Мати - Сторінка 2

Вона погодилася. Вона шанувала свого чоловіка так само, як шанувала Британську поштову службу – як щось велике, певне й непорушне. І хоч розуміла, що талантів у нього не густо, проте визнавала його абстрактну цінність як представника сильної статі. Втішена, що він запропонував її супроводити, вона взялась обдумувати свої плани.

Настав день великого дійства. Місіс Кірні з чоловіком та дочкою приїхала до концертової зали "Ентьєнт" за сорок п'ять хвилин до початку концерту. Того вечора, як на лихо, падав дощ. Місіс Кірні залишила доччине вбрання та ноти під наглядом свого чоловіка, а сама обходила весь будинок, шукаючи містера Гологена або містера Фіцпатріка. Їх ніде не було. Вона запитала розпорядника, чи є в залі хтось із членів комітету, і той, добряче попобігавши, привів маленьку жіночку, що звалася місіс Бейрн. Місіс Кірні пояснила, що шукає секретаря або заступника. Місіс Бейрн відповіла, що сама жде їх з хвилини на хвилину, і запитала, чи не могла б вона чимось допомогти. Місіс Кірні пильно вдивилася у пристаркувате обличчя, скривлене довірливо-ентузіястичною міною, і відказала:

– Ні, дякую!

Жіночка висловила сподівання, що публіка не омине скошеного лиця усю довірливість і весь ентузіязм. Тоді ледь чутно зітхнула і мовила:

– Що ж! Бог свідок, ми зробили все, що могли.

Місіс Кірні подалась назад у гримерну.

Артисти прибували один за одним. Бас, містер Даґґен, був стрункий юнак з ріденькими чорними вусами. Його батько був портьє в одній дублінській конторі, і майбутній співак іще хлопчаком, бувало, виводив протяжні басові ноти під лунким склепінням тамтешнього вестибюлю. Почавши так-ось скромно, він потроху піднявся на рівень першокласного артиста. Містер Даґґен виступав навіть у великій опері. Одного вечора, коли оперний співак занедужав, йому довірили партію короля у виставі "Марітана" – то було в театрі королеви Вікторії. Він співав пристрасно й гучно, і публіка на галірчині нагородила його теплими оплесками, проте загальне враження від свого виступу він по-дурному підіпсув, раз чи два утерши носа рукою в білій рукавичці. Він був соромливий і говорив мало. Вимовляв "та" замість "так" м'яко-м'яко, що ніхто й не зауважував, і, дбаючи про голос, ніколи не пив нічого міцнішого за молоко. Містер Белл, другий тенор, був білявий юнак, що рік-у-рік брав участь у "Feis Ceoil". На четвертому з черги конкурсі йому присудили бронзову медаль. Він був хворобливо нервовий і хворобливо заздрив іншим тенорам, приховуючи цю свою нервову заздрість за бурхливими виявами приязні. Він любив показувати людям, яка це для нього мука – виступати на концертах, і тому, побачивши містера Даґґена підійшов і запитав:

– Ти теж береш у цьому участь?

– Так, – відповів містер Даґґен.

Містер Белл засміявся до свого товариша в нещасті, простягнув йому руку і сказав:

– Дай п'ять.

Місіс Кірні пройшла повз обох юнаків і попрямувала до куліси, щоб кинути оком на глядацьку залу. Місця швидко заповнювалися, над залою стояв жвавий гомін. Місіс Кірні повернулася до чоловіка й відвела його набік поговорити. Розмова була явно про Кетлін, бо вони обоє раз-у-раз поглядали на дочку, що балакала з своєю приятелькою-націоналісткою міс Гілі, контральто. Через кімнату пройшла самотня незнайома жінка з блідим обличчям. Артисти й артистки пильним поглядом провели блякле голубе плаття, натягнуте на кощаву фігуру. Хтось сказав, що це мадам Ґлайн, сопрано.

– Цікаво, звідки вони її викопали, – сказала Кетлін до міс Гілі. – Я ніколи про неї не чула.

Міс Гілі вимушено посміхнулася. Цієї миті до кімнати зашкандибав містер Гологен, і дві молоді леді спитали його, хто ця невідома жінка. Містер Гологен відповів, що це мадам Ґлайн з Лондона. Мадам Ґлайн стояла в кутку кімнати, міцно затиснувши в руках згорнуті ноти й перелякано зиркаючи довкола себе. Тінь приховала від сторонніх очей її вилиняле плаття, але по-зрадницькому підкреслила невеличку западину під ключицями. Гомін у глядацькій залі ставав усе гучніший. Перший тенор і баритон прийшли разом. Обоє були гарно виряджені, опасисті й самовдоволені; з їх приходом у кімнаті повіяло великосвітнім духом.

Місіс Кірні підвела дочку до новоприбулих артистів і завела з ними приязну розмову. Вона хотіла бути з ними в добрих стосунках, але поки вона силкувалася бути люб'язною, її очі стежили за заступником секретаря, що старанно її оминав. При першій же нагоді вона перепрохала співрозмовників і пішла за містером Гологеном.

– Містере Гологен, дозвольте вас на два слова, – сказала вона.

Вони завбачливо відішли в дальній кінець коридору. Місіс Кірні запитала, коли її дочці заплатять належні гроші. Містер Гологен відповів, що такими справами відає містер Фіцпатрік. Місіс Кірні сказала, що не хоче й знати ні про якого про містера Фіцпатріка. Її дочка підписала контракт на вісім ґіней і повинна одержати своє. Містер Гологен сказав, що це не його діло.

– Як це не ваше діло? – запитала місіс Кірні – Хіба ж не ви самі принесли їй контракт на підпис? Дарма, якщо вас усе це не обходить, то мене обходить, і ще й як, і я подбаю, щоб усе було як слід.

– Ви б краще поговорили з містером Фіцпатріком, – сказав містер Гологен підкреслено виразним голосом.

– Не хочу й чути про містера Фіцпатріка, – відрубала місіс Кірні – У мене є контракт, і я подбаю, щоб він був виконаний.

Коли вона повернулася до гримерної, її щоки були трохи розпашілі. В кімнаті стояв гамір. Двоє чоловіків у верхньому вбранні окупували місце при каміні і приязно балакали з місс Гілі та баритоном. То були журналіст із "Фрімена" та містер О'Медден Берк. Журналіст із "Фрімена" зайшов повідомити, що не зможе зачекати на концерт, бо мусить написати репортаж про лекцію, що її читатиме в резиденції лорд-мера один американський проповідник. Він сказав, щоб замітку про концерт залишили для нього в бюро "Фрімена", а він подбає, щоб її надруковано. То був сивий чоловік з поважним голосом та бездоганними манерами. У руці він тримав притушену сигару, і ароматний дим витав округ нього в повітрі. Узагалі-то він не мав наміру затримуватись тут більш як на п'ять хвилин, бо і концерт і самі артисти справляли на нього нудьгу, а проте й далі стояв, опершись на камін. Перед ним стояла міс Гілі, щебечучи і сміючись. Він був уже досить старий, щоб зрозуміти єдину причину її привітности, але ще досить молодий духом, щоб насолодитися ситуацією. Тепло, запах і колір її тіла дражнили його почуття. Йому було приємно усвідомлювати, що груди, що поволі надималися й опадали перед його очима, в цю мить надималися й опадали для нього, що сміх і пахощі й кокетливі погляди призначалися саме йому. Коли часу в нього лишалося зовсім обмаль, журналіст не без жалю попрощався з дівчиною.

– О'Медден Берк напише замітку, – пояснив він містерові Гологену, – а я припильную, щоб її надрукували.

– Був би вам дуже вдячний, містере Гендрік, – сказав містер Гологен. – Я знаю, на вас можна покластися. Може б ви горло промочили перед тим, як іти?

– Я не проти, – сказав містер Гендрік.

Обоє чоловіків пішли якимись покрученими коридорами, тоді спустилися вниз темними сходами й опинилися в закритній кімнатці, де один із розпорядників саме відкорковував пляшки для кількох джентльменів, що там зібралися. Серед цих джентльменів був і містер О'Медден Берк, що знайшов цю кімнатку якимось дивовижним чуттям. То був статечний чоловік, уже в літах, що у хвилини спочинку підтримував своє огрядне тіло, спираючись на велику шовкову парасолю. Пишне західньо-ірландське прізвище було тією моральною парасолькою, що підтримувала його обтяжені численними боргами фінанси. Він тішився загальною повагою.

Поки містер Гологен розважав журналіста "Фрімена", місіс Кірні розмовляла з своїм чоловіком, і то так жваво, що той попросив її стишити голос. Інші розмови у гримерній стали стримано-напруженими. Містер Белл, перший номер, стояв напоготові з нотами, але акомпаньяторка не подавала знаку. Щось було явно не гаразд. Містер Кірні дивився просто перед собою, погладжуючи бор., а місіс Кірні з приглушеним притиском говорила щось на вухо Кетлін. Із зали доносилися звуки глядацького нетерпіння: плескання й тупотіння ногами. Перший тенор, баритон та міс Гілі стояли разом, незворушно чекаючи, а містер Белл нервувався дедалі більше, боячися, щоб глядачі бува не подумали, ніби він спізнився.

Містер Гологен та містер О'Медден Берк зайшли до кімнати. За мить містер Гологен збагнув, що музика не грає і концерт не почався. Він підійшов до місіс Кірні і взявся її переконувати. Поки вони розмовляли, у глядацькій залі наростав шум. Містер Гологен став геть червоний і страшенно збуджений. Він виголошував цілі тиради, але місіс Кірні одказала коротко, карбуючи слова:

– Вона не гратиме. Заплатіть її вісім ґіней.

Містер Гологен у розпачі показав на залу, де публіка плескала в долоні й тупотіла ногами. Він узивав до містера Кірні та Кетлін. Однак містер Кірні й далі погладжував свою бороду, а Кетлін, потупивши очі, длубала підлогу носком черевичка: то була не її вина. Місіс Кірні повторила:

– Вона не гратиме, доки їй не заплатять.

Після короткого обміну репліками містер Гологен хутко пошкутильгав геть. В кімнаті панувала тиша. Коли напружена мовчанка стала геть нестерпною, міс Гілі мовила до баритона:

– Ви бачили, як виступала місіс Пет Кемпбелл оце на тижні?

Баритон не бачив виступу, але йому передавали, що місіс Кемпбелл була неперевершена. Далі розмова не пішла. Перший тенор нахилив голову й почав рахувати кільця золотого ланцюжка, що висів у нього на поясі; він раз-у-раз посміхався до себе й мурмотів навмання різні ноти, спостерігаючи при цьому, як надимається й опускається його живіт. Час-од-часу всі позирали на місіс Кірні.

Шум у глядацькій залі вже переріс в обурене ревіння, коли до кімнати ввірвався містер Фіцпатрік, а за ним задиханий містер Гологен. Плескання й тупотіння в залі раз-по-раз переривалося свистом. Містер Фіцпатрік держав у руці кілька банкнот. Він відрахував чотири, дав їх місіс Кірні і сказав, що другу половину їй заплатять після антракту. Місіс Кірні відказала:

– Тут бракує чотирьох шилінґів.

Проте Кетлін підібрала поділ свого плаття і сказала першому номерові, що трусився, мов осика: "Починаймо, містере Белл".