Матео Фальконе

Якщо ви підете на північний захід од міста Порто-Веккйо, прямуючи в глибину острова, то помітите невдовзі, що місцевість круто піднімається вгору; верстаючи дорогу звивистими стежками, що їх захаращують уламки скель і де-не-де перетинають улоговини, ви години за три дістанетесь до густих розлогих заростей — макі. Макі — то рідний край, вітчизна корсіканських пастухів і всіх тих, хто живе не в злагоді з законом. Бо корсіканський землероб, замість того, щоб угноювати своє поле, часто-густо випалює ділянку лісу; йому байдужісінько до того, що вогонь може перекинутися далі — що буде, те й буде. Він знає, що матиме добрий урожай, засіявши цю землю, угноєну попелом спалених дерев. Після того, як колоски зібрано — а солому тут залишають на полі, бо її важко збирати,— коріння дерев, що зосталося в землі, навесні пускає рясні пелюстки; минає кілька років, і дерева досягають семи-восьми футів. Саме ці лісові зарості й звуться макі. Тут є розмаїті породи дерев і чагарів, химерно покручені й переплутані між собою. Тільки з сокирою в руці можна прокласти собі крізь них дорогу; часом трапляються макі такі густі й непролазні, що навіть дикий тур — муфлон — не може крізь них продертися.

Якщо ви вбили людину, тікайте в макі Порто-Веккйо, і ви житимете в безпеці, подбавши заздалегідь про добру рушницю, порох і набої. Та не забудьте ще взяти з собою темний плащ із капюшоном[1] — ця одежина правитиме вам і за ковдру, і за матрац. У пастухів ви зможете легко роздобути молока, сиру й смажених каштанів, і вам тут нема чого боятися правосуддя чи родичів убитого, якщо— тільки вам не доведеться спускатися в місто, щоб купити пороху.

Коли я в 18.. році відвідав Корсіку, садиба Матео Фальконе була розташована за півльє від макі.

Матео Фальконе був досить заможний чоловік за тамтешніми мірками, він жив на прибутки від своїх численних отар, що їх пастухи випасали в горах, переганяючи з місця на місце. Коли я вперше побачив його — через два роки після пригоди, про яку я вам розповім,— йому було років п'ятдесят. Уявіть собі невисокого на зріст, але кремезного чоловіка з кучерявою, чорною, мов смола, чуприною, орлиним носом, тонкими губами, великими бистрими очима, зі смаглявим обличчям. Він на диво влучно стріляв з рушниці; навіть для цього краю, де так багато добрих стрільців, це було надзвичайно. Приміром, Матео ніколи не стріляв у муфлона крупним дробом, але на відстані ста двадцяти кроків без промаху влучав йому в голову або в лопатку. Вночі, потемки, він стріляв так само влучно, як удень, і мені розповіли один випадок, який міг би здатися неймовірним людині, що ніколи не бувала на Корсиці. Кроків за вісімдесят од Матео ставили запалену свічку за аркушем прозорого паперу завбільшки з тарілку. Матео прицілювався. Потім свічку гасили, і через якусь мить, у непроглядній темряві, він стріляв і влучав у папір три рази з чотирьох.

Така дивовижна вправність у стрільбі спричинилася до величезної популярності Матео в тих краях. Його вважали таким же добрим другом, як і небезпечним ворогом; а проте, послужливий для приятелів і щедрий на милостиню для бідняків, він жив у мирі й злагоді з усіма в окрузі Порто-Веккйо. Однак подейкували, буцімто в Корто, місті в центрі Корсики, він дуже жорстоко розправився з суперником, якого мали за людину, стільки ж небезпечну на війні, скільки і в коханні. Казали, що це саме Матео пострілом з рушниці звів свого суперника зі світу в ту мить, коли той голився перед люстерком, що висіло біля відчиненого вікна. Коли цю справу зам'яли, Матео одружився. Його дружина Джузеппа подарувала йому спершу трьох дочок (через що він просто сатанів) і нарешті породила сина, продовжувача роду, на якого Матео покладав усі свої надії. Синові дали ім'я Фортунато.

Дочки вдало повиходили заміж, і батько міг тепер розраховувати на кинджали й карабіни своїх зятів.

Синові минуло дев'ять років. Це був розумний, кмітливий і хоробрий хлопчина.

Якось восени Матео разом з Джузеппою рано-вранці зібралися в макі — поглянути на свої отари, які паслися там, на одній із розлогих галявин. Малий Фортунато хотів піти з ними, але пасовище було дуже далеко, до того ж комусь треба було стерегти домівку,— тож батько не взяв сина з собою. Гірко довелося йому згодом у цьому розкаятись!..

Минуло вже кілька годин, відколи батьки пішли з дому. Малий Фортунато лежав у дворі на осонні і, дивлячись на гори, що синіли вдалині, думав про те, що в неділю він піде до міста й пообідає в свого дядька-капрала[2]. Раптом десь на рівнині пролунав постріл. Фортунато підвівся й глянув у той бік. Постріли почулися знову; вони ближчали й ближчали. Нарешті на стежці, що вела з рівнини до садиби Матео, показався бородатий чоловік у лахмітті і в гостроверхій шапці, що їх звичайно носять горяни. Він ледве волік ноги, спираючись на рушницю. Куля влучила йому в стегно.

То був утікач-вигнанець, який, вирушивши вночі до міста, щоб купити пороху, натрапив за засідку корсиканських вольтижерів[3]. Він відстрілювався і зрештою зумів уникнути погоні, ховаючись за виступами скель. Та він не набагато випередив солдатів, що переслідували його,— рана не дозволяла добігти до макі.

Чоловік підійшов до Фортунато й спитав:

— Ти син Матео Фальконе?

— Атож.

— Я Джанетто Санп'єро. За мною женуться жовті комірці[4]. Сховай мене, я не можу йти далі!

— А що скаже батько, коли я сховаю тебе без його дозволу?

— Він скаже, що ти добре зробив.

— Еге, хто знає...

— Сховай мене швидше! Вони йдуть сюди!

— Почекай, доки повернеться батько.

— Чекати?! Що ти верзеш? Адже вони будуть тут за п'ять хвилин. Ану ж бо сховай мене швидше, як не хочеш, щоб я тебе вбив!..

Та Фортунато спокійнісінько відповів:

— Рушниця твоя розряджена, і в твоєму патронташі немає більше набоїв.

— У мене є кинджал.

— Хіба ж ти годен наздогнати мене?

Фортунато відстрибнув убік, і поранений вже не міг би його дістати.

— Ні, ти не син Матео Фальконе! Невже ж ти дозволиш, щоб мене схопили на твоєму подвір'ї?

Ці слова, здається, зачепили хлопця за живе.

— А що ти мені даси, коли я сховаю тебе? — спитав він, підходячи ближче.

Поранений порився в шкіряному ранці, що висів у нього на поясі, вийняв п'ятифранкову монету, за яку, певно, збирався купити собі пороху.

Побачивши срібну монету, Фортунато схопив її, всміхнувся й сказав:

— Не бійся нічого.

За хвилину він вигріб чималу нору в копиці сіна, що височіла біля будинку. Джанетто заліз у нору, скрутився калачиком, і хлопець притрусив його сіном так, щоб повітря проходило туди і втікачеві було чим дихати. Зробив він це дуже спритно; нікому й на думку не спало б, що в сіні хтось ховається. Крім того, він придумав ще одну хитру штуку. Він приніс кицьку з котенятами і поклав їх на сіні.

Помітивши криваві сліди на стежці біля дому, Фортунато старанно присипав їх землею, а потім знову ліг на осонні так, наче нічого й не сталося.

По недовгім часі до садиби Матео Фальконе підійшли шестеро чоловіків у коричневих мундирах з жовтими комірами; їх очолював ад'ютант[5]. Цей ад'ютант був далекий родич Матео Фальконе (на Корсиці більш, ніж будь-де, надають значення родинним зв'язкам). Звали його Теодоро Гамба; він був дуже заповзятливий служака — справжня гроза для втікачів-вигнанців, яких переловив уже чимало.

— Здоров був, племінничку,— привітався Гамба, підходячи до Фортунато.— Як же ти виріс! Скажи, чи недавно ніхто тут не проходив?

— О, дядечку, я ще не такий великий, як ви! — відповів хлопець, удаючи малого простака.

— Нічого, скоро підростеш. Ну, то кажи: ніхто тут не проходив?

— Чи не проходив тут хто-небудь?

— Так, чоловік у гостроверхій оксамитовій шапці та в куртці, гаптованій червоним і жовтим.

— Чоловік у гостроверхій шапці та в куртці, гаптованій червоним і жовтим?

— Авжеж! Не повторюй моїх запитань.

— Сьогодні вранці повз нашу садибу проїхав добродій кюре на своїй коняці П'єро. Він спитав, як ся має тато, і я відповів...

— Ах ти, мала шельмо, я бачу, що ти хитруєш! Кажибо мерщій, куди подівся Джанетто! Ми шукаємо його, і я певен — він ішов цією стежкою.

— А звідки я знаю?

— Звідки знаєш? А я от добре знаю, що ти його бачив.

— Хіба можна бачити перехожих, коли спиш?

— Ти не спав, негіднику: постріли тебе розбудили б!

— Невже ви гадаєте, дядечку, що ваші рушниці так голосно стріляють? Батьків карабін стріляє куди гучніше.

— А бодай тобі всячина, щеня! Я певен — ти бачив Джанетто! Можливо, ти навіть сховав його. Ану, хлопці, заходьте в дім і пошукайте там нашого втікача! Цей пройдисвіт шкутильгає, тож у нього, певно, вистачило глузду, щоб і не пробувати дійти до макі. До того ж, криваві сліди кінчаються саме тут...

— А що скаже тато? — всміхаючись, спитав Фортунато.— Що він скаже, як дізнається, що без нього заходили в його дім?

— Паскудник! — вигукнув Гамба, хапаючи хлопця за вухо.— Та чи знаєш ти, що варто мені тільки захотіти — і ти зовсім іншої заспіваєш! Мабуть-таки, слід тебе оперіщити разів кілька шаблюкою платом! Тоді відразу заговориш...

Та Фортунато знай посміювався.

— Мій батько — Матео Фальконе! — з притиском мовив він.

— А чи знаєш ти, хлопче, що я можу відвезти тебе до Корто чи до Бастії! Там ти сидітимеш у камері, будеш валятися на соломі, закутий у кайдани, і я звелю, щоб тебе скарали на горло, якщо ти не скажеш, де Джанетто Санп'єро?

Фортунато зареготав — такою кумедною видалась йому погроза.

— Мій батько — Матео Фальконе! — повторив він.

— Ад'ютанте, — півголосом мовив один з вольтижерів,— не треба нам сваритися з Матео.

Гамба вочевидь збентежився. Він стиха перемовлявся з солдатами, які вже встигли обшукати весь дім. На це не знадобилося багато часу, бо житло корсиканця — здебільшого одна квадратна світлиця. Стіл, лави, скриня, різне хатнє начиння й мисливські знаряддя — оце й усе умеблювання.

Малий Фортунато гладив тим часом кицьку і, здавалося, злостиво втішався, спостерігаючи збентеження вольтижерів і свого дядечка.

Один із солдатів підійшов до копиці сіна. Він побачив кицьку і, недбало штрикнувши багнетом у сіно, знизав плечима, мовби засвідчуючи, що така пересторога безглузда.

Ніщо не поворухнулося, і на обличчі Фортунато не відбилося анінайменшого хвилювання чи страху.

Гамба і його невеличкий загін втрачали всяку надію; вони вже позирали раз у раз на рівнину, наче збиралися повернутись туди, звідки прийшли.