Мауглі - Сторінка 10

Вся дичина у Джунглях перетворилась на кістяки, обтягнуті шкурою, і Багірі доводилось тричі на ніч убивати, щоб хоч трохи наїстись. Але найгірше було те, що не вистачало води — адже мешканці Джунглів п'ють хоч рідко, але багато.

Спека все дужчала й дужчала, вона витягла із землі останню вологу, поки, нарешті, головна протока Вайнгунги стала єдиним річищем, в якому між мертвими берегами ще пробивалася струминка води. І коли Хаті, дикий слон, що прожив сто, а то й більше років, побачив посеред річки довге сухе синювате пасмо скель, він упізнав Скелю Миру, підняв хобот і проголосив початок Водяного Перемир'я, як це зробив його батько п'ятдесят років тому. Олені, дикі свині і буйволи — всі хрипкими голосами підхопили його заклик, а Чіль, шуліка, кружляв над Джунглями і, викрикуючи та посвистуючи, попереджував усіх мешканців.

За Законами Джунглів, вбивство поблизу водопою після проголошення Водяного Перемир'я карається смертю. Причина та, що пити необхідніше, аніж їсти. Кожен у Джунглях може якось перебитися, коли не вистачає дичини; але вода — це вода, і коли залишається тільки одне джерело, всяке полювання по сусідству з ним припиняється, тому що мешканці Джунглів ходять туди тільки пити. Звичайної пори, коли води багато, ті, хто приходять напитися до Вайнгунги чи в інше місце, ризикують життям, і цей ризик є одна з насолод нічного життя. Спуститися так, щоб не зашарудів жоден листочок; по коліна бродити у воді, шум якої заглушає будь-який шелест; пити, щохвилини озираючись і напружуючи всі м'язи, щоб на випадок тривоги одчайдушно плигнути; валятися на піщаному березі і, досхочу напившись, повернутися з мокрою мордою до захопленої зграї — все це до нестями приємно молодим оленям з блискучими рогами і, головним чином, тому, що вони знають: Багіра і Шер-Хан кожної миті можуть кинутися на них і розірвати. Але тепер ця гра життям закінчилася, і мешканці Джунглів — тигри, ведмеді, олені, буйволи і дикі свині,— голодні, ослаблі, приходили до висохлої річки, пили каламутну воду і, неспроможні йти далі, лягали тут же.

Олені й дикі свині блукали цілий день, шукаючи чого-небудь поживнішого за суху кору і зів'яле листя. Буйволи не знаходили болота, де можна було б освіжитися, і зелених сходів, щоб там нишком попастись. Змії поприповзали з Джунглів до річки, сподіваючись спіймати яку-небудь заблудлу жабу; вони обвивалися навколо мокрих каменів і навіть не кусалися, коли дика свиня, риючи землю, зачіпала їх рилом. Усі річкові черепахи давно вже поїла Багіра, найспритніша з ловців, а риби позаривалися глибоко в твань. Тільки Скеля Миру тяглась уздовж обмілини, мов довга змія, і стомлені хвильки шипіли, висихаючи на її гарячих боках.

Мауглі приходив сюди щоночі освіжитися і зустрітися зі звірами. Найголодніший з його ворогів навряд чи зачепив би тепер хлопчика. Завдяки голій шкірі, він здавався худішим і нещаснішим за всіх своїх товаришів; волосся вигоріло на сонці і стало схоже на клоччя; ребра стирчали, як прутики в корзині; а через мозолі на ліктях і колінах, які він натер, часто лазячи рачки, його виснажені руки і ноги видавалися вузлуватими стеблинками. Але з-під скуйовдженого волосся дивилися спокійні і холодні очі хлопчика, тому що Багіра, його порадник в цей небезпечний час, навчила Мауглі триматися спокійно, полювати без поспіху і ніколи, ні за яких умов не втрачати самовладання.

— Настала погана пора, — сказала чорна пантера одного гарячого, як піч, вечора, — але вона мине, якщо ми зможемо протриматися до кінця. Чи повний твій шлунок, Людське дитинча?

— В моєму шлунку є їжа, та що з того. Як ти гадаєш, Багіро, дощі забули нас і ніколи більше не повернуться?

— Ні. Ми побачимо ще, як зацвіте мохва і молоді олені погладшають на свіжій траві. Ходімо до Скелі Миру і послухаємо новини. Сідай мені на спину, Братику.

— Тепер не час носити важкі речі. Я ще можу стояти на ногах. Що й казати, не дуже ми схожі на вгодованих биків.

Багіра глянула на свої витерті, вкриті пилом боки і прошепотіла:

— Минулої ночі я вбила вола в ярмі. Я до того опустилася, що не посміла б плигнути на нього, якби він був одв'язаний… Бау!

Мауглі засміявся.

— Так, ми тепер великі ловці,— сказав хлопчик. — Я тепер такий хоробрий, що…, їм червів.

І обоє вони спустилися хрусткими хащами до берега річки, де, ніби мереживо, в усі боки тяглися обмілини.

— Вода не виживе довго, — сказав Балу, наближаючись до них. — Дивись, скрізь сліди, схожі на стежки людини.

У низинах на місці берега жорстка трава повисихала і перетворилася на стоячі мумії. Уторовані стежки оленів і диких свиней, що тяглися до річки, порізали безбарвну низину запиленими коліями, пробитими у високій десятифутовій траві. В цей ранній час на всіх стежках було повно звірів, і кожен з них намагався перший потрапити до води. Чути було, як кашляють олені та їхні малята, задихаючись від їдкої, мов нюхальний тютюн, куряви.

Вище, там, де застояна вода облямовувала Скелю Миру, охоронницю Водяного Перемир'я, стояв Хаті, дикий слон, з трьома своїми синами, великими і сірими при світлі місяця; вони весь час похитувались туди й сюди. Трохи нижче перед ним розташувався авангард оленів; за ними — дикі свині й буйволи, а на протилежному березі, де високі дерева тяглися до самої води, відведено місце для хижаків: тигрів, вовків, пантер, ведмедів та інших.

— Справді, всі ми підкоряємося одному Закону, — промовила Багіра, бродячи по воді й оглядаючи ряди рогів і принишклих очей, де олені і дикі свині, збившись докупи, торсали один одного. — Доброго полювання всім, хто однієї крові зі мною! — додала пантера, витягнувшись так, що один бік її виглядав із води. Потім крізь зуби процідила:— Якби не Закон, можна було б дуже добре пополювати.

Насторожені вуха оленів розчули останні слова, і рядами пронеслося злякане шепотіння:

— Перемир'я! Не забувайте про Перемир'я!

— Тихше там! Тихше! — крикнув Хаті, дикий слон. — Перемир'я, Багіро, триває. Нині не час говорити про полювання.

— Хто ж знає це краще за мене? — відповіла Багіра, дивлячись своїми жовтими очима вверх по річці. — Тепер я їм черепах і ловлю жаб, Нгайах! Якби-то я могла вдовольнитися, обгризаючи гіллячки!

— Ми б цього дуже хотіли, — промекало оленя, яке народилося тієї весни і якому не подобалося багато чого на світі. Незважаючи на те, що мешканці Джунглів перебували в дуже жалюгідному становищі, всі, навіть Хаті, не втрималися від сміху; а Мауглі, спершись на лікті в теплій воді, голосно розсміявся і збив ногами піну.

— Гарно сказано, крихітко безрога, — муркнула Багіра. — Коли скінчиться Перемир'я, я згадаю це, на твоє щастя, — і стала пильно вдивлятися у темряву, щоб краще розгледіти маля і потім його впізнати.

Поволі на водопої заговорили всі. Вже можна було почути хрокання дикого кабана, що просив поступитися місцем; буйволів, які бродили піщаними обмілинами і щось буркотіли між собою, оленів, що розповідали історії про те, як вони збилися з ніг, марно намагаючись знайти їжу. Час від часу вони питалися хижаків, що тупцювали на другому березі, але ті не могли сказати нічого втішного, і пекучий вітер Джунглів дув між скелями та сухим шурхітливим гіллям, збиваючи на воду листя і куряву.

— Навіть люди ї ті мруть біля своїх плугів, — сказав молодий Самбгур. — Я йшов від заходу сонця і, аж поки стемніло, бачив трьох. Вони лежали нерухомо, а поруч — їхні буйволи. Скоро і ми так само лежатимемо.

— З учорашнього дня вода спала ще дужче, — обізвався Балу. — О Хаті, чи бачив ти коли-небудь таку посуху?

— Вона мине, вона мине, — відповів Хаті, обливаючися водою.

— Між нами є один, що довго не витримає,— сказав Балу і глянув на хлопчика, якого він дуже любив.

— Я? — обурено відгукнувся Мауглі, опускаючись у воду. — У мене немає вовни, щоб прикрити мої кістки, але якби здерти хутро з Балу…

Хаті здригнувся від такої думки, а Балу суворо сказав:

— Людське дитинча, непристойно розмовляти так з учителем Закону. Ніхто ще не бачив мене без шкури.

— От тобі й на, я ж зовсім не хотів тебе образити, Балу, я думав тільки сказати, що ти схожий на кокосовий горіх у шкаралупі, а я — на кокосовий горіх без шкаралупи. От якби здерти твою буру шкаралупу…

Мауглі сидів, підгорнувши ноги, і, як звичайно, пояснював пальцями, але підійшла Багіра, простягла м'яку лапу і пхнула хлопчика у воду.

— Дедалі все гірше, — сказала чорна пантера, коли він схопився, обтрушуючись. — Спершу з Балу треба було здерти шкуру; тепер він став кокосовим горіхом. Дивись, щоб він з тобою не зробив те, що роблять стиглі горіхи.

— А що? — необережно спитав хлопчик, хоч це й був один із найстаріших жартів у Джунглях.

— Дивись, щоб він не розбив тобі голову, — спокійно відповіла Багіра і знову пхнула його у воду.

— Негарно сміятися з учителя, — озвався Балу, коли Мауглі занурився втрете.

— Негарно? А чого ж ви чекали? Ця гола істота вештається всюди, кривляється, як мавпа, передражнює колишніх славних ловців і жартома смикає кращих із нас за вуса! — Це говорив, чвалаючи до води, Шер-Хан, кульгавий тигр.

Він чекав з хвилину, втішаючись враженням, яке він справив на оленів на протилежному березі; потім опустив свою квадратну пухнасту голову й почав хлебтати і гарчати:

— Джунглі перетворилися на притулок для голих малят. Подивись на мене, Людське дитинча…

Мауглі пильно, якомога зухваліше, глянув на нього, і через хвилину Шер-Хан одвернувся.

— Людське дитинча! Людське дитинча! — загарчав він, знову хлебчучи воду. — Воно зовсім не Людина, і не дитинча, а то б воно злякалося. Наступного разу ще, чого доброго, мені доведеться просити в нього дозволу напитися! Аурррг!

— Можливо, так і буде! — сказала Багіра, не зводячи з нього очей. — Авжеж, що буде… Фу-у, Шер-Хане! Яку нову ганьбу ти приніс сюди?

Кульгавий тигр занурив у воду підборіддя та нижню щелепу, і темні маслянисті смуги попливли вниз по течії.

— Людина! — байдуже промовив Шер-Хан. — Я убив її з годину тому. — Він знову загарчав і замуркотів про себе.

Ряди звірів здригнулися і захвилювалися, знявся шепіт, що потім перейшов у крик:

— Людина! Людина! Він убив Людину! — всі обернулися до Хаті, дикого слона, але той ніби нічого й не чув. Хаті ніколи не робив квапливо, і це одна з причин його довголіття.

— В такий час та вбити Людину! Хіба поблизу не було іншої дичини? — сердито сказала Багіра, вилізаючи з брудної води і по-котячому, як це вона робила завжди, обтрушуючи лапи.

— Я вбив її заради втіхи, а не для їжі.

Знову знявся зляканий шепіт, і уважні білі маленькі очі Хаті повернулися в бік кульгавого тигра.

— Заради втіхи, — ревів Шер-Хан.— І зараз я прийшов сюди попити і вмитися.