Маятник Фуко - Сторінка 111

На кінчику вістря утворилися два відростки, неначе ріжки великого слимака...

Заплющивши очі, з запіненим ротом, не перестаючи крутитися дзиґою, танцюристи, наскільки це дозволяв простір, почали колом кружляти навколо Маятника; якимось дивом їм щастило не перетинати його траєкторії. Крутячись усе швидше, вони відкинули свої берети, їхнє довге чорне волосся розмаялось, і здавалося, ніби голови їм ось-ось злетять із плечей. Дервіші завивали, як того вечора в Ріо, — гу-у, гу-у, гу-у-у-у...

Білі утворення починали набувати певних форм, одне з них немовби прибрало людської подоби, друге досі було схоже на фалос, на бульбашку, на скляну посудину, третє ж явно скидалось на птаха, сову з великими очами, настовбурченими вухами та кривим дзьобом, схожу на літню вчительку природознавства.

Мадам Олькотт почала допитувати першу з'яву:

— Келлі, це ти?

І зі з'яви залунав голос. Це, безперечно, говорив не Тео Фокс, це був далекий голос, який ледве вимовляв:

— Now... Ido reveale, a... a mighty Secret if you marke it mil...

— Так, далі, — наполягала Олькотт.

Голос провадив:

— This very place is call'd by many names... Earth... Earth is the lowest element of All... When thrice yee have turned this Wheele about... thus my greate Secret I have revealed...

Тео Фокс зробив жест рукою, ніби благав пощади.

— Розслабся і хоч трішки затримай його... — звеліла мадам Олькотт. Відтак вона звернулася до совиної подоби: — Я впізнаю тебе, Кунрате, що ти хочеш нам сказати?

Сова, здавалось, заговорила:

— Alle lu... ja... Allelu... ja... Was...

— Was?

— Was helfen Fackeln Licht... oder Briln... so die Leut... nicht sehen... wollen...

— Ми хочемо, — говорила мадам Олькотт, — скажи нам, що тобі відомо...

— Symbolon kósmou... tâ ántra... kai tân enkosmiôn... dunámeôn erithento... oi theológoi...

Лео Фокс теж був на межі виснаження, голос сови почав завмирати. Лео нахилив голову, насилу втримуючи з'яву. Невблаганна мадам Олькотт звеліла йому триматися і звернулась до останньої з'яви, яка теж набула антропоморфних обрисів.

— Сен-Жермене, Сен-Жермене, це ти? Що тобі відомо?

З'ява взялася наспівувати якусь мелодію. Мадам Олькотт звеліла музикантам стишити гуркіт, танцюристи вже не завивали, але не полишали своїх піруетів, дедалі більше знесилюючись.

З'ява співала:

— Gentle love this hour befriends me...

— Це ти, я впізнаю тебе, — заохотливо сказала мадам Олькотт. — Говори, скажи нам, де, що...

З'ява промовила:

— Il était nuit... La tête couverte du voile de lin... j'arrive... je trouve un autel de fer, j'y place le rameau mystérieux... Oh, je crus descendre dans un abome... des galeries composées de quartiers de pierre noire... mon voyage souterrain...

— Це обман, обман, — закричав Альє, — браття, вам усім відомі ці слова, це з Trés Sainte Trinosophie , це ж я написав, будь-хто може прочитати це за шістдесят франків! — Він підбіг до Гео Фокса і почав шарпати його за руку.

— Зупинись, негіднику, — заверещала мадам Олькотт, — ти його вб'єш!

— Байдуже! — загорлав Альє, стягуючи медіума з крісла.

Гео Фокс спробував утриматися на ногах, хапаючись за своє власне виділення, яке, падаючи разом із ним, розлізлося, шумуючи, по підлозі. Гео впав у калюжу клейкої речовини, яку він не переставав виділяти, і застиг неживий.

— Зупинися, божевільний, — верещала мадам Олькотт, кидаючись на Альє. А тоді до інших двох братів: — Тримайтесь, малюки, вони ще повинні заговорити. Кунрате, Кунрате, скажи йому, що ви справжні!

Лео Фокс, аби врятуватись, силкувався втягнути у себе сову. Мадам Олькотт стала у нього за спиною і стиснула йому скроні, щоб скорити своїй волі. Сова зрозуміла, що ось-ось зникне, і збунтувалася проти того, хто її породив:

— Тьху, тьху, Diabolos — сичала вона, намагаючись видзьобати йому очі. Лео Фокс забулькотів, неначе йому перерізали сонну артерію, і впав на коліна. Сова зникла, перетворившись на бридку твань (із писком пі-і-і, піі-і), в яку, задихаючись, упав медіум і знерухомів, сповитий нею. Розлючена Олькотт звернулась до Тео, який, мужньо тримався:

— Говори Келлі, ти мене чуєш?

Келлі більш не говорив. Він намагався відокремитися від медіума, який тепер верещав, наче йому виривали нутрощі, й пробував утягнути те, що виділив, молотячи руками по порожнечі.

— Келлі, безвухий, не пробуй обманювати знову, — репетувала Олькотт. Але Келлі, неспроможний відірватися від медіума, намагався задушити його. Він приліпився до останнього з братів Фоксів, наче жуйка, якої той даремно намагався скараскатися. Відтак Тео теж упав на коліна, закашлявся, змішуючись із паразитичною істотою, що пожирала його, і покотився по землі, борсаючись, наче охоплений полум'ям. Те, що було Келлі, спершу вкрило його саваном, відтак спустило дух, розтанувши, і залишило його на підлозі, спустошеного і вдвічі меншого, схожого на мумію дитини, забальзамовану Салоном. Ту ж мить чотири танцюристи в унісон зупинилися й замахали руками в повітрі — кілька секунд вони здавалися потопельниками, що стрімголов поринають у глибину, відтак безсило попадали, скімлячи, мов цуценята, і прикриваючи собі голову руками.

Тим часом Альє перебрався назад у Галерею, утираючи піт із чола носовичком, що прикрашав кишеньку його піджака. Він двічі глибоко вдихнув і підніс до вуст якусь білу пігулку. Відтак закликав до тиші:

— Браття, лицарі. Ви бачили, які недолугі фокуси хотіла накинути нам ця жінка. Зосередьмося знову і повернімось до мого плану. Дайте мені годину часу, щоб поговорити з підсудним віч-на-віч.

Мадам Олькотт була поза грою, вона з майже людським болем нахилилась над своїми медіумами. Але ситуацію знов опанував П'єр, який пильнував за подіями, сидячи на троні.

— Ні, — сказав він, — залишається лише один спосіб. Le sacrifice humain! До мене le prisonier!

Загіпнотизовані його владністю, гіганти Авалону схопили Бельбо, який приголомшено стежив за сценою, і штовхнули його до П'єра. Той підвівся, зі спритністю жонглера одним махом поставив трон на стіл і відсунув стіл насеред хорів, відтак схопив на льоту линву Маятника і зупинив кулю, ступивши по інерції крок назад. Усе відбулося вмить: неначе виконуючи якийсь план, — може, під час недавнього замішання і справді дійшло до якогось порозуміння, — гіганти зійшли на цей подіум, висадили на трон Бельбо, і один з них двічі обкрутив навколо його шиї линву Маятника, тимчасом як другий тримав кулю, яку потім поклав на край стола.

До цієї шибениці поквапно підійшов Браманті, сяючи величчю у своїй шарлатовій рясі, і розпочав псалмодію:

— Exorcizo igitur te per Pentagrammaton, et in nomine Tetragrammaton, per Alfa et Omega qui sunt in spiritu Azoth. Saddai, Adonai, Jotchvah, Eieazereie! Michael, Gabriel, Raphael, Anael. Fluat Udor per spiritum Eloim! Maneat Terra per Adam Iot-Cavah! Per Samael Zebaoth et in nomine Eloim Gibor, veni Adramelech! Vade retro, Lilith!

* * *

Бельбо стояв, випроставшись, на троні з мотузкою на шиї. Гіганти більше не мусили тримати його. Досить йому було зробити найменший непевний порух, він упав би з цієї нестійкої конструкції і його задушив би зашморг.

— Дурні, — заволав Альє, — як ми тепер повернемо його на свою вісь? — Він думав про безпеку Маятника.

Браманті всміхнувся:

— Не турбуйтеся, графе. Це вам не змішування фарб. Це Маятник, його винайшли Вони. Він знатиме, як коливатися. Зрештою лише людська жертва може найефективніше спонукати Силу до дії.

Аж до цієї миті Бельбо тремтів. Тепер же я побачив, що він відпружився, не скажу, що його обличчя проясніло, але тепер він дивився на глядачів із цікавістю. Гадаю, в цю мить, після того як він став свідком суперечки між двома супротивниками, як побачив перед собою знівечені тіла медіумів і дервішів, які досі смикались і скиглили обабіч нього, та вбрання схвильованих достойників, у нього знову прокинувся його найнеповторніший дар — відчуття смішного.

У цей момент — я в цьому впевнений — він вирішив, що не дозволить більше себе залякувати. Можливо, через те, що він опинився на підвищенні, його охопило відчуття зверхності, і він, наче з просценіума, спостерігав, як метушилося в безтямній сутичці це збіговисько навіжених, а в глибині, майже при вході, втративши всякий інтерес до подій, почвари штовхали одна одну ліктем і хихотіли, як Аннібале Канталамесса та Піо Бо.

Він лише кинув тривожний погляд на тремтячу Лоренцу, яку знову тримали за рамена двоє гігантів. Лоренца прийшла до тями. Вона плакала.

Не знаю, чи Бельбо остерігався виявити перед нею свій страх, чи, може, вирішив, що це єдиний спосіб надати ваги своїй погорді, своїй вищості над цією зграєю, але він тримався прямо, з піднесеною головою, його сорочка була розстебнута на грудях, руки зв'язані за спиною, він набрав гордовитої постави, наче зроду не знав страху.

Миролюбність Бельбо заспокоїла Альє, який, зрештою, змирився з перервою в коливаннях Маятника. Все ще прагнучи вивідати таємницю, усвідомлюючи, що він на порозі мети пошуків цілого свого життя, чи багатьох життів, твердо надумавши повернути собі владу над своїми прибічниками, він знову звернувся до Якопо:

— Ну ж бо, Бельбо, схаменіться. Ви ж розумієте, що перебуваєте у становищі, м'яко кажучи, досить незручному. Облиште цю комедію.

Бельбо не відповів. Він дивився в інший бік, неначе з делікатності не хотів слухати чужу розмову, свідком якої ненароком став.

Альє наполягав, промовляючи заспокійливим тоном, наче до дитини:

— Я розумію ваше обурення і, даруйте, вашу стриманість. Видима річ, у вас викликає відразу думка про звірення такої інтимної і такої неприступної таємниці юрбі, яка тільки-но показала малоцивілізоване видовище. Однак ви можете розповісти цю таємницю лише мені, на вухо. Тепер я допоможу вам спуститися вниз, і ви скажете мені це слово, одне-однісіньке слово.

Бельбо сказав:

— Ви так вважаєте?

Тоді Альє змінив тон. Уперше в житті я побачив його в такій бундючній, сакраментальній, помпезній подобі. Він говорив так, ніби на ньому були такі самі єгипетські шати, що й на його колегах. Я відчув у його тоні фальш, здавалося, він пародіює тих, кого завжди щедро обдаровував своїм зверхнім, поблажливим співчуттям.