Мцирі (переклад О. Грязнова) - Сторінка 2

День вже згас
І місяць у вечірній час
Піднявся високо; за ним
Пливли хмарки, мов білий дим.
Світ темним був і мовчазним.
І лиш срібляста бахрома
Хребтів Кавказьких, де зима
Царює вічно, вдалині
Іще виднілася мені.
Привітний вогник у вікні
В знайомій саклі раз у раз
То тріпотів, то знову гас,
Як зірка в морі темноти.
Мені хотілось... Та ввійти
Я не посмів. Мету одну,
Прийти у рідну сторону,
В душі я мав — і переміг
Страждання голоду як міг;
І без дороги, по прямій,
Пішов у темряві нічній,
Та скоро в хащі лісовій

Я бачить гори перестав
І непомітно заблукав.

15
Даремно я руками рвав
Той плющ, що терен увивав,
Даремно в темні хащі ліз,
Бо був навкруг все ліс та ліс.
Він не давав мені іти,
І чорні очі темноти
Дивились пильно з-під плюща
Крізь віти кожного куща.
Хоч і крутилась голова,
Заліз на дерево: бува
Побачу щось? Та тільки ліс
Чорнів навкруг. Спустившись вниз,
Тоді на землю я упав
І від безсилля заридав.
Я землю гриз і сльози лив,
Та допомоги не молив,
Припавши до її грудей.
Бо вже нічого від людей
Я не бажав... я був чужий
Для них навік, як звір гірський.
Клянусь, якщо б зрадливий крик
Тоді вуста мої обпік,
Я б вирвав мій слабкий язик!

16
Ти пам'ятаєш, з юних літ
Я сліз не знав. Як заповіт
Я заучив, що сльози — стид.
А тут ридав! Хто бачить міг?
Один лиш місяць, срібний ріг
Вже заховавши за сосну.
А ліс, являючи стіну,
Чорнів насуплений кругом.
Укрита мохом і піском,
Попереду в пітьмі нічній
Була галявина. По ній
Зненацька промайнула тінь.
Над нею — двох вогнів жарінь.
І звір на лісовий моріг
Із хащі вистрибнув і ліг.
То був господар синіх гір,

Могутній барс. Кривавий зір
Його у темряві палав.
Він кістку ласо обгризав
І задоволено мотав
Своїм хвостом. І наче жерсть
Сріблилася на ньому шерсть.
А я чекав, схопивши сук,
Хвилини бою — серця стук
Збудив бажання боротьби,
Бажання крові... О, якби
Я у неволі не помер,
Я переконаний тепер,
Що був би я в краю батьків
Не із останніх вояків.

17
Мою присутність він вловив,
Протяжно й жалібно завив,
Напівприкривши очі злі.
Почав скрадатись по землі
І рити лапами пісок.
Його розлючений стрибок
Мені загрожував кінцем,
Та я повівся молодцем,
Бо все ж не випустив із рук
Своєї зброї. Гострий сук
Навскіс чоло йому розсік...
Він застогнав і впав на бік,
Та тут же підхопився знов.
І хоч лила із рани кров
По голові його страшній,
Бій закипів — смертельний бій!

18
На груди він мені стрибнув,
Та в горло я йому віткнув
І там аж двічі обернув
Моє знаряддя. Він завив,
У мене пазури встромив,
І під покровом темноти
В міцних обіймах, мов брати,
Ми впали разом — і у млі
Бій розгорівся на землі.
І я, напевне, був страшний,
Як барс пустелі, дикий, злий,

Вищав так само, розлютивсь,
Немов і сам я народивсь
У зграї барсів чи вовків
В норі, у мороку лісів.
Здавалось, звуки слів людських
Забув я, бо із вуст моїх
Злітав такий жахливий крик,
Немов з дитинства мій язик
До інших звуків і не звик...
Та став мій ворог знемагать,
Хрипіти, кігті відпускать,
Здавив мене останній раз,
І дрож конвульсії потряс
Могутнє тіло, погляд згас.
Я переміг у боротьбі,
Та присягаюся тобі,
Що він боровся до кінця,
Як слід чекати від бійця!

19
На грудях в мене він лишив
Сліди глибокі пазурів.
Вони іще не заросли
І не закрились, та коли
Помру — земля їх освіжить,
А смерть зуміє заживить.
Про них тоді я не згадав;
Останні сили я зібрав
І знов почав лісами йти,
Але від долі не втекти!

20
Із лісу вийшов я. І от
Розвиднілось, і хоровод
Світил нічних в промінні дня
Розтанув. Із свого вбрання
Ще ліс обтрушував росу,
Зі сну наводячи красу.
Внизу прокинувся аул.
Далекий, невиразний гул
З поривом вітру долетів,
Мене стривоживши. Я сів,
Став прислухатись; тільки звук
Затих. Той край, що був навкруг
І що синів удалині,

Знайомим видався мені.
Я ще тоді не зрозумів
Того, що марно стільки днів
Таємні помисли плекав,
Терпів, боровся і страждав,
Щоб в розквіті юнацьких літ,
Побачивши прекрасний світ,
Відчувши волі благодать,
Лягти в могилу й поховать
У безіменному гробу
Надій обманутих ганьбу.
Я ще не думав, що дарма
Тікав я. Та моя тюрма
Гінця послала навздогін:
Далекий басовитий дзвін
До мене знову долетів,
І тут усе я зрозумів.
О! я впізнав його, впізнав!
Багато літ він відганяв
З моїх очей видіння снів
Про рідний дім, про шир степів,
Про коней бистрих і баских
Та ще про друзів молодих
Шалених ігрищ і забав,
Де я усіх перемагав!..
І слухав я без сил, без сліз.
Той дзвін тривожний в душу ліз,
Немов ті звуки навісні
Залізом били по мені.
І зміг тоді я осягти,
Що до жаданої мети
Мені дороги не знайти.

21
Так, заслужив я жереб свій,
Бо навіть кінь в землі чужій
Один, без вершника, в степах
Додому знайде вірний шлях.
А я у порівнянні з ним
Був беспорадним і дурним.
Що далі вдіяти — не знав.
І тільки груди розтинав
Нестерпний розпач. Бідний ум
В полоні хворобливих дум
Всихав, як квітка, що зросла,

Але ніколи не цвіла
В тюремній камері. Вона,
Тендітна і непоказна,
Пробилась поміж плит сирих
І довго пагонів своїх
В холодних сутінках тюрми
Не розпускала. Та з пітьми
Її у сад перенесли,
Де рози й лілії цвіли,
І посадили з ними в ряд.
І що ж? Світанок дивний сад
Промінням сонячним залив
І бідну квітку обпалив...

22
І як її, палив мене
Гарячий день. Бліде, ясне,
Безхмарне небо угорі
Немов би вицвіло. Старі,
Уже засохлі стебла трав,
Куди я голову сховав,
Не приховали настання
Того безжалісного дня.
Не гріло сонце, а пекло.
Тремтяче марево текло
Понад землею. Білий світ
Заціпенів. Хоча б політ
Якоїсь пташки! чи струмка
Де-небудь хвиля гомінка!..
Забулось все в тяжкому сні.
І лиш змія у бур'яні
Узор примхливий і тонкий,
Немов би напис золотий
На старовинному клинку,
Ховала в теплому піску.
На ньому ніжилась вона;
То розпрямлялась, мов струна,
То швидше блискавки, мигцем,
Трійним звивалася кільцем,
То, мов напав на неї жах,
Стрибком ховалася в кущах.

23
І все було на небесах
Сліпучо-білим. Догори

Здіймались круто дві гори.
З-за однієї виглядав
Наш монастир. Я упізнав
Зубчатий мур його двора.
Внизу Арагва і Кура
Повз острови за поворот
Текли, не змішуючи вод.
Як захотілося мені
В обійми хвиль на бистрині!
Став підійматись, та не зміг.
Забило памороки, ліг.
Хотів кричати, та язик
Немов присох. І вже не крик,
А писк слабкий із вуст злітав.
Я знемагав, я помирав.
І от примарилось мені,
Що в річці я лежу на дні.
Волога, таємнича мла
Навколо мене залягла,
Зеленкувата і густа.
І в спраглі, висохлі вуста
Холодні струмені течуть...
Я намагався не заснуть —
Так любо, солодко було.
А наді мною, мов крізь скло,
Світило сонце крізь потік.
І зграйки рибок, котрим лік
Я втратив, підставляли бік
Під промені. Одна із них
Була привітніша за всіх,
Зеленоока і пласка;
А золота її луска,
Що виставлялась напоказ,
Сліпила очі раз у раз.
Круг мене плавала вона,
Хвостом торкаючися дна
І піднімаючи пісок.
Її сріблястий голосок
До мене, марилось, летів.
Він дивні речі шепотів;
То ніби солодко співав,
То на хвилину замовкав.

Він говорив: "Моє дитя,
Лишайся назавжди:

Привільне й тихе тут життя
Під вічний плин води.

Не заскучаєш ти, повір.
Сестер зберу я в круг.
Ми звеселим твій згаслий зір
І занепалий дух.

Або ж засни на дні ріки
На золотих пісках.
Минуть роки, минуть віки
У безтурботних снах.

Лишайся з нами, милий мій!
Я так тебе люблю,
Як вільний струмінь, як прибій,
Як молодість мою..."

І довго, довго слухав я;
Здавалось, що душа моя
Сама підспівує отій
Веселій рибці золотій.
Я часу втратив відчуття...
Тут чорний морок забуття
Мене надовго огорнув...

24
У полі знайдений я був...
А решту знаєш ти і сам.
Чи віриш ти моїм словам —
Це не турбує вже мене.
Проте, засмучує одне:
Що скоро труп холодний мій
Зотліє у землі чужій,
І дивна повість мук моїх
Не викличе між стін глухих
Бодай краплини співчуття
До рано згаслого життя.

25
Торкнися, отче мій, долонь:
Ти відчуваєш той вогонь,
Що непомітно з юних днів
В моїх самотніх грудях тлів?
Поживи не знайшлось йому

І він спалив свою тюрму!
Та він підкориться тому,
Хто на землі нужденній цій
Дає страждання й супокій.
Що в тім? Нехай би у раю,
Вгорі, в захмарному краю
Душа знайшла собі спочин...
Дарма! — за декілька хвилин
Між скель крутих і чахлих трав,
Де я в дитинстві світ пізнав,
Я б рай і вічність проміняв...

26
Коли я буду помирать,-
І вір — не довго вже чекать,-
Ти віднести мене звели
В наш сад на місце, де цвіли
Кущі акації. Густа
Трава між ними підроста.
Повітря свіже і п'янке,
А листя світиться, таке
Воно прозоре і тонке!
Покласти там звели мене.
Хай небо чисте і ясне
Мені всміхнеться ще хоч раз.
Звідтіль побачу і Кавказ!
Можливо, він, закутий в лід,
Мені останній свій привіт
Із прохолодним вітерцем
Сюди пришле перед кінцем.
І я, почувши рідний звук,
Позбудусь цих душевних мук
І буду думати, що брат
Чи друг прийшов до мене в сад
І вперше за багато літ
З мого чола стирає піт;
Що він впівголоса мені
Співає жалібні пісні,
Почуті в рідній стороні.
Тоді спокійно я засну
Й нікого вже не прокляну!"

Переклад Грязнова Олександра Андрійовича