Маятник Фуко - Сторінка 67

Можливо, дарма що я вважав, ніби вже прийшов до тями, я й досі шукав Лоренцу.

60

Бідний дурню! Невже ти такий недалекий, що вважаєш, ніби ми відкрито навчимо тебе найбільшій і найважливішій таємниці? Запевняю, той, хто хотів би згідно зі звичайним, буквальним значенням слів витлумачити те, що пишуть Філософи-Герметики, опиниться у полоні меандрів лабіринту, з якого не зможе вийти, і в нього не буде нитки Аріадни, яка могла б привести його до виходу.

Артефій

Я опинився у скупо освітленій підземній залі, зі стінами, прикрашеними морським візерунком, як фонтани у парку. В одному кутку я помітив отвір, подібний до замурованої сурми, і вже здалеку чув, що з нього долинають якісь звуки. Я наблизився, і звуки зробилися розбірливішими, нарешті я зміг уловити фрази, виразні й чіткі, наче їх вимовляли поруч зі мною. Діонісове вухо!

Вухо, очевидно, було сполучене з одною із верхніх зал і ловило розмови людей, які проходили повз його отвір.

* * *

— Пані, скажу вам те, чого ніколи нікому не говорив. Я втомився... Я працював над циноброю і над ртуттю, я переганяв спирти, очищав ферменти, виділяв солі заліза, сталі, їхню шумовину, але Каменя я не знайшов. Тоді я брав сильні, їдкі, палючі кислоти, але результат був той самий. Я використовував яєчну шкаралупу, сірку, вітріол, арсеник, аміачну сіль, скляну сіль, лужну сіль, звичайну сіль, льодову сіль, селітрову сіль, натрієву сіль, поташеву сіль, виннокислу сіль та поташевий галун; але послухайте мене, не вірте цьому. Належить уникати недосконалих металів, інакше вас обдурять, як обдурили мене. Я пробував усе: кров, волосся, душу Сатурна, маркасити, aes ustum , шафран Марса, залізну шумовину, літаргірій, антимоній

— нічого не виходить. Я працював, щоб добути олію та воду зі срібла, я кальцинував срібло з приготованою сіллю і без неї, а також з горілкою і видобув з нього їдкі масла, та й край. Я застосовував молоко, вино, кисляк, зоряну сперму, яка падає на Землю, келідон, плодову плаценту, я домішував ртуть до металів, перетворюючи їх у кристали, шукав я й у попелі... Навіть...

— Навіть?

— Ніщо на світі не вимагає більшої обережності, ніж істина. Розповісти істину — це наче вразити себе у серце...

— Досить, досить, мені аж дух перехоплює...

* * *

— Лише вам я насмілюсь відкрити свою таємницю. Я не належу до жодної доби і до жодного місця. Я переживаю своє вічне існування поза часом і простором. Є створіння, позбавлені своїх янголів-охоронців: я — одне з них...

— Але навіщо ви привели мене сюди?

Інший голос:

— Що, любий Бальзамо, граємось у міф про безсмертного?

— Телепень! Безсмертя — це не міф. Це факт.

* * *

Я вже хотів був піти геть, знуджений цими теревенями, коли впізнав голос Салона. Він говорив негучно, з напругою, ніби затримуючи когось за лікоть. Я розпізнав П'єрів голос.

— Облиште, — говорив Салон, — не кажіть, що ви тут лише заради цієї алхімічної буфонади. Не переконуйте мене, що ви прийшли прогулятись садами. Чи ви знаєте, що після Гайдельберґа де Ко прийняв запрошення французького короля зайнятися очищенням Парижа?

— Les façades ?

— Він же не Мальро. Підозрюю, що йшлося про каналізацію. Цікаво, чи не так? Цей добродій мудрував над символічними помаранчевими та овочевими садами для імператорів, але насправді його цікавили паризькі підземелля. За тих часів у Парижі не було справжньої каналізаційної мережі. То була безладна плутанина каналів на поверхні землі, а під землею були переходи, про які знали дуже мало. Римляни ще з часів республіки знали все про свою Клоаку Максиму, а через тисячу п'ятсот років у Парижі не було відомо нічого про те, що діється під землею. І де Ko приймає запрошення короля, бо хоче більше про це дізнатися. Що ж він хоче знати? Після де Ko Кольбер, аби очистити криті канали, — це лише привід, врахуйте, це діялося за часів Залізної Маски, — посилає туди каторжників, але вони пускаються вплав по лайні, йдуть за течією аж до Сени, відпливають на човні, й ніхто не наважується підійти до цих страхітливих істот, огорнених нестерпним смородом та хмарою мух... Тоді Кольбер ставить жандармів на усіх виходах на річці, і каторжники, не маючи змоги вийти, гинуть у підземних галереях. За три століття у Парижі було перевірено лише три кілометри каналізації. Але у вісімнадцятому столітті їх досліджено вже двадцять шість кілометрів, і це саме напередодні революції. Це вам ні про що не промовляє?

— Ну, знаєте, це...

— До влади приходять нові люди, які знають щось, чого не знали їхні попередники. Наполеон посилає загони людей, які просуваються вперед посеред людських відходів метрополії. Той, хто під ту пору мав відвагу працювати там, унизу, знайшов багато чого. Персні, золото, намиста, коштовності — чого тільки не потрапляло в ті коридори бозна-звідки. Той, хто мав мужність проковтнути те, що там знаходив, виходив нагору, пив проносне і ставав багатієм. І виявилося, що чимало будинків мали підземні переходи, які вели прямо до каналізації.

— І це за часів, коли нічний горщик виливали у вікно? Навіщо ж тоді існували канали, при яких були щось на зразок бічного хідника і вмуровані у стіни залізні кільця, щоб можна було за них ухопитися? Оті підземні переходи — це те саме, що tapis francs, кубла, де збиралися злочинці, — pegre, як тоді казали, — і якщо надходила поліція, можна було втекти і вийти на поверхню в іншому місці.

— Байки...

— Байки? Кого ви покриваєте? За Наполеона III барон Гаусманн законом зобов'язав усіх власників будинків у Парижі побудувати автономні резервуари і підземні коридори, до загальної каналізації... Галереї заввишки два метри тридцять сантиметрів і завширшки метр тридцять сантиметрів. Ви розумієте? Кожен будинок у Парижі підземними коридорами сполучений з каналізацією. А знаєте, яку довжину має сьогодні паризька каналізація? Дві тисячі кілометрів, на різних рівнях! І все почалося з людини, що запроектувала в Гайдельберґу ці сади...

— То й що?

— Бачу, ви просто не маєте бажання говорити. І все ж ви знаєте щось, чого не хочете мені сказати.

— Прошу вас, не затримуйте мене, вже пізно, мене чекають на зборах.

Звук кроків.

* * *

Я не розумів, до чого вів Салон. Оглянувшись навколо, затиснений між ліпленням та отвором вуха, я відчув себе у підземеллі, я теж перебував під склепінням, і мені здалося, ніби вхід до цього фонургійного каналу був не чим іншим, як початком сходження у тьмяні ґалереї, які вели просто до центру Землі, де кишіло від нібелунґів. Мені стало холодно. Я вже відходив, коли почув ще один голос:

— Ходімо. Можна починати. У таємній залі. Покличте інших.

61

Це Золоте Руно охороняє триголовий Дракон, чия перша голова походить з вод, друга — з землі, а третя — з повітря. Треба, щоб ці три голови опинилися в єдиного, надзвичайно могутнього Дракона, який пожере всіх інших Драконів.

Jean d'Espargnet. Arcanum Hermeticae Philosophiae Opus, 1623, 138

Я віднайшов своїх супутників і сказав Альє, що чув, як хтось обмовився про якісь збори.

— A-а, — сказав Альє, — нам цікаво?! Але я вас розумію. Той, хто раз скуштує герметичних таємниць, бажає знати про них усе. А сьогодні ввечері, наскільки мені відомо, має відбутися втаємничення нового члена Стародавнього і Визнаного Ордену Рози і Хреста.

— Ми можемо подивитися? — поспитав Ґарамонд.

— Не можете. Не повинні. Не повинні б. Але ми зробимо, як ті персонажі з грецького міфу, які побачили те, чого не повинні були бачити, і потім станемо віч-на-віч із гнівом богів. Я дозволяю вам трохи підглянути.

Він звелів нам піднятися невеличкими сходами аж до темного коридору, відсунув завісу, і крізь засклене віконце ми могли зазирнути до зали під нами, освітленої кількома палаючими жарівницями. Стіни були вкриті шпалерами з вишитими на Дамаску ліліями, в глибині височів трон, покритий золоченим балдахіном. Обабіч трону на триногах стояли вирізані з картону або пластику сонце та місяць, вони були виготовлені досить грубо і покриті станіоллю чи металевою фольгою, ясна річ, золотого і срібного кольорів, але справляли певне враження, адже кожне з цих світил прямо освітлювалося полум'ям одної з жарівниць. Понад балдахіном зі стелі звисала величезна зірка, що виблискувала коштовними каменями, чи то шкельцями. Стеля була оббита блакитним Дамаском, усіяним великими посрібленими зірками.

Перед троном стояв довгий, прикрашений пальмами стіл, де лежав меч, а безпосередньо перед столом знаходився набитий соломою лев із роззявленою пащею. Хтось, очевидно, запхав йому всередину голови червону лампочку, бо очі його палали і здавалося, ніби з пащі вихоплюється полум'я. Я подумав, що це, мабуть, витвір пана Салона, і нарешті зрозумів, на яких дивних клієнтів натякав він мені того дня у шахті в Мюнхені.

За столом стояв Браманті, прибраний у шарлатову туніку та зелені вишиті ризи, білу накидку з золотими торочками й іскристим хрестом на грудях, в головному уборі, трохи схожому на митру, прикрашену білим і червоним пір'ям. Перед ним, у ієратичних позах завмерло десь чоловік із двадцять, теж у шарлатових туніках, але без накидок. Усі мали на грудях позолочений предмет, начебто мені знайомий. Я згадав один портрет доби Відродження — габсбурзький ніс, химерне ягня, підвішене за поперек, зі звислими ногами. Своїми уборами присутні непогано імітували орден Золотого Руна.

Браманті з піднятими руками щось промовляв, ніби виголошуючи літанію, а присутні час від часу відповідали. Тоді Браманті підняв меч, усі вийняли з тунік стилети чи то ножі і теж підняли їх догори. І саме тоді Альє опустив завісу. Ми побачили вже забагато.

Ми відійшли (кроком Рожевої Пантери, як уточнив Діоталлеві, напрочуд добре обізнаний зі збоченнями сучасного світу) і опинилися в саду, важко дихаючи.

Ґарамонд був вражений.

— Вони що... масони?

— Хм, — сказав Альє, — що означає масони? Вони адепти лицарського ордену, який пов'язує себе з розенкройцерами і посередньо з тамплієрами.

— Але хіба це все не пов'язане з масонством? — знову запитав Ґарамонд.

— Якщо в тім, що ви бачили, є щось спільне з масонством, то це те, що ритуал, виконаний Браманті, теж є хобі провінційних інтелектуалів та політиків. Але так було з самих початків: масонство було недолугою спробою використати легенду тамплієрів.