Машина часу - Сторінка 5

Я показав на свою Машину й на себе, а тоді, не знаючи, як висловити поняття про Час, показав на сонце. Тої ж миті одна маленька постать, чепурно вбрана в білий і пурпуровий одяг, повторила мій жест і, немало здивувавши мене, спробувала ротом імітувати звуки грому.

На мить я здивувався, дарма що значення жесту було досить зрозуміле. Невже ж ці створіння такі нетямущі? — постало в мене питання. Навряд чи ви спроможні уявити собі, як вразила мене їхня поведінка. Я думав, що люди епохи вісімсот другої тисячі років безмірно випередять нас у галузі науки, мистецтва і взагалі в усьому. А тут один з них раптом ставить мені запитання, що личило б хіба п’ятилітній дитині. Адже він спитав, чи не звалився я з сонця під час грози! Та й ці їхні вбрання, їхні кволі тіла і тендітні постаті… Хвиля розчарування пройняла мене. Був момент, коли я навіть пожалкував, що створив свою Машину Часу.

Кивнувши головою, я показав на сонце й так майстерно зімітував грім, що вони аж здригнулися, відскочила назад і поприсідали. Але зразу ж, осмілівши й посміхаючись, одне із них підійшло до мене з гірляндою якихось невідомих гарних квітів і одягло її мені на шию. Інші мелодійними голосами схвалили його вчинок, і всі заметушилися, почали рвати квіти і зі сміхом прикрашати мене, аж я зрештою мало не задихнувся від пахощів. Хто на власні очі не бачив тих квітів, ніколи не може й уявити собі, які чудові, ніжні сорти утворило культивування рослин протягом незліченної кількості років. Тоді хтось запропонував виставити прибульця — тобто мене — в найближчому будинку, і мене повели до величезної сірої споруди з потрісканого каміння. Коли ми проходили повз мармурового Сфінкса, здавалося, що він усміхається з мого подиву. Ідучи з ними, я пригадав свої колишні переконання щодо серйозності та розумової вищості наших нащадків і ледве стримався від сміху.

Вхід до будинку вражав своїми велетенськими розмірами, та й весь той палац був неймовірно великий. Я з цікавістю розглядав цих дрібненьких ніжних людей, яких ставало дедалі більше, і двері, що розкривали переді мною свій таємничий чорний вхід. Довколишній світ, наскільки я міг його роздивитися, здавався мені вкритим хащами з квітів і кущів, неначе це був занедбаний, але все ще прекрасний сад. Я бачив на високих стеблах дивовижні білі квіти з напівпрозорими пелюстками; вони були близько фута в діаметрі й росли в дикому стані серед різноманітних кущів, та тоді я не мав часу розглядати їх: моя Машина залишалася без нагляду серед рододендронів.

Склепіння входу було вкрите горельєфами, але я не встиг усе як слід роздивитися, хоч і помітив, що вони нагадують стародавні фінікійські оздоби. Здивувало мене, що горельєфи ті сильно потерпіли від негоди, а подекуди й зовсім стерлися. Біля дверей нас зустріла ціла юрба у ще світліших убраннях. У своєму темному, заквітчаному гірляндами костюмі дев’ятнадцятого століття я мав досить кумедний вигляд серед цієї метушливої маси тунік ніжних кольорів, серед сліпучої білизни рук, співучої мови й мелодійного сміху.

Пройшовши через великі двері, ми опинилися в просторій залі зі стінами, завішаними брунатною тканиною. Стеля була в тіні, а крізь вікна із подекуди повибиваними кольоровими шибками пробивалося приємне м’яке світло. Підлога була зроблена з величезних брил якогось дуже твердого білого металу; і її так зачовгали ноги багатьох поколінь, що в деяких місцях утворилися виямки. Упоперек зали стояло безліч низьких, не більше фута від землі, столів, зроблених із брил відполірованого каменю. На столах купами лежали плоди. Між ними я розпізнав щось подібне до малини величезних розмірів та апельсинів, але більшість плодів були мені невідомі.

Між столами порозкидувано було багато подушок. Мої супутники посідали на них і на мигах запропонували й мені зробити те саме. З приємною невимушеністю почали вони їсти плоди, беручи їх руками і викидаючи лушпиння та кісточки в круглі отвори біля столів. Мене не треба було довго запрошувати, бо я таки зголоднів і хотів пити. Попоївши, я став розглядати залу.

Найбільше вразила мене занедбаність, що панувала навкруги. Кольорові шибки у формі геометричних фігур у багатьох вікнах були повибивані, а завіски, що звисали до самої підлоги, вкрилися грубим шаром пилу. Мою увагу привернуло й те, що ріг столу, за яким я сидів, був одбитий. Та все ж зала була навдивовижу мальовничою. За столами сиділо сотні зо дві людей, і більшість з них намагалися якнайближче присунутися до мене; вони їли плоди і не зводили з мене своїх блискучих очей. Всі були в убраннях з ніжної, але міцної шовковистої тканини.

До речі сказати, фрукти — єдина їхня їжа. Ці люди далекого майбутнього були виключно вегетаріанцями, і я, незважаючи на свою потребу в м’ясі, мусив бути в їхньому товаристві також вегетаріанцем. Далі я дізнався, що на той час позникали коні, рогата худоба, вівці й собаки, як колись вимерли іхтіозаври. Проте плоди були надзвичайно смачні, а надто один з них (що, здавалося, достиг під час мого перебування там), із борошнистою м’якоттю у тригранній шкаралупі, яким я надалі й харчувався. Спершу мене дивували всі ці незвичайні квіти та незвичайні овочі, і лише згодом я почав розуміти, звідки вони беруться.

Такий був мій перший обід у далекому майбутньому. Трохи попоївши, я вирішив за всяку ціну вивчити мову цих нових для мене людей. Ясна річ, це було необхідно. Плоди здалися мені найкращим об’єктом для початку; узявши один із них, я за допомогою звуків і жестів поставив цілу низку запитань. Примусити господарів зрозуміти мене було дуже важко. Жестикулювання моє викликало здивовані погляди та вибухи сміху, але нарешті якесь біляве створіння нібито збагнуло, чого я хочу, і кілька разів повторило одне слово. Тоді вони взялись учити мене, перешіптуючись одне з одним, і на перші мої спроби відтворити ніжні звуки їхньої мови вибухали щирим сміхом. А втім, я почував себе, як учитель серед учнів, і тому настирливо домагався свого. Незабаром у моєму розпорядженні було вже щось із двадцять іменників. Далі я дійшов до займенників і навіть до дієслова "їсти". Та посувалися ми дуже повільно; вони потомилися й стали всіляко ухилятися від моїх запитань. Отже, я мимоволі вирішив учитися в них потроху і лише тоді, коли вони самі цього забажають. Але таке траплялося нечасто, і невдовзі я переконався, що мої нові знайомі надзвичайно легковажні й до того ж швидко втомлюються.

VI. Занепад людства

Одну характерну рису вдачі цих маленьких людей я спостеріг з перших же годин життя серед них. Їм бракувало цікавості. Вони, неначе діти, з вигуками щирого подиву оточували та розглядали мене, але, немов ті ж таки діти, одразу і втікали, захоплені якоюсь новою забавкою. Тільки пообідавши й закінчивши нашу першу розмову, я помітив, що майже всі, хто був зі мною спочатку, зникли. Мушу, проте, сказати, що й сам я дуже швидко втратив інтерес до них. Втамувавши свій голод, я знову вийшов на ясне сонячне світло. По дорозі я зустрічав багато цих маленьких людей майбутнього. Вони якусь хвилину бігли за мною слідом, лопотіли щось і сміялися з мене, а тоді, насміявшись, привітно махали руками і розходились у своїх справах.

Коли я вийшов із зали, була вже тиха надвечірня пора. Тепле проміння призахідного сонця освітлювало все навкруги. Спершу мені дуже важко було зорієнтуватися. Все тут було таке відмінне від звичного для мене світу; все — навіть квіти. Великий будинок, з якого я вийшов, стояв на узбіччі широкої долини, а Темза відійшла щонайменше на милю від свого теперішнього річища. Я вирішив піднятися на пагорок милі за півтори від мене, щоб звідти подивитись, як виглядає наша планета у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Принаймні таку дату було відзначено на маленькому циферблаті моєї Машини Часу.

Дорогою я пильно придивлявся до всього, шукаючи пояснень тому занепадові, в якому перебували розкоші тогочасного світу, бо й справді скрізь були ознаки занепаду. На шляху до вершини пагорка, наприклад, я натрапив на величезну купу гранітних уламків, скріплених смугами алюмінію — просторий лабіринт стрімких мурів і розколотих брил. Між ними росли цілі хащі дуже гарної рослини,— мабуть, кропиви,— з надзвичайно красиво забарвленим брунатним листям, яке, однак, не жалилось. Очевидно, поблизу були залишки якоїсь великої споруди, невідомо для чого збудованої. Тут трохи згодом зі мною трапилася одна дивна пригода, що була першим натяком на подальші, ще дивніші відкриття, про які я розповім свого часу.

Зупинившись на схилі пагорба перевести дух і розглянувшись навколо, я побачив, що ніде немає маленьких будинків. Напевне, приватних будинків, а може, і приватних господарств, уже не існувало. Тут і там поміж зеленню височіли якісь палаци, але невеличкі будиночки й котеджі, такі характерні для англійського краєвиду, зникли.

— Комунізм,— сказав я сам до себе.

Слідом за цією думкою постала й інша. Я глянув на кілька постатей, які йшли за мною, і раптом помітив, що всі вони одягнені в однакову одежу, у всіх були ніжні незарослі обличчя і якісь занадто округлі дівочі форми. Може здатися дивним, що я не звернув на це увагу раніше. Але ж довкола усе було незвичайне! Тепер це впало мені у вічі. Щодо фасонів одягу, сортів тканин, поводження, тобто всього того, що за наших часів відрізняє чоловіка від жінки, люди майбутнього були абсолютно однакові. Діти,— всі, кого мені довелося зустріти,— були мініатюрними копіями своїх батьків. Я подумав, що тогочасна молодь розвивається надзвичайно швидко, принаймні фізично, і потім я не раз переконувався у слушності свого здогаду.

Побачивши загальний добробут і безпеку, що їх мали ці люди, я зрозумів, що схожість обох статей є звичайним наслідком умов, у яких вони живуть. Адже чоловіча сила й жіноча ніжність, сім’я і диференціація праці були тільки жорстокою необхідністю віку, яким керувала фізична сила. Але там, де населення багаточисельне й досягло рівноваги, де насильство — явище виняткове і де добробут забезпечений, існування родини, особливо багатодітної, зовсім зайва річ. Разом із тим зникає й потреба в розподілі праці між статями, а значить — і різниця у вихованні хлопців та дівчат.