Мати - Сторінка 3

Якби не зголосився я, пішов би хтось інший. От і все.

Мати. Але в того іншого, може, не було б п'ятьох дітей, Ріхарде!

Батько. Може, й так; та коли в когось п'ятеро дітей, це ще не означає, що він повинен бути поганим солдатом, любонько. Одне слово, я не зробив нічого надзвичайного… але ти цього не зрозумієш, люба: в бою людина мислить зовсім інакше. Це важко пояснити. Сторонньому воно, може, здається, бозна-яким геройством, але тобі самому… Просто так треба, і все. Той фланг треба було прикрити. Ось дивись: тут наступали головні сили, а отут збоку лишався прохід у горах. І той прохід ми мали зайняти невеликим загоном. Оце й усе. П'ятдесят двоє вбитих, тільки й того. Велике діло!

Мати. П'ятдесят двоє вбитих… А всього скільки вас було?

Батько. Ну… п'ятдесят двоє й було. Зате ж ми продержалися цілих шість днів. Признаюся, найдужче нам дошкуляла спрага. Там, бач, не було води. Тож спрага мучила — несила терпіти. І злість. Я там страшенно злостився, серденько.

Мати. Чому?

Батько. Бо все це, правду кажучи, було непотрібне. Наш полковник помилився, розумієш? Треба було головну колону трохи притримати внизу, а в той прохід послати принаймні чотири батальйони. І гірську батарею. Я це побачив зразу. І сказав полковникові. А він мені на те; "Ви, здається, боїтесь, майоре?"

Мати. Ріхарде! І ти через це пішов… на смерть?

Батько. Найбільш через це, серденько, найбільш через це. Щоб полковник побачив, що я мав рацію, розумієш? Йолоп! Прямо в пастку послав, тубільцям на втіху!

Мати. І заради нього… заради нього…

Батько. Тобі це здається безглуздям, правда? А в армії, любонько, це називається честю. Бач, там інакше не можна.

Мати. Ріхарде, цього ти мені ще не казав! То ти загинув тільки через те, що ваш полковник дав дурний наказ?

Батько. Таке часом стається, рідненька. Та принаймні з'ясувалося, що я мав рацію. Хіба це нічого не варте?

Мати. От бач, про що ти думав: довести, що ти мав рацію. А про нас і не згадав, правда? І про те, що я саме чекаю п'ятої дитини, не подумав?

Батько. Як не подумав, серденько! Ще б пак не подумати! Як попадеш у таку халепу, то стільки всього передумаєш, що тобі ё уявити несила. Наприклад, їдеш верхи й кажеш сам собі: "Через три місяці я б міг додому з'їздити. Доти вже й мало народиться. Треба буде шаблю скипутп, обережненько поставити в передпокої і ввійти навшпиньки… навшпиньки… Ну, Ондра вже потисле мені руку по-чоловічому, як дорослий, і скаже: "Добридень, тату!" — "Добридень, Ондро. Як там у школі?" — "Все гаразд, тату". А Їрка — тон зразу почне показувати якусь машинку: "Диви, тату!" А близнята витріщатимуть на мене очі та битимуться: хто перший злізе мені на коліна. "Дарма, шибеники, лізьте обидва зразу та не сваріться!" А дружина… це я більше як півроку її не бачив. Більш як півроку. Коли обійму її — чи знов вона Так обм'якне, ніби в неї й кісток нема, і зітхне: Ріхарде…"

Мати. Ріхарде…

Батько (підводиться). Ну що, серденько? Як тобі тут жилося?

Мати (з заплющеними очима). Сам знаєш, коханий, чекала тебе… П'ятого сина тобі породила… Такий слабенький, Ріхарде, бозна, чого він такий тендітний. Може, тому, що я стільки за тобою плакала.

Батько. Дарма, рідненька, він подужчає. Ще й в нього виросте молодчага, герой, ось побачиш.

Мати (з несподіваним запалом). Ні, Я не хочу, щоб із Тоні виріс герой! Досить із мене, Ріхарде, чуєш? Досить я вже заплатила за ваше геройство! Мало хіба, що ти загинув? Чи ти знаєш — чи ви знаєте, що це таке: втратити чоловіка! Якби ти знав, на що я звелася… Що це ти мені накоїв, Ріхарде, як ти міг дозволити, щоб тебе так безглуздо віддали в жертву?

Батько. Серденько, а що я міг удіяти, коли той бовдур полковник сказав, що я боюся… Мусив піти, правда? Він же сказав це… при всіх офіцерах. "Здається, ви боїтесь, майоре?" Я не знаю, рідненька, як би тп повелась, коли б сама це почула.

Мати (підвівшись, тихо). Я б сказала: "Йди, Ріхарде. Такого стерпіти не можна".

Батько. От бач, голубонько, і ти б то саме відчула.

Мати. Бо я тебе кохала, Ріхарде, бо я й досі кохаю тебе! Але тут це пі до чого, мій єдиний; хіба ж ти можеш знати, що робиться з жінкою, коли вона так безтямно, так по-жіночому когось покохає! Я сама не знаю, звідки це в нас; тільки знаю, що мені саме це в тобі страшенно подобалося — твій войовничий вигляд, Ріхарде, дзенькіт твоїх острог, твоя відвага й фанфаронство, твоя чесність і легковажність… Сама не знаю, чому це так мене чарувало. Мабуть, я була дурна, закохана, навіжена; але й тепер… я й тепер би не стерпіла, якби тебе спіткало приниження!

Батько. Ну от бач! А якби я тоді не пішов…

Мати. Ні, ні, Ріхарде, не лови мене на слові! Мабуть… ні, напевне, я б погодилася, щоб ти тоді повівся… не по-військовому. Ти вернувся б до мене й дітей… вийшов би у відставку. Я б, із цим змирилася. І теж любила б тебе. Може, трохи по-іншому. Я знаю, що ти страшенно мучився б… без тієї вояцької честі, але ми… обоє якось пережили б це; зате я принаймні жила б із тобою разом і могла б про тебе піклуватися.

Батько. Як про людину, що мучиться своєю нікчемністю. І це задовольнило б тебе?

Мати. Мусило б задовольнити. А так — чим, ти думаєш, доводилось мені вдовольнитися? Чи багато я мала?

Батько. Я знаю, рідненька… Мені страшенно тяжко. Та майорська пенсія, що ти по мені одержувала…

Мати. І п'ятеро дітей, Ріхарде, — подивись тепер на них. Ти не знаєш, як важко з цим упоратись самотній жінці. Ні, ні, цього ти не можеш зрозуміти. Пробач, коханий, мені не слід би про це говорити, але ж ви, чоловіки, хіба уявляєте… Одежа, харчі, школа —і знов — одежа, харчі, школа… Весь час рахуй, вираховуй, по десять разів кожну одежинку й кожний мідяк у руках обертай — що ви про це знаєте? Звісно, геройства тут нема ніякого, але… й від цього нікуди не дінешся, мій любий. Коханий мій, коханий, чого ти так на мене дивишся? Бачиш, на що я звелася!

Батько. Ти красуня, любонько. Ти вродливіша, пі ж була.

Мати. Не балакай казна-чого, Ріхарде. Ми, живі, страшенно змінюємось. Ти — ні, ти зовсім не змінився. Я аж соромлюся, що стала така стара проти тебе. Не дивись на мене, мій єдиний. Адже ж у мене стільки турбот було! І так важко жилося без тебе…

Батько. Ну, з мене ти небагато мала помочі!

Мати. Зате хоч сама не була. А найбільше, любий, найбільше я потребувала тебе, коли діти почали підростати. Ні, ти не думай, вони хлопці славні. Всі — Онджей, Їржі, близнята — завжди раді були помогти мені. Та як виросли, то неначе почали говорити іншою мовою. Я їх не завжди розумію, Ріхарде. Ти, мабуть, розумів би їх краще.

Батько. Не знаю, голубонько, не знаю. Мабуть, і я б не в усьому добрав діла. Хіба я тямлю щось у медицині, чи в авіації, чи в тих дурницях, що ними забили собі голову наші близнята…

Мати. Це ти про політику?

Батько. Атож. Я в ній темний, люба. Я був просто солдат, та й годі.

Мати. А все ж… Тебе вони краще слухалися б. Я знаю, ти хотів і з них поробити солдатів; та коли ти загинув, я сказала собі — ні! Звісно, я ж могла віддати їх до військових шкіл… безкоштовно; але я воліла… я воліла своїми руками заробляти гріш, щоб вони вчилися чогось іншого. Я думала: хай буде медицина, техніка, що завгодно… тільки не армія. Хай роблять щось корисне… і таке, від чого люди не мусять умирати. Якби ти знав, скільки я напрацювалася, щоб їх вивчити… А тепер бачиш, що маю!

Батько. Ну, серденько, мені здається, на них тобі нема чого нарікати.

Мати. Та хтозна… Я сама здаюся собі квочкою, що вивела орлят. Вони один за одним злітають у небо, а я сиджу на землі й кудкудакаю зі страху. Часом я тверджу собі: не будь такою малодушною, не заважай їм… Ріхарде, це просто страхіття, що з людиною діється, коли вона — мати! Адже я й сама колись була відчайдушна, й сама мріяла бозна про що… Ох, ти сам знаєш, коханий.

Батько. Знаю, голубонько.

Мати. Адже я з дому втекла з тобою, і мені не страшно було хоч би й життя віддати. А тепер… тепер я б рада, мов скнара, сховати те, чим живу, сісти на нього зверху і кричати: "Не віддам! Не віддам!" Я й так уже доволі віддала, Ріхарде. Тебе… і нашого Ондру. Більше від мене вже не можна жадати. Занадто дорого коштувало мені те, що зветься… геройство. Спершу ти, потім Ондра…

Батько. Не кажи, рідна моя; Ондра помер гарною смертю. Гарною… і почесною.

Мати. Почесною, я знаю. Вам здається страшенною честю за щось умерти; а про те, що хтось вас утратить, ви й не думаєте. Ну, ти, Ріхарде, може, й мусив піти на смерть, бо ти був солдат. Але ж Ондра не мусив. Ондра був лікар і вчений; він міг би працювати десь у клініці… й не заразився б…

Батько. З лікарями таке буває, маленька моя. В нашому полку теж якось був помер лікар. Такий славний чолов'яга був, я з ним усе грав у шахи. І раптом заразився холерою…

Мати. Але ж хіба наш Ондра мусив їхати туди, в тропіки? Це все через тебе!

Батько. Ну що ти, серце моє, я ж тоді вже давно був мертвий!

Мати. Однаково: ти весь час манив його сюди, до свого кабінету. Ти мав на нього вплив, любий. Тут Ондра весь час учився, тут він сидів, обіклавшися книжками, тут цілі години ходив з кутка в куток і курив… І тут-таки раптом сказав мені: "Мамо, я поїду на екватор, хочу трохи світа побачити". А що він туди їде воювати з жовтою пропасницею, це він… забув сказати. Ви завжди криєте від мене, що у вас на думці. Скажете: "Мамо, я тільки прогуляюся", — а потім зостаєтесь там навіки. Утік, наче злодій!

З темного кутка виступає Ондра в білому лікарському халаті.

Ондра. Матусю, та ж я тобі вже скільки разів пояснював… Я просто не хотів, щоб ти турбувалася. Тому й не сказав нічого. От і все.

Мати. Оце ти називаєш "пояснював"? Про те, щоб я не турбувалась, ти подумав; а про те, що можеш там заразитися чи ще яку біду собі напитати — ні. А я б подумала, Ондро. От воно як.

Ондра. Ну, й помогло б це тобі, матусю? Адже я б однаково поїхав.

Мати. Ондро, Ондро, ти ж весь час був такий серйозний, розважний хлопець. Я часто не знала б, що мені й робити, якби не ти. Меншим дітям ти був замість батька — такий розумний і статечний… І раптом — на! Поїхав У тропіки й помер там від жовтої пропасниці. Не кажи мені, Ондро, що так треба було!

Батько. Бач, серденько, лікар теж на свій лад солдат. Такий уже фах, правда, Ондро.

Мати.