Мауглі - Сторінка 6

Мауглі, якому було дуже соромно за свої вчинки, заснув між Багірою і Балу, вирішивши не мати більше до діла з Мавпячим Племенем.

Раптом він крізь сон відчув, як чиїсь сильні, шорсткі, маленькі руки вхопили його за руки й ноги; перед очима промайнули зелені галузки; і нарешті Мауглі здивовано побачив крізь розгойдані гілки дерев, як Балу підхопився на ноги з таким страшним ревом, що, мабуть, сполошив усі Джунглі, а Багіра, вищиривши зуби, стрибнула на дерево.

Бандар-Логи радісно заверещали і кинулись на верхні гілки, куди Багіра не могла дістатись. Всі вони кричали:

— Вона звернула на нас увагу! Багіра звернула на нас увагу! Всі Джунглі захоплені від нашої спритності й винахідливості!

Потім вони почали свій політ, а стрибки мавп з дерева на дерево — це така річ, яку неможливо описати. Вони мають там свої постійні шляхи вздовж і впоперек, свої спуски й підйоми, прокладені на висоті п'ятдесяти — сімдесяти, а то й цілих ста футів над землею; по них мавпи можуть мандрувати, коли потрібно, навіть уночі.

Дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки, і пострибали з однієї верхівки дерева на іншу, за кожним стрибком відміряючи не менше двадцяти футів. Коли б вони були без нього, то могли б просуватися вдвоє швидше, але важкенький хлопець їх затримував.

Мауглі паморочилось у голові, але він мимоволі тішився цим шаленим бігом, хоч його до смерті лякало те, що земля так далеко внизу. За кожним стрибком його так сіпало й підкидало, що, здавалося, з нього душа вилетить.

Його провідники здиралися з ним на самісіньку верхівку дерева, аж поки тоненькі гілки тріщали й згиналися під ними, а потім, кашляючи і верещачи, плигали, щоб сягнути дальшого дерева, хапаючись руками або ногами за найнижчі гілки. Часом він бачив принишклі зелені Джунглі на багато-багато миль. Вони простягалися перед ним, як безкрає море перед матросом, що видерся на вершечок щогли; а потім знову гілля та листя стьобали його по обличчю, і він з двома своїми вартовими знову спускався майже до землі. Так стрибаючи, з тріском, гиканням і верещанням все Плем'я Бандар-Логів мчало по деревних дорогах з своїм полоненим Мауглі.

Спочатку він боявся, що його впустять, потім розсердився, але розуміючи, що про боротьбу нема чого й думати, нарешті, почав розмірковувати. Перша думка його була — знайти кого-небудь, хто сповістив би про нього Балу й Багіру. Мауглі знав, що його друзі не встигнуть за мавпами, які летіли з неймовірною швидкістю. Але марно було шукати когось внизу, бо він бачив тільки густе листя. Тому Мауглі почав дивитися вгору і побачив далеко в синяві неба шуліку Чіля, який то шугав, то погойдувався на крилах і оглядав Джунглі, шукаючи падла. Чіль помітив, що мавпи щось тягнуть, і спустився на кількасот ярдів униз, щоб довідатись, чи їстівна та річ. Якраз у цей час мавпи витягли Мауглі на верхівку дерева, і Чіль аж скрикнув від здивування, коли побачив хлопця й почув звернуте до нього Владичне Слово Шулік: "Ми однієї крові — ти і я!.." Хвилі листя і гілок закрили хлопчика, але Чіль підлетів до сусіднього дерева якраз тоді, коли знову з'явилося маленьке смагляве обличчя.

— Запам'ятай мій слід! — кричав Мауглі. — Розкажи Балу з Сіонійської Зграї і Багірі із Скелі Ради!..

— Від кого, Брате? — Чіль бачив Мауглі вперше, хоч, звичайно, не раз чув про нього.

— Від Мауглі, Жаби! Вони зовуть мене Людським дитинчам! Запам'ятай мій слі-і-ід!

Останні слова він вигукнув уже тоді, як мавпи знову підняли його в повітря; але Чіль кивнув головою і знявся вгору так високо, що здавався завбільшки з порошину. Там він повиснув на крилах і почав стежити своїми далекозорими очима, де саме нахилялись верхівки дерев од мавп, що несли Мауглі.

— Вони далеко не втечуть, — сказав сам собі Чіль і посміхнувся. — Вони ніколи не доводять до кінця свого діла. Бандар-Логам завжди кортить скуштувати чогось нового, але цього разу, якщо зір мене не зраджує, вони скуштують лиха, бо Балу не любить жартів, а Багіра, наскільки мені відомо, б'є не самих лише кіз…

Він погойдувався на крилах, підібравши під себе лапи, й чекав.

А в цей час Балу і Багіра нетямилися з гніву та горя. Багіра лазила, як ніколи в житті, але тонке гілля ламалось під її вагою, і вона стрибала на землю, набравши повні пазури кори.

— Чом ти не попередив Людського дитинчати? — рикала вона на бідного Балу, який незграбно намагався бігти тюпцем, сподіваючись наздогнати мавп. — Навіщо було бити його мало не до смерті, коли ти навіть забув попередити про таку небезпеку?

— Швидше! О швидше! Може… може, ми ще доженемо їх, — задихався Балу.

— Такою ходою? Ми не наздоженем навіть пораненої корови! Вчителю Законів, щедрий на стусани дітям, іще одна миля такого шкандибання, і ти простягнеш ноги. Сідай краще та подумай! Розробимо план. Тепер не час ганятись за мавпами. Вони можуть кинути його додолу, коли ми будемо їх наздоганяти.

— Аррула! Гуу! Може, вони вже й кинули його, стомившись нести. Хіба можна довіряти Бандар-Логам? Нехай посиплються мені на голову дохлі кажани! Годуйте мене чорними кістками! Напустіть на мене хмари диких бджіл, хай закусають мене до смерті, і поховайте мене разом з гієною, бо я найнещасніший з усіх ведмедів! Арулала! Вагуа! О Мауглі, Мауглі! Чом я не попередив тебе про Мавпяче Плем'я замість того, щоб товкти по голові… Може, й зараз я вибив у нього з пам'яті сьогоднішній урок, і він буде самотній у Джунглях без Владичних Слів!

І Балу, обхопивши голову лапами, зі стогоном покотився долі.

— Але ж він іще зовсім недавно повторював мені усі Слова правильно! — нетерпляче перебила його Багіра. — Балу, в тебе ні пам'яті, ні пошани до себе! Що подумали б Джунглі, коли б я, чорна пантера, почала вихилятись, немов який-небудь Сагі, дикобраз, та ще й вила при цьому?

— А яке мені діло до того, що подумають Джунглі! Може, він уже загинув!

— Якщо тільки вони не скинуть його з дерева, щоб побавитись, або не уб'ють, коли їм набридне тягати його за собою, то я аніскілечки не боюсь за Людське дитинча. Мауглі розумний, багато чого навчився, а крім того, у нього такі очі, які наганяють страх на всі Джунглі. Але біда в тому, що він попав до Бандар-Логів, а мавпи, мешкаючи на деревах, не бояться нікого з нас…

Багіра замислено лизнула передню лапу.

— Дурень, от я хто! Товстий, бурий дурень, який тільки й уміє копати коріння! — закричав Балу, підскочивши з землі. — Правду казав Хаті, дикий слон: "Для кожного — свій страх". А вони, оці Бандар-Логи, бояться Каа, кам'яного змія. Він лазить не гірше за них. Нічної пори він викрадає молодих мавп. Від одного його імені, вимовленого пошепки, в них холонуть їхні підлі хвости. Ходімо до Каа!

— Що він зробить для нас? Він не нашого племені, без ніг і з такими лихими очима, — сказала Багіра.

— Він дуже старий і дуже хитрий. Крім того, він завжди голодний, — промовив Балу з надією в голосі. — Пообіцяй йому багато кіз!

— Він спить цілий місяць після того, як добре наїсться.

Може, він і зараз спить, а якщо навіть і прокинеться, то що, коли він захоче пополювати своїх кіз?

Багіра мало знала Каа, тому й ставилась з недовірою до слів Балу.

— Ну, в такому разі, старий мисливцю, ми разом постараємось його умовити.

Балу потерся своїм вилинялим бурим плечем об пантеру, і вони пішли розшукувати Каа, кам'яного пітона.

Каа лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на південному сонці і милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд: витягнувши по землі тупоносу голову, він згортав тридцять футів свого тіла у фантастичні вузли та звивини і облизував губи, думаючи про наступний обід.

— Він ще не їв, — промовив Балу, полегшено зітхаючи, коли побачив чорну, в коричневих та жовтих плямах, шкіру. — Будь обережна, Багіро! Він завжди трохи недобачає після линяння і нападає раптово.

Каа не був отруйна змія — до отруйних гадюк він ставився навіть з презирством і вважав їх за боягузів, — але мав страшну силу, ї коли вже обвивав кого-небудь своїми величезними кільцями, то марно було сподіватися визволення.

— Щасливого полювання! — закричав Балу, присідаючи на задні лапи. Як і всі змії його породи, Каа був трохи глухуватий і не одразу розібрав слова привітання. Він на всякий випадок скрутився і ще нижче нахилив голову.

— Щасливого полювання всім нам, — відповів він нарешті. — Ого, Балу! Та ти що тут робиш? Щасливого полювання, Багіро! Принаймні один між нами голодний. Чи не принесли ви новини про дичину? Може, десь поблизу є лань або молодий олень? У мені зараз порожньо, як у тому колодязі, що зовсім висох.

— Ми йдемо на полювання, — недбало відповів Балу. Він знав, що підганяти Каа не слід, бо той занадто довгий.

— Дозвольте й мені приєднатись до вас, — сказав Каа. — Який-небудь зайвий удар нічого не вартий для тебе, Багіро, або для тебе, Балу, а я… я мушу чекати й чекати цілими днями на лісовій стежці і повзати мало не до півночі, щоб спіймати якусь молоденьку мавпу! Ех! Та й дерева тепер не ті стали, які були за моєї молодості. Все попадаються якісь трухляві гілки та сучки.

— А може, це тому, що ти дуже важкий, га? — зауважив Балу.

— Так, я справді довгий, дуже довгий! — відповів гордовито Каа. — Але все ж таки в усьому винен оцей молодий ліс. Вірите, я мало не впав на землю під час останнього полювання — справді, трохи-трохи не впав. Хвіст мій не щільно обкрутився круг дерева, я посковзнувся, розбуркав Бандар-Логів, і вони облаяли мене всякими непристойними словами.

— Безногим жовтим земляним хробаком, — процідила крізь вуса Багіра, ніби намагаючись щось пригадати.

— Сссс! Невже вони й так мене обзивали? — спитав Каа.

— Щось подібне кричали вони нам минулої ночі, але ж ми ніколи не звертаємо на них уваги. Вони верзуть усякі дурниці, кажуть навіть, що в тебе повипадали усі зуби, і тепер ти ловиш тільки козенят, бо, мовляв (справді ж, вони забули всякий сором, оці Бандар-Логи!), боїшся цапових рогів, — провадила Багіра солодким голосом.

Змії, а особливо такі, як старий обережний пітон Каа, дуже рідко виявляють свій гнів, однак Балу й Багіра помітили, як тремтіли і роздувались величезні ковтальні м'язи обабіч горлянки Каа.

— Бандар-Логи подалися на нові місця, — спокійно промовив пітон. — Коли я сьогодні виповз на сонце, я чув їхні крики на верхівках дерев.

— Ми… от ми і йдемо слідом за Бандар-Логами, — почав був Балу, але слова застрягали йому в горлі: за його пам'яті це вперше мешканець Джунглів зізнався в тому, що його цікавлять мавпи.

— Що ж, певне, не якась там дрібниця примусила двох таких відважних мисливців, безсумнівно, вожаків у себе в Джунглях, бігти слідами Бандар-Логів, — ввічливо сказав Каа, навіть піднімаючись від цікавості.

— Звичайно, — почав Балу. — Я лише старий, а часом і дурний учитель Закону у Сіонійських вовченят, а Багіра…

— Лише Багіра, — перебила його чорна пантера і, зціплюючи рот, голосно ляснула зубами: вона не любила самоприниження. — Справа от у чому, Каа.