Мартін Іден - Сторінка 69

Слава його облітає Америку й Європу, з ним тепер і преса носиться (це вже вигідніше, аніж цькувати); він особисто по-давньому щирий і товариський, у його домівці в Каліфорнії завжди гамірно і людно, але щось непевне діється в душі самого письменника, настигає якась криза.

Одну за одною осягав Лондон свої мрії: була слава, були гроші, була щира подруга життя, був свій райський куточок на землі — маєток у мальовничій долині Глен-Елен, була подорож на омріяні острови півдня — у кого в житті так казково здійснюються юнацькі мрії? — а проте всі ці осягнені мрії все більше застували якусь іншу Мрію, — життєво важливу, велику, яку завше досягаємо і яка завше лишається недосягненна. Слабшають зв'язки письменника з робітничим рухом, аж до того, що за кілька місяців перед смертю він пориває з Соціалістичною партією, боляче переживши втрату нею революційного духу. Та й сам Лондон, втягнений у грошоробну машину американської книговидавничої індустрії, втрачав цей дух, втрачав свої ідеали і реальні опори в житті й мистецтві. Творчість дедалі менше була для нього джерелом утіхи й дедалі більше ненависним ярмом, яке він тягнув заради амбіції та матеріального добробуту. Багато сторінок у його останніх творах позначено цією гангреною "мистецтва задля грошей" ("Серця трьох" та інше). Щоправда, і в цей час він пише низку чудових творів. Це, зокрема, значна частина його тихоокеанських творів (збірки "Південноморські оповідання" — 1911, "Син сонця" — 1912 та ін., роман "Міжзоряний мандрівник" — 1915) і насамперед — оповідання "Мексіканець" (1911). Герой "Мексіканця", хлопчина Феліпе Рівера, перемагає на рингу сильніших противників, бо його порушує страшенна ненависть до загарбників батьківщини, до "благодійних старших братів" — американців; його революційні ідеали в гармонійній єдності з його життям. А тим часом сам Лондон — і як художник, і як людина — і далі губить великі життєві ідеали. І коли він зрозумів безповоротність цієї згуби, його дужа воля сказала йому вийти з життя. В 1916 році Джека Лондона не стало.

Читачеві, котрий бодай у загальних рисах ознайомився з Лондоновим життєписом, ясно, що в "Мартіні Ідені" чимало від Джека Лондона в реальному його житті. А проте це не просто автобіографічний роман. Мистецький і філософський діапазон цього роману далеко ширший за рамки конкретного життєпису (Лондона чи Ідена) і навіть за часові та національні рамки (капіталістичної Америки з межі століть). Конкретні зовнішні обставини зробили постать Мартіна Ідена реально вкоріненою в життя, а внутрішня колізійність роману (людина та її ідеали; художник і суспільство) надала цьому образові довготривкої соціально-психологічної типовості. Проблема таланту тільки набуває особливої гостроти й переконливості, коли талант цей пробує виіснувати, вибитись і перемогти в буржуазно-міщанському суспільстві, лицемірна моральність якого геть усе виважує міркою чужої думки, втіленої в грошах, і де незрозуміла щира краса, коли вона не підсолоджена, а нова думка неприйнятна, бо вона, як завжди, небезпечна.

Мартін Іден, незграбний хлопець з обвітреним обличчям, що перевальцем уступає до вітальні Морзів, одразу привертає наші симпатії; спершу ми тільки співпереживаємо його вайлуватість і недорікуватість, а далі — починаючи відчувати фізичну його снагу, щирість його душі, його добрість і залюбленість у красу, його первозданну сприйнятливість, його працьовитість і завзяття в простуванні до мети — ми вже й захоплюємось ним. І нічого дивного, що котрийсь із нас може взяти собі за приклад наполегливість Мартінову, його самодисципліну й витримку. Навіть його гарячкові обстоювання індивідуалізму дужої людини, що має упокорити навколишнє буржуазне стадо, — тепер уже сприймається з певною дозою недовіри, як хлоп'яче перебільшення. Ми ж пам'ятаємо, що Мартінові, коли він у лице містерові Морзу та судді Блаунтові виголошує свою "ніцшеанську єресь", лише 23 роки. Перед ним усе ще могло б бути попереду — і творчі злети, і світоглядне дозрівання. Біологізм Спенсера, котрий Дарвінову теорію природного добору переносив на людське суспільство, індивідуалізм Ніцше і його зневага до людської громади — адже для справжньої душі Мартіна це тільки перехідне. Об'єктивно і Спенсер, і Ніцше допомогли Іденові: перший тим, що дав ключ до систематизації знань, хаотично й рвучко набутих, а другий тим, що скріплював у Мартіна віру в самого себе, ту віру, яку силкувалося підірвати в Мартіні міщанське оточення, ненавидне і йому, і Ніцше. Але все-таки для Мартіна це тільки етапи зростання. Коли в свято Мартін не може піти в гості до коханої дівчини, бо за всі свої гроші він викупив у полісмена корів бідної Марії Сільви, то це вчинок аж ніяк не ніцшеанський, хоч для Мартіна саме характерний. Недурно ж він зауважує, що "легко говорити про якусь абстрактну категорію рабів, але не так легко прикладати ці теорії до своїх близьких".

Дорога Мартіна Ідена починається з гострого пориву до освіти, вперше відчутого в домі Морзів, де так багато книжок і картин, де всі розмовляють незвичайно вишуканою мовою, де панує витонченість у думках і стосунках. Стати впорівень із цим світом — ось мрія Мартінова. Але поступово шори ілюзії спадають, і виявляється, що можна й при знаннях та званнях бути обмеженим, нечесним, а то й нещасливим. Це останнє відкриття боляче вдарило Мартіна: людина цільної натури, він занадто багато вимагав від книжок, хоч сам не мав і дрібки тверезого скепсису, що допоміг би йому сприймати світ більш відпружно.

Від кохання до Рут у Мартіні розпукується брунька творчості — потяг до краси, притаманний йому, жадає втілення в слові. Мартін поривається творити заради Рут, прагне завоювати її своєю творчістю. Але крок за кроком ця "звійна" істота маліє в Мартінових очах, появляючи свою справжню марність людини, скутої "кайданами гнилої моралі". Певна "випадковість" їхніх взаємних почуттів — адже і Мартін для Рут перший юнак, що її вразив, і Рут для Мартіна перша жінка з великого світу — ще й прискорює наростання кризи. Отже, і кохання теж не стало провідником до щастя.

Творчість? Але тут було ще складніше. Мартін вірить у себе, в своє письменницьке покликання і вперто змагається із зовнішнім світом, проте якраз у найкритичніший момент випробування, коли з крахом кохання збіглося в часі "зовнішнє" визнання Мартіна, визнання його як письменника, — ця віра скрихла: занадто-бо великою мірою перетворив Мартін свою "мистецькість" на засіб. А мистецтво безкарно не дозволяє так собою гордити. Слова Брісендена "радість поета в самій творчості, а не в досягненні успіху" не стали вповні Мартіновим кредо, хоч і зрадити себе, стати ремісницьки холодним постачальником ринкового краму Мартін теж не міг. Він був забагато і водночас замало художником: у цьому, може, найглибша причина трагедії Мартіна Ідена. І заразом — повчальний урок для кожного.

Бо в житті кожен зазнає аналогічних духовних криз — розпаду по-юнацькому простолінійних ілюзій, на зміну яким має прийти твереза зрілість, згармонійована із складною діалектикою дійсності. Тільки що не кожному ця гармонійність легко дається, якщо взагалі дається. І ще рідше спромогаємось ми на Іденову твердість та безкомпромісність у разі невдачі.

Спрощенням було б бачити трагізм Іденової постаті лише в тому, що, мовляв, він одірвався від робочого люду, з якого вийшов, а тоді, розчарувавшись у буржуазних чеснотах і культурі, наклав на себе руки. Це все правда, але у тім-бо й річ, що повернутись до колишнього рівня спілкування з простолюдом він уже не може, і навіть не тому, що уліг якимось нездоровим поглядам, а тому, що незрівнянно піднісся духовно, і давнішої товариськості та людяності вже було б йому замало. Мартін відчував, що різниця між усякими адвокатами й фінансистами та робітниками, з якими він знався раніше, тільки в їжі, одягу, житлі і що й одним, і другим "бракувало того важливішого, що він знаходив у книжках і відчував у собі". Він знав, що "й сестра, і Морзи були тільки верстовими стовпами на його шляху". Отож Мартін мусив бути самітний ("Я веду свою битву самотою", —в 1898 році писав Джек Лондон у листі до Мейбл Еплегарт, прототипу Рут Морз), — хіба що він знайшов би собі дорогу до правдиво мистецької чи радикальної інтелігенції, до соціалістів, куди його марно підштовхував Брісенден. Але як не стали тривким ідеалом у Мартіновім житті ні освіта, ні кохання, ані творчість, так само забракло йому й опори в інших людях, у народі. Індивідуалізм допоміг йому вистояти, індивідуалізм його і занапастив.

Трагедія Мартіна Ідена ще й у тому, що стадне "царство гендлярів і крамарів" узагалі не має місця для поета, носія нового, незвіданого, а тим самим і крамольного, і ворожого... Мистецтво з природи своєї протипоказане такому світові, а митець не терпимий у ньому. І він там — одинак, за винятком моментів, коли його закидають камінням або спалюють на вогнищі. Щоправда, новіші часи винайшли "гуманніші" (чи то пак "гумовіші") способи його вбивати — славою, грішми, жінками, посиленим попитом на його продукцію, — але суть від того не змінилася. Зрештою, і сам Лондон підтверджує слушність цієї глибинної ідеї, коли в невеликій п'єсці "Перший поет" (1910) змальовує ситуацію з первісного світу: під'юджуване кровожерним своїм ватагом, дике плем'я радісним виттям вітає вбивство першого поета, такої ж примітивної людини, як і вони всі, тільки що та людина піднесла голос проти владаревої волі.

Образ Мартіна Ідена, центральний у романі, не зводить, однак, до рівня простого тла інші образи з різних шарів суспільства. Рут Морз, — ця "нікчемна самичка" (як назвав її Брісенден, поет і цинік), не здатна ані до самостійної думки, ані до самостійного вчинку, — батько й мати Морзи, містер Бетлер, суддя Блаунт і все їхнє великоміщанське коло, а багато нижче — Бернард Хігінботем І Герман фен Шмідт, які від Морзів різняться тільки тим, що не дуже вміють маскувати поволокою "культурності" свою тупість і хамство, —все це світ, де панує фальш та лицемірство. І якщо Й живе ще десь чистота людських почуттів і стосунків — так це в лоні матеріально упосліджених, як-от Марія Сільва із своїми дітлахами, Лізі Конолі, щиро й до кінця віддана Мартінові, пральник Джо, що став волоцюгою і в тому був знайшов свою волю...