Маятник Фуко - Сторінка 62

— Нема чого показувати. Я сам сюди більше не зазираю. У кожному разі, по смерті я прийду і все спалю.

— Сподіваюсь, тут водяться привиди, — сказала Лоренца.

— Тепер так. За часів дядька Карло ні, це було дуже веселе місце. Все дуже по-сільському. Тепер я приїжджаю сюди саме тому, що тут панує ідилія. Як чудово працювати увечері, коли в долині брешуть собаки.

Він показав нам кімнати, де ми мали спати: мені, Діоталлеві та Лоренці. Лоренца оглянула кімнату, торкнулася старого ліжка з великою білою ковдрою, понюхала простирадла і сказала, що їй здається, ніби вона перебуває в якійсь бабусиній оповідці, бо вони пахнуть лавандою. Бельбо зауважив, що це неправда, це лише запах вологи, Лоренца відповіла, що це не має значення, а тоді, притулившись до стіни і злегка випинаючи вперед стегна й лоно, ніби збиралася змагатися з фліпером, запитала:

— Я спатиму тут сама?

Бельбо зирнув убік, де були ми, тоді подивився в інший бік і вирушив до коридору, кажучи:

— Про це ми ще поговоримо. У будь-якому разі ти матимеш пристановище тільки для себе.

Ми з Діоталлеві вийшли і почули, як Лоренца питає, чи вона його осоромила. Він сказав, що якби не дав їй кімнати, вона б сама запитала, де, на його думку, вона спатиме.

— Я зробив перший хід, і в тебе нема вибору, — заявив він.

— Який хитрющий! — відказала вона, — то я й буду спати у своїй кімнатці.

— Спи, де хочеш, — сказав Бельбо роздратовано, — але вони приїхали сюди працювати, ходімо на терасу.

* * *

І ми взялися до роботи на великій терасі, де було поставлено альтанку; перед нами стояли свіжі напої і багато кави. Міцні напої було відкладено до вечора.

З тераси було видно Брікко, а під пагорбом Брікко — велику нічим не прикрашену будівлю з двором і футбольним полем. Все це було всіяне барвистими фігурками, дітей, як мені здалося. Бельбо пояснив:

— Це місія салезіян. Саме тут дон Тіко навчав мене грати. В оркестрі.

Я пригадав сурму, від якої Бельбо відмовився після того, як вона йому приснилась, і запитав:

— На сурмі чи на кларнеті?

На мить його охопила паніка:

— Звідкіля ви... Ага, ясно, я розповідав вам про свій сон і про сурму. Ні, дон Тіко вчив мене грати на сурмі, але в оркестрі я грав на бомбардоні.

— Що це таке?

— Усе це давні історії. Нумо працювати.

* * *

Але поки ми працювали, я побачив, що він раз у раз поглядає на місію. Враження було таке, ніби він говорив про сторонні речі, аби лише мати змогу дивитися туди. Іноді він уривав дискусію:

— Тут, унизу, спалахнула колись стрілянина — одна з найшаленіших наприкінці війни. В *** постало щось на зразок угоди між фашистами та партизанами. Навесні партизани сходили вниз і займали село, а фашисти їх не чіпали. Фашисти були не з цього краю, а партизани — всі місцеві хлопці. У разі сутички вони вміли знайти стежку поміж рядками кукурудзи, у гаях, серед огорож. Фашисти отаборилися в містах і виїжджали звідти лише на облави. Взимку партизанам було важко перебувати на рівнині, ніяк було заховатися, на снігу тебе видно здалеку, і з кулемета можна поцілити й за кілометр. Тоді партизани підіймалися на вищі пагорби. Там вони знали всі стежини, доріжки і схованки. А фашисти контролювали рівнину. Однак тої весни ми були напередодні визволення. Тут і досі перебували фашисти, але вони не насмілювалися, гадаю, повертатися до міст, бо відчували, що остаточний удар буде завданий саме там, як це й сталося близько двадцять п'ятого квітня. Між фашистами та партизанами виникла, мабуть, певна домовленість, партизани чекали, вони не хотіли сутичок, відчуваючи певність, що невдовзі щось станеться, вночі лондонське радіо передавало дедалі втішніші новини, почастішали спеціальні повідомлення для бригади Франкі — завтра знову задощить, дядько П'єтро приніс хліба і таке інше, — можливо, ти, Діоталлеві, їх чув... Але... мабуть, сталося якесь непорозуміння, партизани зійшли вниз, коли фашисти ще не вирушили, і ось одного дня моя сестра, що сиділа була на терасі, знову вернулась у хату, щоб сказати, що там надворі двоє бігають наввипередки з автоматами. Ми не здивувалися, це могли бути хлопчиська, які намагались розігнати нудьгу, граючись зі зброєю; одного разу двоє пустунів вистрілили по-справжньому, і куля ввігналась у стовбур дерева, на який спиралася моя сестра. А вона нічого навіть не помітила — про все це нам розповіли сусіди. Після цього їй наказано тікати геть, щойно вона побачить, як двоє граються з автоматами. "Вони граються знову", — сказала вона з порогу, щоб показати, яка вона слухняна. І того дня ми почули першу автоматну чергу. А за нею озвалася друга, третя, потім їх було багато, лунали сухі рушничні постріли, "тра-тата" автоматів, кілька глухіших вибухів, можливо, ручних гранат, а наостанок звук кулемета. Ми зрозуміли, що це вже не ігри. Проте ми не встигли обмінятися думками з цього приводу, бо вже не чули своїх голосів. Бух, бам, бум, тра-та-та. Ми причаїлися під умивальником, я, моя сестра і мама. Тоді через коридор приповз дядько Карло і сказав, що ми тут надто на видноті, ми повинні йти до них. Ми перемістилися в інше крило, де плакала тітка Катеріна, бо бабуся була надворі...

— Це саме тоді бабусі довелося впасти долілиць на полі, між двох вогнів...

— А про це ви звідки знаєте?

— Ви розповідали мені це у сімдесят третьому, в день після маніфестації.

— Боже мій, яка пам'ять. З вами треба пильнувати, що говориш... Авжеж. Але мій батько теж був надворі. Як ми дізналися пізніше, він був у центрі містечка, заховався у підворітні й не міг вийти, бо зчинилася стрілянина з одного кінця вулиці в другий, а з вежі мерії загін Чорних бригад поливав площу з кулемета. У підворітні стояв також колишній фашистський староста містечка. У певний момент він сказав, що зможе добігти додому, треба лише завернути за ріг. Він дочекався хвилини затишшя, вискочив із воріт, добіг до рогу і тут його скосила у спину кулеметна черга з мерії. Мій батько, який перейшов першу світову війну, інстинктивно розумів: краще залишатись у підворітні.

— Це місце повне солодких спогадів, — зауважив Діоталлеві.

— Ти не повіриш, — сказав Бельбо, — але вони справді солодкі. І це єдині справжні речі, які я пам'ятаю.

Інші не зрозуміли, а я відчув у цьому правду — і тепер я знаю, в чому вона полягала. Особливо в ті місяці, коли він плавав посеред моря примар дияволістів після багатьох років оповивання свого розчарування романічною облудою, дні, пережиті в ***, у його пам'яті здавалися світом, де куля є кулею, або ти її уникнеш, або вона тебе вразить, де дві сторони були чітко окреслені, позначені кольорами, червоним і чорним, або хакі й сіро-зеленим, без двозначностей — принаймні тоді йому так здавалося. Мертвий був мертвий, був мертвий, був мертвий. Не те, що полковник Арденті з його слизьким зникненням. Я подумав, що, можливо, мені слід було розповісти йому про синархію, яка в ті роки вже давалася взнаки. Хіба не була синархічною зустріч між дядьком Карло та Терці, які обидва розійшлися, опинившись на протилежних полюсах того самого лицарського ідеалу? Але навіщо мені було забирати у Бельбо його Комбре? Ці спогади були солодкі, бо говорили йому про єдину істину, яку він пізнав, і лише згодом виник сумнів. Тільки, як натякнув він мені, навіть у часи істини він залишався спостерігачем. Він бачив у спогадах той час, коли він дивився, як народжується пам'ять інших, Історія й ті численні історії, написати які судилось не йому.

А може, все-таки мить слави й вибору була? Він-бо сказав:

— А потім того ж таки дня я вчинив найгероїчніший вчинок у своєму житті.

— Мій Джон Вейн, — сказала Лоренца. — Розкажи.

— Нічого особливого. Повзучи до крила дядька та тітки, у коридорі я набрався духу і став на ноги. До вікна далеко, ми на другому поверсі, ніхто у мене не влучить, казав я собі. І в мене було відчуття капітана, який стоїть випростаний, у гущавині бою, а навколо нього свистять кулі. Тоді дядько Карло розгнівався, сердито втяг мене до кімнати; мене душили сльози, бо розвага скінчилася; ту ж мить ми почули три постріли, дзвін розбитих шибок і звук рикошету, ніби в коридорі хтось грався тенісним м'ячем. Куля влетіла крізь вікно, вцілила у водогінну трубу і відскочила, вганяючись у підлогу якраз у тому місці, де раніше стояв я. Коли б я все ще був там, кульгати б Мені увесь свій вік. Можливо.

— Боже мій, я б не захотіла тебе кульгавого, — сказала Лоренца.

— Якби це сталося, може, сьогодні я був би задоволений, — зітхнув Бельбо. Справді-бо, і в тому випадку вибір був не за ним: у кімнату затягнув його дядько.

* * *

За якусь хвилину Бельбо знову відірвався від роботи й повів розповідь далі:

— Аж ось нагору зійшов Аделіно Канепа і сказав, що в пивниці ми всі будемо у більшій безпеці. Він і мій дядько не розмовляли один з одним роками, я вже згадував про це. Але у трагічний момент Аделіно знову став людиною, і дядько навіть потис йому руку. Тож ми провели годину в темряві між бочками, посеред запаху незліченних зборів винограду, який трохи шибав у голову, не кажучи вже про постріли. Відтак кулеметний шквал угамувався, постріли, що долинали до нас, потроху стихали. Ми зрозуміли, що хтось відступав, але не знали ще, хто саме. Аж поки з віконця у нас над головою, яке виходило у провулочок, не почули голос, який питав місцевою говіркою: "Monssu, і'е d'la repubblica bele si?"

— Що це означає? — поспитала Лоренца.

— Більш-менш таке: добродію, чи не були б ви такі ласкаві сказати мені, чи є ще у ваших краях прихильники Італійської Соціальної республіки? За тих часів республіка вважалася поганим словом. То був партизан, який розпитував перехожого або когось, хто виглядав у вікно, і це означало, що провулок безпечний, фашисти пішли геть. Сутеніло. Невдовзі прийшли і тато, і бабуся, і кожен розповів свою пригоду. Мама з тіткою приготували щось попоїсти, а дядько та Аделіно Канепа знову демонстративно перестали розмовляти один з одним. Протягом решти вечора ми чули далекі черги, десь поміж пагорбами. Кругом нишпорили партизани, шукаючи втікачів. Ми перемогли.

Лоренца поцілувала його в чуба, і Бельбо зморщив носа. Він знав, що переміг за посередництвом Чорних бригад. А насправді він просто дивився фільм, і лише на хвилину, ризикуючи дістати рикошетну кулю, у нього ввійшов.