Мати - Сторінка 8

- Карел Чапек -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тоні, де наш Корнель?

Тоні. Пішов туди, мамо. Взяв рушницю й сказав: "Тоні… перепроси маму за мене, хай вона не сердиться, що я мушу її покинути… але я не можу не піти!"

Під гуркіт гармат завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Та сама кімната, але вся зброя зі стін і зі стояка прибрана геть.

Мати (знімає зі стіни останню пару пістолетів і замикає їх у шухляду. Ключ виймає). Так. Я не хочу, щоб у Тоні перед очима була зброя. (Обводить поглядом кімнату). Не хочу. (Іде до вікна й зачиняє віконниці). І на вулицю хай не дивиться. (Вимикачем біля дверей засвічує світло). Наче вже все… (Підходить до приймача). І ти теж замовкнеш. Хай Тоні не знає, що діється в світі. (В нерішучості стоїть біля приймача). А мені… мені й не треба знати. Я вже нічого чути не хочу. Мені вже ні до чого нема діла. (Стоїть і вагається). От бач, доведеться мовчати. А хочеться говорити, правда? Хочеться баламутити голову Тоні, еге? Ні, ні, більше ти нам тут не кричатимеш. Повідомляй що хочеш, тільки не тут. Не тут. Тут я господиня. Вже ти не втовкмачуватимеш моєму Тоні нічого… Ну, що ти на це скажеш? (Вмикає приймач). Ну що, га? Жіночий голос із приймача (пристрасний, наполегливий). Це злочин. Злочинно порушено всяке право, розтоптано всі угоди, вчинено якнайбрутальніше насильство. Слухайте, слухайте, слухайте! Без оголошення війни, без ніякого приводу, без жодної спроби порозумітися чужа армія перейшла кордон нашої країни. Без жодного слова попередження, без приводу, без оголошення війни ворожа артилерія й авіація почала бомбардувати наші міста. Ворог скористався з того, що наш народ сам знесилив себе громадянською війною, і вдерся на нашу територію, нібито щоб відновити лад. Хто дав йому таке право? Ніхто! Які він мав підстави для втручання? Ніяких! Ми звертаємось до всього світу: слухайте! Вчинено злочин, учинено нечуваний злочин! We call the world — hear, hear, it is an outrage, it is an awful crime! Nous appelons toute l'humanite: voyez, quel crime! Wir rufen die ganze Welt: es wurde ein schreckliches Verbrechen begangen![150] Наш народ, наш нещасний знеможений народ добивають, мов поранену тварину!

Мати (вимикає радіо). Чого ти на мене кричиш? Я не хочу тебе слухати! Злочин, злочин! А коли розстріляли мого Петра, то був не злочин? І то був не злочин, коли загинув мій Корнель? Мій Корнель! Мій Петр! А ти мені розказуватимеш про злочини! Я сама знаю, де злочини, я їх витерпіла найбільше, боя — мати! Авжеж, ти не знала моїх синів; якби ти бачила, як їх був тут повен дім… Кричи хоч на весь світ, кричи! Я теж кричала, та й, думаєш, відгукнувся хтось? (Знову вмикає радіо).

Голос із приймача. Ми самі, самі повинні рятувати себе. Ми оборонятимемось до останнього віддиху. Ми збудуємо мур з власних тіл і сердець. Наші полки, кинуті проти ворога, відчайдушно опираються його натискові, але не втримаються, якщо не дістануть підкріплення. Ми закликаємо всіх чоловіків: прийдіть їм на поміч! Слухайте! Ми закликаємо всіх чоловіків, усіх до останнього. Закликаємо вас, чоловіки нашої країни: на бій, на бій, на бій! І вас закликаємо, жінки: станьте до праці замість своїх чоловіків і синів, що їх Ви пошлете до війська!..

Мати (вимикає радіо). Ні, пі. Марні твої слова. Я не можу послати нікого, я вже нікого не маю. Тоні не може піти, Тоні ще дитина. Нема такого закону, щоб і діти йшли на війну. Це безглуздя. З якої речі ти посилаєш до війська чужих чоловіків і синів? Вони не твої, то й помовч! Чи ти маєш сина? Маєш, скажи? (Вмикає приймач).

Голос із приймача. Вже не людина, а сама вітчизна кличе вас. Я, ваша вітчизна, звертаюсь до всіх чоловіків. Я, мати-вітчизна, благаю своїх синів: обороніть мене, діти, обороніть…

Мати (вимикає приймач). Ні, ти не мати! Це я мати, я, я, розумієш? Яке ти маєш право на моїх дітей? Якби ти була мати, то не змогла б посилати їх на війну. Ти б сховала їх, як я, ти б замкнула їх і кричала б: не віддам, не віддам!.. Я вже не маю кого віддавати, так і знай! Тут нема нікого. Тут є тільки я, стара божевільна жінка. Я вже віддала всіх синів. Більше я не маю, не маю!..

У дверях стає Тоні.

Тоні. Матусю…

Мати (обертається). Чого тобі тут треба? (Скрикує з жахом). Тоні, і ти?.. (Кидається до нього й обмацує його). Ні, слава богу, це ти, це ти! Ти живий, правда? Як ти мене перелякав!.. Чого ти тут шукаєш, Тоні? Ти ж знаєш, що я не хочу, щоб ти… щоб ти тут слухав… ту жінку. Я не бажаю цього, Тоні!

Тоні. Мамо, так у неї ж такий… гарний і страшний голос! Ти знаєш, я можу уявити її, як живу: висока, бліда… очі такі великі…

Мати. Не думай про неї.

Тоні. Так вона ж кличе мене.

Мати. Це не твоє діло, Тоні. Хай собі балакає, що хоче. А ти сюди не ходи, синочку. Я замкну цю кімнату.

Тоні. Нащо?

Мати (сідає). А просто так, замкну — і квит. Я тут усякі запаси складу, харчі. Бо як буде війна, я ж муситиму чимось тебе годувати, мій маленький. А ця кімната однаково вже нам ні до чого… Слава богу, що я подбала про запаси! А житимемо внизу, в підвалі. Щоб нас ніхто не бачив. Хай дім буде наче вимерлий.

Тоні. Але ж, мамо…

Мати. Стривай, Тоні. Не бійся, я тебе добре заховаю, ніхто не бачитиме, що ти вдома. Надвір не можна буде виходити, але ти витерпиш — ми все витерпимо, поки оце лихо минеться. Ти й не знатимеш, що йде війна. Це не для тебе, правда? Ти для цього надто молодий. Ми заліземо в підвал, як миші, і ти читатимеш там книжки, правда? Та згадуватимеш, як надворі світить сонце. Ну скажи, хіба погано нам буде?

Тоні. Мамо, я прошу тебе… Прошу тебе, мамо, пусти мене!

Мати. Що це ти кажеш, дитино! Годі, чуєш?

Тоні. Матусю, прошу тебе, пусти мене, пусти, чуєш? Я запишуся в добровольці! Матусю, я не можу тут зоставатися.

Мати. Не дурій, Тоні! Адже тебе не візьмуть до війська. Тобі ще нема вісімнадцяти.

Тоні. То нічого, матусю! Ось побачиш, усі підуть,' увесь наш клас запишеться, мамо, ну прошу тебе, матусю, пусти мене!

Мати. Що ти плетеш, дурненький! Нащо ти там здався?

Тоні. Ні, мамо, ти не думай, я буду солдатом! Не гіршим від будь-кого з наших хлопців! Я вже дав слово…

Мати. Кому?

Тоні. Товаришам у школі, матусю.

Мати. А по-моєму, Тоні, треба було зразу матір спитати, а не товаришів.

Тоні. Пробач, мамо, але як ідуть усі…

Мати…то не треба йти тобі, маленький мій. Ти зостанешся вдома.

Тоні. А чого це саме я маю зостатись?.

Мати. Бо ти не годишся для війська. Ти занадто слабкий. Ну, і тому, що я не хочу, синочку. Хіба цього мало?

Тоні. Не сердься, мамо, але… сама зваж, тут же йдеться про все… про вітчизну… про народ…

Мати. І ти врятуєш той народ, еге? Без тебе не обійдуться? А я думаю, синку, що це тобі не під силу.

Тоні. Якби так говорила кожна мати…

Мати. То я б не здивувалася, любий. Ти гадаєш, мати може змиритися з тим, що в неї хтось відбирає дітей одного за одним? То вже й не мати буде — та, що таке стерпить.

Тоні. Але ж коли така страшна війна, мамо…

Мати. Не я в тому винна, Тоні. І жодна мати не винна. Ми, матері, ніколи ніяких війн не затівали, синочку; ми тільки розплачувалися за них своїми дітьми. Але я вже не буду така дурна, щоб віддати останнє. Хай там обходяться, як хочуть. Без мене. Я вже нічого не віддам. Я тебе не віддам, Тоні.

Тоні. Мамо, ти не сердься, але я… мушу піти. Розумієш, це ж… ну, одне слово, наказ. Усі чоловіки повинні зголоситись…

Мати. Який же ти чоловік, Тоні. Ти моя дитина. Досить мені заплющити очі, і я бачу знаєш що? Маленьке дитя, що сидить долі, щось жебонить і стромляє в ротик цяцьку. Не можна, Тоні! Не можна! Вийми цяцю з ротика!

Тоні. Я вже не дитина, матусю.

Мати. Справді? Ану йди сюди, глянь мені в очі. Ти, значить, хочеш на війну? Я справді мала… дорослого сина, Тоні, але той син обіцяв мені… щось інше, не це, пам'ятаєш? Я вчила свого сина… ненавидіти війну, правда ж? Він казав: "Мамо, коли ми виростемо великі, війн більш не буде; ми їх не хочемо, ми вже не вбиватимемо, вже не дамося гнати нас на заріз; мамо, ну як може хтось зняти зброю на людину…" Правда, Тоні?

Тоні. Правда, але… Нині зовсім інша річ, мамо. Адже ми обороняємось, розумієш?

Мати. Ну невже б ти зміг когось убити?

Тоні. Зміг би, мамо. Тобто я думаю… коли треба…

Мати. І тобі… хочеться туди?

Тоні. Страшенно, матусю.

Мати. От бач, Тоні. От бач. Уже й ти вислизнув із моїх рук, синочку. Вже я й тебе не розумітиму. Як же ти змінився, мій маленький!

Тоні. Мамо, ти плачеш? То ти… пускаєш мене?

Мати. Ні, Тоні. Я стара… і вперта жінка. Я не віддам свого сина… на те, що я прокляла. Мені вже занадто дорого обійшлися ці ваші війни, синочку. Ти не підеш. Я тебе не пущу.

Тоні. Мамо, невже ти можеш таке мені зробити? Ось побачиш, я… я втечу! Втечу! Втечу!

Мати (підводиться). Стривай-но! Подивись на мене, Тоні! Подивись!

Тоні. Матусю, я ж так тебе прошу…

Мати. І ти покинув би мене, мій єдиний синочку? А про те не подумав, що сталось би тоді зі мною? Чи змогла б я жити на світі, якби ти пішов від мене? Невже ти можеш таке мені зробити, Тоні? Адже в мене більше нікого не лишилося!

Тоні. Таж зі мною нічого-не станеться, мамо, ти не бійся! Слово честі, я це відчуваю, я знаю… Я взагалі не можу собі уявити, щоб зі мною щось сталося.

Мати. Авжеж, ти не можеш уявити, зате я можу, Тоні. Я можу. Всі ви, всі йшли, мов на прогулянку, я тільки й чула! "Ти не бійся, мамо, ми тільки туди та й назад…" Я вас знаю, синку. Мене ти не заморочиш.

Тоні. А я й не хочу тебе морочити, мамо. Я знаю, що… може, й загину там. Розумієш, я так виразно це уявляю… Відколи наважився… йти, вже стільки разів гинув… звісно, воно мені тільки постає в уяві, але так яскраво… Або ж бачу, як лежать хлопці з нашого класу… ніби всі полягли. Лежать купою, а пальці їхні ще в чорнилі… І мені байдуже, ти знаєш? 3овсім не страшно. А це означає, що я таки справді мушу. Я взагалі не можу уявити собі, як це так — не піти… Ми ж вирішили, що це обов'язок… наш обов'язок.

Мати. А хочеш знати, Тоні, який твій обов'язок? Лишатися зі мною. Це твій борг переді мною… за тата… і за братів. Когось ви повинні залишити мені. Адже я теж маю… якесь право, діти!

Тоні. Я знаю, матусю, але тут — вищий обов'язок…

Мати. Вищий, вищий… Я знаю, хлопче, що вже нічого не важу для тебе. Та, врешті, я для вас ніколи багато не важила. Я вже знаю ці ваші високі чоловічі обов'язки… але щоб я ставила їх над усе, так як ви, — цього ніхто не може від мене вимагати, Тоні.