Матрьонин двір - Сторінка 5

Нелегко їй було зважитися. Не шкода було самої горниці, що стояла без потреби, як і взагалі ні праці, ні добра свого не шкодувала Матрьона ніколи. І горниця однаково була обіцяна Кірі. Але моторошно було починати ломити той дах, під яким прожила сорок років. Навіть мені, квартирантові, було боляче, що> почнуть відривати дошки і вивертати пластини дому. Але для Матрьони було' це — кінець її життя всього.

Але ті, що наполягали, знали, що її дім можна руйнувати і при житті.

І Фаддєй з синами й зятями прийшли якось лютневого ранку і загриміли сокирами вп'ятьох, заверещали й заскрипіли відриваними дошками. Очі самого Фаддєя хазяйновито поблискували. Не зважаючи на те, що спина його не розгиналася вся, він зручно лазив і під крокви і жваво метушився внизу, прикрикуючи на помічників. Цю хату він хлопчиною сам будував колись з батьком; цю горницю для нього, старшого сина, і будували, щоб він оселився з молодою, а тепер він люто розбирав її по реберцю, щоб вивезти з чужого подвір'я.

Перезначивши нумерами вінки зрубу і дошки стелі, горницю з ванькиром розібрали, а саму хату з скороченими гтомо— стами відсікли тимчасовою ґонтовою стінкою. У стіні вони лишили щілини, і все свідчило, що руїнники, не будівники і не думають, щоб Матрьоні ще довго довелося тут жити.

А поки чоловіки ломили, жінки готували на день вантаження самогонку: горілка коштувала б надто дорого. Кіра привезла з Московської области пуд цукру, Матрьона Василівна під прикриттям ночі носила; той цукор і пляшки самогонщикові.

Винесено і складено було пластини перед ворітьми, зять— машиніст поїхав у Черусті за трактором.

Але того ж дня почалася заметіль — дуель, по-матрьо— ниному. Вона віяла і крутила дві доби і занесла дорогу страшними заметами. Потім, ледь дорогу прим'яли, пройшов один— другий вантажник — раптом потепліло, за один день разом відтало, пішли сирі тумани, задзюркотіли струмки, прориваючись у снігу, і нога в чоботі грузла до самої халяви.

Два тижні не давалася тракторові збурена горниця! Ці два тижні Матрьона ходила як неприкаяна. Від того їй особливо важко було, що прийшли три сестри її, всі одностайно вилаяли її дурепою за те, що світлицю віддала, сказали, що бачити її більше не хочуть, — і пішли.

І в ті ж дні кульгава кішка збігла з двору — і пропала. Одне до одного. Ще й це приголомшило Матрьону.

Нарешті відталу землю прихопило морозом. Надійшов со— няшний день, і повеселіло на душі. Матрьоні щось гарне приснилося проти того дня. Зранку дізналася вона, що я хочу зфото— графувати когонебудь за старовинним верстатом (такі ще стояли в двох хатах, на них ткали грубі підстілки), — і усміхнулася сором'язливо:

— Та вже почекай, Гнатовичу, пару днів, от горницю, бу— ва, збуду — складу свій верстат, бож цілий у мене — і знімеш тоді. їйбогу правда!

Видно, привабило' її показати себе в старовині. Від червоного морозяного сонця ледь рожевим залилося заморожене віконце в сінях, тепер скорочених, — і грів цей відсвіт обличчя Матрьони. У тих людей завжди обличчя гарні, хто в ладу з своїм сумлінням.

Перед смерком, повертаючися з школи, я побачив рух біля нашого дому. Великі нові тракторні сани були вже навантажені колодами, але багато' ще не вмістилося — і родина Фад— дея, і запрошені помагати кінчали збивати ще одні, саморобні. Всі працювали, як ошалілі, з тою затятістю', яка буває в людей, коли пахне великими грішми або сподіваються на велике частування. Кричали один на одного, сперечалися.

Суперечка точилася про те, як везти сани — поодинці чи разом. Один син Фаддєя, кульгавий, і зять-машиніст тлумачили, що відразу обоє сани не можна, трактор не потягне. А тракторист, самовпевнений товстомордий гевал, хрипів, що йому видніше, що він водій і повезе сани разом. Розрахунок його був ясний: за умовою машиніст платив за перевіз горниці, а не за рейси. Два рейси — по двадцять п'ять кілометрів та один |раз назад — він ніяк не встиг би зробити. А на ранок йому треба1 було бути з трактором уже в ґаражі, звідки він потягнув його потайки наліво.

Старий Фаддєй нетерпеливився сьогодні ж відвезти всю горницю — і він моргнув своїм поступитися. Другі, з поспіхом збиті, сани причепили за кріпкими першими.

Матрьона бігала серед мужчин, метушилася й помагала накочувати колоди на сани. Тут помітив я, що вона в моїй тілогрійці, уже вимазала рукав об зледенілий бруд колод, — і я з невдоволенням сказав їй про це. Тілогрійка була в мене пам'яткою, вона гріла мене в тяжкі роки.

Так я вперше розсердився на Матрьону Василівну.

— Ой, лишенько, бідна голівонько! — здивувалася вона. — Я ж іїї біжучи вхопила, та й забула, що твоя. Пробач, Гнатовичу. — І зняла, повісила сушитися.

Навантаження скінчилося, і всі, хто працював, з десяток чоловіків, прогриміли повз мій стіл і шмигнули під занавіску в кухоньку. Звідти глузувато застукали склянки, іноді дзвякала пляшка, голоси підносилися, вихваляння робилося запаль— нішим. Особливо хизувався тракторист. Супроводити сани до Черустів ішли зять-машиніст, кульгавий син Фаддєя і ще небіж один. Решта розходилася по хатах. Фаддєй, розмахуючи палицею, наздоганяв когось, поспішав щось витлумачити. Кульгавий син затримався коло мого стола закурити і раптом заговорив, як любить він тітку Матрьону, і що одружився недавно, і ось син у нього народився щойно. Тут покликали його, він пішов. За вікном заревів трактор.

Останньою квапливо вибігла з-за перегородки Матрьона. Вона тривожно хитала головою услід тим, що вийшли. Наділа тілогрійку, накинула хустку. У дверях сказала мені:

— І чому було двох не спорядити? Один би трактор не здолав — другий підтягнув би. А тепер що буде — Бог знає!..

І побігла слідом за всіма.

Після пиятики, суперечок і ходіння стало особливо тихо в покиненій хаті, вихолодженій частим відкриванням дверей. За вікнами вже зовсім стемнілої. Я теж загорнувся в тілогрійку і Сів перевіряти зошити. Трактор затих у далині.

Минула година, друга. І третя. Матрьона не поверталася, але я не дивувався: провівши сани, мабуть, пішла до своєї Маші.

І ще минула година. І ще. Не лише пітьма, але глибока якась тиша впала на село. Я не міг тоді зрозуміти, від чого тиша — від того, виявилося, що за весь вечір жоден потяг не пройшов по лінії за півверстви від нас. Радіо моє мовчало, і я зауважив, що надто вже, як ніколи, завовтузилися миші: все нахабніше, все голосніше вони бігали під тапетами, шкрябали й попискували.

Я отямився. Була година перша ночі, а Матрьона не поверталася.

Раптом почув я кілька крикливих голосів на селі. Ще були вони далеко, але ніби штовхнуло мене, що це до нас. І правда, скоро пролунав різкий стук у ворота. Чужий владний голос кричав, щоб відчинили. Я вийшов з електричним ліхтариком у густу темряву. Село все спало, вікна не світилися, а сніг за тиждень пританув і теж не відсвічував. Я повернув нижню завертку і впустив. До хати прийшло четверо в шинелях. Неприємно це дуже, коли вночі приходять до тебе галасливо і в шинелях.

При світлі розглянувся я, одначе, що у двох шинелі заліз— ничі. Старший, товстий, з таким самим обличчям, як у того тракториста, запитав:

— Де господиня?

— Не знаю.

—— А трактор з саньми з цього подвір'я виїжджав?

— З цього.

— Вони пили тут перед ВИЇЗДОМ?

Всі четверо мружилися, оглядаючися в напівтьмі від настільної лямпи. Я так зрозумів, що когось арештували або хотіли арештувати.

— Та що трапилося?

— Відповідайте на те, що вас питають!

— Але ...

— Поїхали п'яні?

— Вони тут пили?

Чи хто вбив кого? Чи не вільно було перевозити горницю? Надто вже рони на мене натискали. Але одне було ясне: що за самогонку Матрьоні могли дати строк.

Я відступив до кухонних дверцят і так закрив їх собою.

— Я не помітив. Не видно було.

(Мені й дійсно не видно було, було тільки чути).

І ніби розгубленим жестом я провів рукою, показуючи обстановку хати: мирне настільне світло над книгами й зошитами; натовп переляканих фікусів; суворе ліжко самотника. Ніяких слідів пиятики.

Вони вже і самі з прикрістю зауважили, що ніякої пиятики тут не було. І повернули до виходу, між собою говорячи, що пиятика була не в цій хаті, але добре було б ствердити, що була. Я супроводив їх і допитувався, що ж сталося. І тільки у фіртці мені буркнув один:

— Розгаратало їх усіх. Не позбираєш.

А другий додав:

— Та це дрібниця. Двадцять перший швидкий ледь з рейок не зійшов, от було б.

І вони швидко пішли.

Приголомшений, я повернувся до' хати. Кого — їх? Кого — всіх? А де ж Матрьона?

Я відгорнув занавіску і зайшов до кухні. Самогонний сморід ударив мене. Це було завмерле бойовище — згромаджених стільців і лави, порожніх перекинених пляшок і однієї недопитої, склянок, недоїденого оселедця, цибулі і покромсаного сала.

Все було мертве. І тільки таргани спокійно повзали по полю битви.

Щось було сказане про двадцять перший скорий. Доі чого? .. Може, треба було все це показати їм? Я вже сумнівався. Але що за клята звичка — нічого не пояснити неслужбовій людині?

І раптом скрипнула наша фіртка. Я швидко вийшов у сінці:

— Матрьона Василівна?

Двері з подвір'я відкрилися. Похитуючися, стискаючи руки, увійшла її подруга Маша:

— Матрьона ... Матрьона наша ... Гнатовичу ...

Я посадив її, і, всуміш з сльозами, вона оповіла.

На переїзді — гірка, в'їзд крутий.. ІПляґбавма нема. З першими саньми трактор перевалив, а трос луснув, і другі сани, саморобні, на переїзді застрягли і розвалюватися почали — Фаддєй для них дерева доброго не дав, для других саней. Відвезли трохи перші — за другими повернулися, трос рихтувати — тракторист і син Фаддєя кульгавий, і туди ж, між трактором і саньми, понесло й Матрьону. Що1 вона там пособити могла чоловікам? Вічно вона в чоловічі справи втручалася. І кінь колись її ледь в озеро не збив під ополонку. І пощо на переїзд проклятий пішла? — віддала горницю, і весь її борг, розрахувалася ... Машиніст усе дивився, щоб з Черустів потяг не налетів, його ліхтарі далеко видно було б, а з другого боку, від станції нашої, ішли два паротяги зчеплені — без світла і задом. Чому без світла — невідомо, а коли паротяг задом іде — машиністові з тендера сипле в очі вугільним пилом, дивитися погано. Налетіли — і на м'ясо всіх трьох змісили, хто між трактором і саньми. Трактор скалічили, сани на друзки, рейки зірвали і паротяги обидва набік.

— Та як же вони не чули, що паротяги надходять?

— Та ж трактор заведений реве.

— Аз трупами що?

— Не пускають.