Мцирі (переклад О. Грязнова)

1
Тому десь років з двадцять п'ять
Там, де зливаються й шумлять,
Радіючи, мов дві сестри,
Арагви струмені й Кури,
Був монастир. Із-за гори
І зараз бачить пішохід
Стовпи повалених воріт,
І башти, і церковний звід;
Та не куриться вже під ним
Кадильниць благовонний дим,
Не чути співу в пізній час
Ченців, що моляться за нас.
Тепер лише старий один,
Незмінний сторож тих руїн,
Блукаючи, змітає пил
З давно занедбаних могил,
Де на одній з гранітних брил
Говориться про дивний дар:
Як мудрий, обережний цар,
Щоб захиститись від незгод
Вручав Росії свій народ.

І божа благодать зійшла
На Грузію! — вона цвіла
У затінку своїх садів,
Не боячися ворогів
За частоколом із штиків.

2
Із гір в Тифліс повз монастир
Російський їхав командир.
Малого хлопчика він віз.
Той занедужав, бо не зніс
Полону, й труднощів шляху,
І долі витівку лиху.
Він дикий був і боязкий,
На вигляд начебто слабкий,
Але у ньому не затух
Його батьків могутній дух.
Жорстокий біль душевних мук
Він зносив. Ні єдиний звук
З дитячих вуст не вилітав,

Він їжу більше не приймав
І тихо, гордо помирав.
Із співчуття один чернець
Пригрів його, відвів кінець
Мистецтвом лікаря, і він
Лишився серед мирних стін.
Не знаючи дитячих втіх,
Спочатку він цурався всіх,
Сидів край замкнених воріт,
Зітхаючи, дививсь на схід,
За рідним краєм сумував,
Який потроху забував,
А потім до полону звик.
Чужі слова його язик
Завчив. Багато літ пройшло.
Його охрещено було.
Він вже хотів наприкінці
Прийняти постриг у ченці,
Як раптом серед ночі зник.
Його шукали, та на крик
Не озивався він. Три дні
Пройшли в тривозі й метушні.
Аж десь в степу його знайшли
І непритомним принесли.
Він був знесилений, блідий,
Слабкий, обідраний, худий,
Немов багато пережив.
Де він блукав — не говорив,
Лежав і з кожним днем марнів.
Тоді у келію монах
Із умовлянням на вустах
Прийшов до хресника свого,
Та хворий вислухав його,
Зібрав останні сили, сів
І довгу розповідь повів:

3
"Ти сповідь слухати мою
Сюди прийшов. Не утаю,
Що справді краще, ніж мовчать,
Тягар душі словами знять.
Та людям не робив я зла
І через це мої діла
Немає користі вам знать,
А душу важко розказать!

Життя моє було сумне.
Таких і двоє за одне,
Та сповнене тривог і втіх,
Віддав би я, коли б лиш міг.
Одну я пристрасть тільки знав.
Як полум'я нічних заграв,
Вона в душі моїй жила
І все спалила в ній дотла.
Вона думки мої вела
Від темних келій і молитв
В чудовий світ тривог і битв,
Де скелі голови звели,
Де люди вільні, як орли.
Я пристрасть цю в пітьмі ночей
Зросив слізьми своїх очей,
Її відкрито визнаю
І, хоч навколішки встаю,
Себе пробачить не молю.

4
Колись ти, старче, я чував,
Мене від смерті врятував —
Навіщо?.. Загнаний в куток,
Як вітром зірваний листок,
Я жив іще в дитячих снах,
А долею вже був монах.
Про батька й матір я не смів
Спитати. Цих священих слів
Не відцураюсь я повік,
Хоч ви хотіли, щоб відвик
Я вимовляти ці слова,
На волю втративши права.
Я бачив: бог дає усім
Вітчизну, рідних, друзів, дім,
Та відшукать не мав я сил
Не тільки милих душ — могил!
І зуби зціпивши, без сліз,
В душі присягу я приніс:
Віддати все, щоб хоч на мить
Самотні груди притулить
В обіймах щирих до грудей
Незнаних, та близьких людей.
На жаль, тепер надії ті
Зів'яли тихо в забутті.

Не стрівши брата чи сестру,
Я сиротою і помру.

5
Мене могила не страшить,
Бо, кажуть, там страждання спить
В холодній тиші, в глибині.
Одначе, жаль життя мені.
Я жив так мало... Отче мій,
Чи знав ти шал юнацьких мрій?
Чи все, що знав, ти вже забув?
Як ти кохав, коханим був;
Як ти ненавидів колись,
Як сльози відчаю лились,
Коли на сонце, на поля,
Як птах підбитий, ти здаля,
З-за монастирської стіни,
З нестерпним почуттям вини
Дивився довго з-під руки
І рахував свої роки?
Нехай тепер прекрасний світ
Тобі спротивів і набрид,
Хай від бажань ти вже відвик,
Та все ж ти жив! Хай ти старик,
Тобі нема про що жаліть,
Ти жив — я також міг би жить!

6
Ти хочеш знать, що бачив я
На волі? Луки і поля.
Горби, укриті як вінцем
Дерев розложистих кільцем,
Що віти тягнуться сплести,
Як в танцю спільному брати.
Я поміж скелями стояв,
Коли потік їх розділяв,
І думи їх я відгадав.
Немов би хтось відкрив мені,
Що їх обійми кам'яні
Чекають зустрічі на мить;
Та дні біжать, вода шумить,
Жбурляє бризки, сміючись,
А їм ніколи не зійтись.
Я бачив гір далеких стрій
Химерніший примхливих мрій.

У час ранкової зорі
Курилися як вівтарі
Вершини їх, і навпрямки
Одна за одною хмарки
Рушали весело в політ,
Прямуючи кудись на схід,
Неначе білий караван.
Ще далі бачив крізь туман
Сніги, що сяють як алмаз,
Стрімкий, нескорений Кавказ.
І я молитися йому
Почав, не знаючи — чому?
Таємний голос говорив,
Що я там був, що я там жив.
І все, що в ті часи було,
У пам'яті моїй спливло.

7
Згадав ущелину між гір,
І дім батьків моїх, і двір,
І наш розкиданий аул;
Іржання коней, тупіт, гул
Прудких як вітер табунів
І гавкання сердитих псів.
Згадав поважних стариків,
Що в тиші довгих вечорів
Сиділи разом край воріт
У спогадах минулих літ.
І піхви срібні в їх руках
Кинджалів довгих, і папах
Високі башти... як у сні
Це все привиділось мені.
А рідний батько! Як живий,
Завзятий, гордий, молодий,
Мені тоді згадався він.
Рушниці блиск, кольчуги дзвін
Я пам'ятаю і тепер.
Згадав також своїх сестер,
Розмови їхні і пісні,
Що над колискою мені
Співали в ті далекі дні...
В ущелині шумів потік.
По каменям на інший бік
Я з сестрами перебігав,
На золотий пісок лягав

І ластівок спостерігав:
Вони, пустуючи як ми,
Води торкалися крильми.
Згадав родинні вечори
Глухої, пізньої пори.
Тоді я в колі дітвори
Про ті часи розмови чув,
Коли ще світ щасливим був.

8
Ти хочеш знати, що робив
На волі я? Та просто жив!
Без трьох оцих блаженних днів
Життя, що з вами я провів,
Було б сумнішим, знаю я,
Ніж старість немічна твоя.
Давним-давно задумав я
Поглянуть зблизька на поля,
Пізнать, чи гарна ця земля,
Пізнать, для волі чи тюрми
На світ народжуємось ми.
І уночі в жахливий час,
Коли гроза лякала вас
І, молячись у вівтарі,
Ви ниць лежали до зорі,
Я переждав переполох
І втік із бурею удвох.
Я хмари з вітром підганяв,
Руками блискавки хапав.
Хіба між монастирських стін
Могли б ви дати щось взамін
Єднання серця і стихій
В грозу, у темряві глухій?

9
Я довго біг в нічних лісах,
І жодна зірка в небесах
Мені не освітила шлях.
Я з насолодою вдихав
Нічне повітря, запах трав
І свіжість лісу. Так один
Я біг вже декілька годин,
Та все ж, знесилений, упав;
Прислухався: ніхто не звав,
Не переслідував мене.

Гроза затихла і нічне
Чорніло небо, тільки схід
Вузькою смужкою поблід.
І розрізняв мій гострий зір
На ній зубці далеких гір.
Я довго змучений лежав
І прислухався, як кричав
Дитячим голосом шакал.
Змії холодної метал
Ковзнув по каменю і зник.
Я не злякався. Я вже звик,
Що буду змушений і я
Повзти й ховатись, як змія.

10
Десь піді мною, унизу,
Набравши сили у грозу,
Шумів потік і шум глухий,
Як гамір натовпу лихий,
До мене линув. І без слів
Я суперечку розумів,
Яку потік сердитий вів
З упертим каменем. Вона
Була бурхлива і гучна.
Поволі бліднули зірки.
Та ось прокинулись пташки
І сонця перший посланець
Ковзнув по небу. Вітерець
Вологе листя обсушив,
Пониклі квіти пробудив.
І, як вони, назустріч дню
Підняв я голову мою.
Оглянув місце; не таю,
Що я вжахнувся: на краю
Стрімкої кручі я лежав,
Де вал сердитий вирував;
Мов східці, скелі до води
Вели уступами — туди,
Де демон, вигнаний з небес,
У темному проваллі щез.

11
Усе цвіло, мов божий сад.
Ще зберігав дерев наряд
Вологий слід небесних сліз,

І листя виноградних ліз
З дерев звисало тут і там
Мозаїкою світлих плям.
І грона повні і тугі,
Немов сережки дорогі,
Світились наскрізь, і пташки
До них злітались залюбки.
Я знову до землі припав
І прислухатись пильно став
До тихих, дивних голосів;
Вони лунали між кущів,
Мов духи радились малі
Про тайни неба і землі.
Усе, що непідвладне злу,
Співало Господу хвалу.
У радісний, ранковий час
Промовчав лиш людини глас.
І те, що я відчув тоді,
Ті поривання молоді
Я розкажу тобі, монах,
Щоб жити знову, хоч в думках.
В той ранок був небесний звід
Такий, що ангела політ
Помітив би уважний зір,
Прозорий, чистий і, повір,
Я все забув і горілиць
Лежав, не зводячи зіниць
З кружляючих у небі птиць,
Очима в ньому я тонув,
Аж поки спрагу не відчув.

12
Тоді у прірву з висоти
Я став спускатися, повзти,
Хапаючись, де тільки міг,
За кущ, за корінь. Із-під ніг
Зривались камені дрібні
І, перш ніж зникнуть в глибині,
Стрибали довго. Борозна
Слідом димілась, і луна
Гриміла хором голосів,
А я над прірвою висів.
Та юність вільну ні на мить
Можливість смерті не страшить!

Як тільки я з крутих висот
Спустився до студених вод —
Мети тяжких моїх зусиль —
Я жадібно припав до хвиль.
Зненацька голос, кроки, сміх...
В кущі стрибнув я і крізь них,
Думок ще повний боязких,
На стежку погляд свій підвів.
І ближче, ближче задзвенів
Грузинки голос молодий,
Такий привітний і живий,
Немов привчилася вона,
Оця співачка чарівна,
Лиш друзів славить імена.
Простою пісня та була,
Та в пам'ять міцно увійшла.
Вона у сутінки сумні
Звучить і досі у мені.

13
Піднявши глечик догори,
Грузинка ранньої пори
По стежці ковзала з гори;
І весело сміятись їй
Було незграбності своїй.
Та бідним був її наряд;
Ішла, відкинувши назад
З обличчя юного чадру.
Воно засмагло у жару;
І спека віяла від щік,
Від уст її, а з-під повік
Пітьма любовних таємниць
Чорніла з глибини зіниць.
Я зрозумів її без слів
І, зізнаюсь, зніяковів.
Що далі? — стерлися сліди.
Лиш пам'ятаю дзвін води,
Що в глечик струменем текла...
Нічого більше... Сонце, мла...
Коли ж отямився я знов
І відлила від серця кров,
Вона далеко вже була,
Ходою звичною ішла
Із повним глечиком, струнка
Немов тополя край струмка!

У прохолоді поміж скель
Виднілись стіни двох осель
Із плоским дахом. Над одним
Здіймався ледь помітний дим.
По східцям сходячи крутим,
Не озирнулася вона.
Дверей відкритих глибина
Її поглинула за мить...
Боюсь, тобі не зрозуміть
Мій сум, гірку мою печаль:
Занадто ти старий, на жаль.
Нехай же спомин тих хвилин
Візьму в могилу я один.

14
Далась в знаки тривожна ніч:
Підкрався сон мені до віч.
Я ліг у тінь. І все мені
Вона з'являлась уві сні,
Грузинка юна. Серце стис
Солодкий жаль, що ніби лис
Прокрався в груди молоді.
Зітхнуть силкуючись, тоді
Я пробудився.