,— казав він собі,— а що вони багато знають, то я теж можу їх дечого повчити". Але як тільки вона або її мати зверталися до нього, називаючи "містер Іден", Мартін забував про свою гордість і весь спалахував та сяяв од радості. Отже, й він культурна людина, і обідає у товаристві, про яке раніш тільки читав у книжках. Та він немовби і сам ставав героєм з книжки і зазнавав дивних пригод, змальованих на друкованих сторінках оправлених томів.

Спростовуючи характеристику, яку дав йому Артур, він більше скидався на смирне ягнятко, аніж на дикуна,— Мартін сушив собі голову тим, як поводитися далі. Він зовсім не був смирним ягням, і не в його натурі, сильній і владній, було грати другу скрипку. Говорив він лише тоді, коли була крайня потреба, і мова його дуже нагадувала його ж таки перехід з вітальні до їдальні: він раз по раз затинався, шукаючи в своєму багатомовному словнику відповідного слова, а знайшовши, боявся, що не зуміє його як слід вимовити, інші ж здавалися йому незрозумілими для цього товариства або грубими й різкими. Його весь час гнітила свідомість, що така нескладність у мові робить його якимсь йолопом і не дає висловити те, що він почуває й думає. Його любов до волі повставала проти такого обмеження, так само як шия проти пут твердого комірця. Мартін був певен, що довго не витримає. Він мав дар яскраво мислити й почувати, і творчий дух його був бунтівливий і завзятий. Його швидко опановували різні ідеї, що бились у породових муках, аби набрати виразу й форми, і тоді він забував, що з ним і де він, і здавна знайомі йому слова злітали з його уст.

Щоб збутися лакея, котрий весь час стовбичив у нього за спиною, нав'язливо підсовуючи якусь там страву, він вигукнув коротко й різко:

— Пау!

На мить усі замовкли, лакей, чекаючи, зловтішно посміхнувся, а сам Мартін обмертвів. Але одразу опанував себе.

— Мовою канаків це означає "годі", "доволі". Так якось ненароком у мене вихопилося, — пояснив він.

Помітивши, що Рут пильно й зацікавлено дивиться на його руки, він мовив далі:

— Я прибув сюди на тихоокеанському поштовому пароплаві. Пароплав запізнювався, і нам довелося в портах П'юджет Саунду працювати, мов неграм. Вантажили "мішаний фрахт", коли вам відомо, що це таке. Там я й подер собі шкіру.

— Та я на це не дивлюся,— поспішила сказати вона.— Як на ваш зріст, у вас дуже малі руки.

Обличчя йому спалахнуло. Він зрозумів це як натяк ще на одну його ваду.

— Так,— винувато промовив він,— кулаки мої не дуже великі. Зате в плечах у мене сила як у бика, і коли дам кому в зуби, то й у самого руки наче побиті.

Мартін був незадоволений, що сказав це. Відчував до себе огиду, що розпустив язик і плескав казна-що.

— То був дуже сміливий вчинок, коли ви кинулися на допомогу Артурові, чужій вам людині, — мовила Рут, помітивши його збентеження, але не знаючи причини.

Він зрозумів і оцінив її тактовність і, під напливом гарячої вдячності, знову дав волю своєму язикові.

— Це дрібниці,— озвався.— Кожен на моєму місці повівся б так само. Хулігани шукали сварки. Артур їх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й відлупцював їх добре. Отож у мене подряпані руки, а в декого з них не вистачає зубів. Я не міг стерпіти. Коли я бачу...

Він раптом замовк з розкритим ротом, вражений свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи, що він не гідний навіть дихати одним повітрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповідав, як до нього на поромі причепилися п'яні волоцюги та як Мартін Іден кинувся йому на допомогу і врятував його, сам Мартін, насупивши брови, думав, що став посміховиськом, і почав ще завзятіше міркувати про те, як йому поводитися з цими людьми. Досі він нічого не придумав. Він був не їхньої породи і не міг розмовляти їхньою мовою. Підроблятися під них? З цього однаково нічого не вийшло б, та й вдача його не лежить до такого.