Мауглі - Сторінка 30

І вона робить це так гарно, що ніде в світі немає такої чудової весни, як у Джунглях.

Настає такий день, коли все в Джунглях стомлюється, і навіть пахощі, що пропливають у важкому повітрі, здаються застарілими й набридлими. Цього неможливо пояснити, можна тільки відчути. Потім настає інший день: око не помічає ніяких змін, але всі запахи робляться новими і прекрасними, і вуса мешканців Джунглів тремтять аж до самих коренів, а зимова шерсть на них починає вилазити довгим лахматим клоччям. У таку пору, як тільки випаде дощик, дерева, кущі, бамбуки, мохи, всі рослини з соковитим листям прокидаються і ростуть з шумом, який ви навіть можете чути. Серед того шуму вдень і вночі лунає глухе гудіння. Це — шум весни, трепетливий звук, але не дзижчання бджіл, не сплеск спадаючої води, не шелест вітру у верховітті дерев — ні! То муркотіння зігрітого щасливого світу.

Досі Мауглі завжди втішався зміною пір року. Це він перший помічав і Весняне Очко глибоко між травою, і перше пасмо весняних хмар, які ні з чим не сплутаєш у Джунглях; його голос лунав під зоряним небом в усіх вологих квітучих моріжках. Хлопець підспівував хору жаб або сміявся з маленької сови, яка літала білими ночами. Як і все його плем'я, для довгих переходів Мауглі вибирав весну і з радістю пробігав миль тридцять — сорок, а то й п'ятдесят од присмерку до ранкової зорі; а назад повертався задиханий, веселий і у вінку з дивних квітів. Четвірка не супроводжувала хлопця в шаленому бігу по Джунглях, а ходила співати з іншими вовками. Мешканці Джунглів дуже зайняті навесні, і Мауглі чув, як вони, залежно від своєї породи, то гарчать, то кричать, то свистять… У цей час голос у всіх їх мінявся, і це одна з причин, чому весна називається Порою Нових Пісень.

Проте, як сказав Мауглі пантері, цієї весни щось дивне робиться з ним. Ще паростки бамбука не встигли покритися коричневими плямами, як юнак уже чекав ранку, коли зміняться запахи. Та як тільки розвиднілося і Мор, павич, яскраво палаючи бронзою, блакиттю та золотом, сповістив про нові запахи поміж затуманених дерев, і Мауглі розкрив рот, щоб відповісти йому, слова застряли в юнака в горлі, і одне почуття охопило його з ніг до голови — почуття безутішного горя. Юнак оглянув себе, щоб переконатися, чи не наступив на колючку. Мор кричав про нові запахи, інші птахи вторили йому, а зі скель Вайнгунги до Мауглі долинув хриплий голос Багіри, схожий чи на крик орла, чи то на іржання коня. На брунчастих гіллячках почувся вереск Бандар-Логів; Мауглі стояв і хотів відповісти павичеві, але з вуст юнака виривалися лише зітхання та стогін, викликані його горем.

Мауглі дивився довкола і бачив лише насмішкуватих Бандар-Логів, які металися по деревах, бачив Мора, який, розпустивши хвіст, танцював на підгірку.

— Запахи змінилися, — вигукнув Мор. — Доброго полювання, Братику! Чому ж ти мовчиш?

— Братику, доброго полювання, — свиснув Чіль, шуліка, спускаючись з дружиною вниз. Вони обоє опустилися майже під носом Мауглі, так близько, що кінчик пухнастого білого пір'я доторкнувся до юнака.

Легкий весняний дощ — там називають його слоновим — пройшов по Джунглях смугою в півмилі, залишивши за собою мокре тремтяче листя, і закінчився подвійною райдугою і легким гуркотом грому. На хвилину весняний гул стих, і всі мешканці Джунглів зразу ж заговорили хором. Мовчав лише Мауглі.

"Я їв добру їжу, — подумав він, — пив добру воду. В горлі не пече, і воно не повужчало так, як тоді, коли я покуштував корінь з синіми цяточками, що Оо, черепаха, назвала його чистим кормом. Але мені важко. Я й сам не знаю, навіщо наговорив дурниць Багірі, іншим мешканцям Джунглів і своєму племені. Зараз мені то жарко, то холодно, то раптом і не холодно, і не жарко; але я злюся, сам не знаючи на кого і на що. Пора пробігтись! Перетну сьогодні гори, зроблю весняну прогулянку в північні болота, а потім повернуся. Я занадто довго і легко полював. Четвірка піде зі мною — адже вони стали гладкі, мов хробаки".

Мауглі покликав братів, але ніхто з четвірки не озвався. Вони зайшли дуже далеко й не чули його голосу. До того ж співали Пісню Місяця і Самбгура разом з вовками Зграї. Навесні мешканці Джунглів мало відрізняють день від ночі. Мауглі виразно загавкав, але у відповідь почув лише глузливе "няв" невеличкої плямистої деревної кішки, яка лазила над ним по гіллі, шукаючи ранні гнізда птахів. Юнак затремтів із гніву і до половини витяг свій ніж. Потім, хоч його ніхто й не бачив, набундючився і гордою ходою пішов униз пагорком, підвівши голову і насупивши брови. Але ніхто з його племені нічого не запитав у нього, бо кожен займався своїм ділом.

— Так, — промовив Мауглі до себе, хоч серцем відчував, що то правда. — Коли руді собаки приходять із Декана або Червона Квітка танцює поміж бамбуком, тоді всі Джунглі, виючи, збігаються до Мауглі і називають його великими, мов слон, іменами. Зараз же всі в Джунглях бісяться, наче Табакі, бо зачервонілося Весняне Очко, а Мор у веснянім танці показує свої голі ноги… Присягаюсь биком, що викупив мене, — Повелитель я Джунглів чи ні? Мовчіть! Що ви тут робите?

Два молодих вовки із Зграї бігли дорогою, розшукуючи підходяще місце для бійки (ви, напевно, пам'ятаєте, що Закон Джунглів забороняє битися на очах у Зграї). Шерсть на їхніх шиях настовбурчилась, мов дріт, і вони оскаженіло гавкали, готові до першого двобою. Мауглі рвучко кинувся вперед і в кожну руку схопив по витягнутій шиї, готуючись відкинути обох звірів назад, як це він часто робив під час гри або полювання разом із Зграєю. Однак йому ще не доводилось втручатись у весняну бійку. Вовки плигнули вперед, відштовхнули його і без зайвих слів зчепилися.

Мауглі встиг схопитися на ноги, ще не торкнувшися землі; він вихопив ніж і вискалив білі зуби. Тієї миті юнак ладен був забити обох вовків тільки за те, що вони б'ються, тоді як йому хочеться бачити їх смирними (хоч Закон кожному вовкові надавав повне право битися). Опустивши плечі, юнак бігав навколо двох звірів і тремтячою рукою збирався завдати подвійного удару саме в той момент, коли вгамується найгарячіший запал розлютованих вовків. Та, поки Мауглі вичікував, сили залишили його, рука з ножем опустилася, і він сховав свою зброю. Чекав мовчки.

— Я з'їв отрути, — промовив він нарешті. — Відтоді, як я з'явився на раду з Червоною Квіткою, з того часу, як убив Шер-Хана, ніхто з Зграї не міг повалити мене. А це ж лише хвіст Зграї, а не справжні мисливці. Моя сила залишила мене, і я незабаром умру. О Мауглі, чом ти не убив їх обох?

Бійка тривала, поки один вовк утік. Мауглі залишився сам на втупцьованому закривавленому клапті землі. Юнак поглядав то на свій ніж, то на ноги і руки, почуваючи себе нещасним. Почуття досі невідомого йому горя нахлинало на нього так само, як вода заливає колоду.

Цього вечора Мауглі раніше ніж завжди облишив полювати; їв мало, бо не хотілося обважніти перед весняним бігом. Він і їв сам, бо всі мешканці Джунглів подалися геть і десь співали або билися. Це була зовсім біла ніч, як кажуть у Джунглях. Здавалося, вся зелень встигла вирости зранку більше, ніж за цілий місяць. Мауглі надломив гіллячку, вчора ще вквітчану жовтим листям, і з неї почав капати сік. Біля ніг юнака вився теплий глибокий мох. Молода трава не мала гострих краєчків. Усі голоси Джунглів гули, наче струна арфи, зачеплена місячним променем, — дзвеніли повним місяцем Нових Пісень, що кидав свої промені на скелі й озера; і ці промені ковзали поміж дерев і повзучих рослин, пробиваючись крізь мільйони листочків. Незважаючи на своє горе, Мауглі заспівав од захоплення і рушив з місця. Він не йшов, а летів, бо ж вибрав шлях через пологий схил, що, перетинаючи самісіньке серце головних Джунглів, вів до північних боліт, де весняна трава заглушала тупіт його ніг. Людина, вихована людиною, могла б з великим зусиллям пробиратися при зрадливому місячному світлі, але м'язи Мауглі, загартовані роками тренувань, несли його, як пір'їнку. Якщо під ноги юнакові попадалося зломлене дерево чи якийсь камінь, він, не сповільнюючи ходи і навіть не думаючи про те, без будь-яких зусиль перескакував його. І, звісно, не падав. Коли ж Мауглі стомлювався, ідучи по землі, тоді він по-мавпячому хапався за найближчу ліану і прямо летів, а не дерся по тонких гілляках, поки знаходив дорогу поміж дерев. Потім простував знайденою дорогою, поки набридне, А тоді знову спускався на землю крізь листя. В горах йому траплялися гарячі ущелини, де він насилу дихав — такий там важкий запах нічних квітів і квітучих ліан. Мауглі минав прогалини, де місячне світло стелилося смугами, такими окресленими, наче квадрати мармурових плит у церкві. Він біг через гущавини, в яких молода волога поросль сягала йому до грудей і аж обнімала всю постать; мчав, перестрибуючи з каменя на камінь над норами переполоханих лисичок, над вершинами горбів, увінчаних скелями, він чув приглушене "чух-чух!" — це десь вдалині дикий кабан гострив об дерева ікла; далі зустрічав великого самотнього звіра, що дер червону кору з дерева, — паща хижака аж пінилася, а очі палали, наче вогонь. Іноді до Мауглі доносилося дзвякання рогів, і він звертав убік, а мимо, мотаючи опущеними головами, проносилася пара несамовитих самбгурів, закривавлених так, що кров аж чорніла на них. Інколи чув, як біля якого-небудь броду, наче бик, мекав Жакала, крокодил; натикався на клубок Отруйного Племені, але, перш ніж гадюки встигали вкусити його, Мауглі поблискував п'ятами далеко на валунах і знову зникав у Джунглях.

Так він біг, то кричав, то наспівував упівголоса, і почував себе найщасливішим у Джунглях; та ось пахощі нічних квітів попередили його, що вже недалеко болота, а вони лежали значно далі за найвіддаленіші місця, в яких хлопцеві доводилося полювати.

Тут знову ж таки людина, вихована людиною, на третьому кроці могла б провалитися з головою, але в Мауглі ніби очі були на ногах, і вони несли його з купини на купину, від однієї зеленавої подушки, що чвакала під ногами, до іншої без допомоги справжніх очей. Так він, полохаючи диких качок, досяг середини драговини і присів на порослу мохом колоду, що лежала у чорній воді. Довкола прокинулося все болото, бо навесні Пташине Плем'я спить дуже мало, і часто цілі зграї літають туди й сюди протягом усієї ночі.