Меч приречення - Сторінка 36

Геральт зафуркотів мечем у відповідь, закрутив його млинком. І теж зробив крок уперед, приймаючи виклик.

Рибоокий вправно обернув довгі пальці на руків'ї й повільно опустив захищені черепаховим панциром та міддю руки, занурив їх аж по лікті, ховаючи зброю під водою. Відьми́н узяв меча обіруч — правою долонею одразу ж під гардою, лівою за ефес, підняв зброю вгору і дещо вбік, вище правого плеча. Дивився в очі страховиську, але то були опалізуючі очі риби, очі з райдужкою форми краплі, холодно і металічно поблискуючі. Очі, які нічого не виражали 1 не виказували. Нічого, що могло б попередити про напад.

Із глибини, з долу сходів, зникаючих у чорній безодні, долинали звуки дзвону. Все ближче, все виразніше.

Рибоокий кинувся вперед, вириваючи клинок з-під води, напав швидким, як думка, нижньобічним ударом. Геральтові просто пощастило, — він угадав, що удар буде завданий справа. Відпарирував вістрям, скерованим донизу, сильно викручуючи тулуб, відразу ж обернув меча, пласко в'яжучи його з шаблею страховиська. Тепер усе залежало від того, хто з них першим оберне пальці на руків'ї, хто перший перейде від плаского, статичного зчеплення клинків до удару, силу якого формували вони обидва, переносячи вагу тіла на потрібну ногу. Геральт знав, що вони обидва однаково швидкі.

Але в рибоокого пальці були довшими.

Відьми́н ударив його в бік, вище стегна, вивернувся у напівоберті, хльоснув, напираючи на клинок, без зусиль уник широкого та безвладного, розпачливого й незграбного удару. Страховисько, беззвучно розкриваючи риб'ячу пащу, зникло під водою, в якій пульсували темно-червоні хмари.

— Руку дай! Швидко! — вереснув Горицвіт. — Пливуть, ціла купа! Я їх бачу!

Відьми́н ухопив правицю барда і вирвався з води на кам'яну полицю. За ним широко хлюпнула хвиля.

Починався приплив.

Вони прудко тікали, а напливаюча вода їх доганяла. Геральт оглянувся і побачив, як із моря виприскують чергові численні рибостворіння, як кидаються в погоню, проворно стрибаючи на м'язистих ногах. Мовчки прискорив біг.

Горицвіт задихався, біг тяжко, розбризкуючи воду, що вже сягала колін. Раптом спотикнувся, впав, хлюпнув між фукус, спираючись на тремтячі руки. Геральт ухопив його за пояс, вирвав із піни, що кипіла довкола.

— Біжи! — крикнув. — Я їх затримаю!

— Геральте…

— Біжи, Горицвіте! Вода ось-ось наповнить ущелину, а тоді ми звідси не виберемося! Жени щосили!

Горицвіт застогнав і побіг. Відьми́н біг за ним, сподіваючись, що страховиська розтягнуться в погоні. Знав, що в бою проти всієї гурми не має шансів.

Вони догнали його біля самої розпадини, бо вода була вже настільки глибокою, що могли пливти, тоді як він із зусиллями, занурюючись у піну, дряпався вгору по слизькому камінню. Однак у розпадині було надто тісно, щоб вони могли обступити його з усіх боків. Зупинився в заглибині, тій самій, де Горицвіт знайшов череп.

Зупинився, обернувся. І заспокоївся.

Першого досяг самим кінцем меча, у місці, де мала бути скроня. Іншому, озброєному чимсь схожим на короткий бердиш, розпанахав черево. Третій утік.

Відьми́н кинувся вгору узвозом, але тієї ж миті наростаюча хвиля загуркотіла, вибухнула піною, закрутилася виром у каміні, зірвала його з брил і поволокла вниз, у вировисько. Він зіткнувся із рибостворінням, відкинув його копняком. Хтось ухопив його за ноги й потягнув донизу, на дно. Лупнув спиною об скелю, розплющив очі, саме враз, щоби побачити темні обриси тих, два швидкі зблиски. Перший блиск відпарирував мечем, від другого інстинктивно затулився лівою рукою. Почув удар, біль, а відразу ж після цього — щипання солі. Відбився ногами від дна, рвонувся вгору, до поверхні, склав пальці у Знак. Вибух був глухим, дзюгнув вуха коротким пароксизмом болю. Якщо я з цього виберуся, подумав, молотячи воду руками і ногами, якщо виберуся, поїду до Єн, до Венгербергу, спробую ще раз… Якщо виберуся…

Здалося йому, що чує гудіння сурми. Чи рогу. Хвиля, знову вибухаючи у каміні, підняла його вгору, викинула животом на велику брилу. Тепер він виразно чув гудіння рогу, верески Горицвіта, що, здається, одночасно долинали звідусіль. Видмухнув солону воду з носа, розглянувся, відкидаючи з обличчя мокре волосся. Був на березі, одразу ж біля місця, з якого вони вирушили. Лежав животом на камінні, довкола білою піною кипів прибій. За ним, в узвозі, що став тепер вузькою затокою, танцював на хвилях великий сірий дельфін. На його хребті, метляючи мокрим салатовим волоссям, сиділа сирена. Мала гарні груди.

— Біловолосий! — заспівала, махаючи рукою, в якій тримала довгу, гостроконечну, спірально закручену мушлю. — Живий?

— Живий, — здивувався відьми́н. Піна довкола нього порожевіла. Ліве плече терпло, щеміло від солі. Рукав куртки був розрізаний, рівно і прямо, із розтину лилася кров. Я вибрався, подумав, знову вдалося. Але ні, не поїду нікуди.

Побачив Горицвіта, який біг до нього, спотикаючись на мокрій гальці.

— Я їх стримала! — заспівала сирена і знову затрубила в ріг. — Але ненадовго! Тікай і не повертайся сюди, біловолосий! Море… Воно не для вас!

— Знаю! — відкрикнув він. — Знаю! Дякую, Ш'єєназ!

VII

— Горицвіте, — озвалася Оченя, роздираючи зубами кінець бандажу і зав'язуючи вузол на Геральтовому зап'ясті. — Поясни мені, звідки під сходами взялася купа слимачої шкарлупи? Друхардова жінка саме її звідти прибирає і не приховує, що думає про вас обох.

— Шкарлупа? — здивувався Горицвіт. — Яка ще шкарлупа? Гадки не маю. Може, то перелітні качки погубили?

Геральт посміхався, обертаючи обличчя в тінь. Посміхався на спомин прокльонів Горицвіта, який усе пополудня провів, розкриваючи мушлі та гребучись у слизькому м'ясиві, пальці собі порізав і сорочку вишмарував, але жодної перлини не знайшов. І нічого дивного, бо, вельми схоже, не були то ніякі перлівниці, а звичайні беззубки чи мідії. Замір зварити юшку з молюсків відкинули, щойно Горицвіт відкрив першу мушлю, — молюск виглядав украй неапетитно, а смердів так, аж сльози текли з очей.

Оченя закінчила перев'язку й сіла на перевернуте цебро. Відьми́н подякував, оглядаючи вміло забинтовану руку. Рана була глибокою і досить довгою, сягала ліктя, який страшенно болів при рухах. Вони її ще на березі моря сяк-так перев'язали, але, перш ніж дійшли додому, знову почала кровоточити. Саме перед приходом дівчини Геральт вилив на розсічену кисть еліксир, що коагулював кров, поправив знеболюючим еліксиром, а Ессі застукала їх саме в ту мить, коли вони з Горицвітом намагалися зашити рану ниткою, засиленою в рибальський гачок. Оченя їх тяжко збештала і сама зайнялася перев'язкою, а тим часом Горицвіт пригостив її барвистою розповіддю про бій, кількаразово застерігши власні виключні права на баладу про всю пригоду цілком. Ессі, певна річ, засипала Горицвіта лавиною питань, відповідей на які він не знав. Її це роздратувало, очевидячки вирішила, що він щось від неї приховує. Набурмосилася і припинила допит.

— Агловаль уже знає, — сказала. — Бачили, як ви поверталися, а Друхардова жінка, уздрівши кров на східцях, помчала пліткувати. Народ кинувся до скель у надії, що хвилі щось викинуть, досі там крутяться, але, наскільки знаю, нічого не знайшли.

— І не знайдуть, — сказав відьми́н. — Я до Агловаля виберуся завтра, але попередь його, якщо зможеш, щоб заборонив людям крутитися біля Драконячих Ікол. Але ні слова, прошу, про ті сходи чи Горицвітові фантазії про місто Ис. Одразу ж знайшлися б шукачі скарбів та сенсації, — і з'явилися б нові трупи.

— Я не пліткарка, — Ессі насупилася, різко скинула пасемко з чола. — Коли про щось запитую, то не для того, щоб негайно бігти з цим до криниці й розповідати прачкам.

— Вибач.

— Я мушу йти, — сповістив їх раптом Горицвіт. — Ми з Акереттою умовилися. Геральте, беру твій кубрак, бо мій нелюдськи засвинений і все ще мокрий.

— Усе тут мокре, — докірливо сказала Оченя, з огидою штурхаючи носком черевичка порозкидану одіж. — Як так можна? Слід це розвішати, добре висушити… Ви жахливі.

— І так висохне, — Горицвіт натягнув вогку Геральтову куртку, милуючись срібними нютами на рукавах.

— Не верзи дурниць. А це, що це? Ну ні, ця торба все ще повна мулу і водоростей! А це… Що це? Фу!

Геральт із Горицвітом мовчки придивлялися до кобальтово-синьої мушлі, яку Ессі тримала двома пальцями. Забули. Молюск був ледь відкритим і виразно тхнув.

— Презент, — сказав трубадур, відступаючи до дверей. — Завтра в тебе уродини, Паяцинко, правда? Ну, то це подарунок для тебе.

— Це?

— Гарна, правда? — Горицвіт понюхав і швидко додав. — Від Геральта. Це він вибрав для тебе. Ох, уже пізно. Бувайте…

Коли він вийшов, Оченя якусь мить мовчала. Відьми́н дивився на смердючого молюска і соромився. За Горицвіта й за себе.

— Ти пам'ятав про мій день народження? — повільно спитала Ессі, тримаючи мушлю якомога далі від себе. — Дійсно?

— Віддай це мені, — різко сказав він. Устав із сінника, оберігаючи перев'язану руку. — Прошу пробачення за того ідіота…

— Ні, — запротестувала вона, витягаючи маленький ножик із футляру біля пояска. — Мушелька справді гарна, я її залишу собі на пам'ять. Тільки слід її помити, а перед тим позбутися… вмісту. Викину за вікно, нехай з'їдять коти.

Щось стукнуло об підлогу, покотилося. Геральт розширив зіниці і значно раніше, ніж Ессі, побачив те щось.

Була то перлина. Гарно переливалася і виблискувала. Блідо-блакитна перлина завбільшки як напучнявіла горошина.

— Боги, — Оченя теж її помітила. — Геральте… Перлина!

— Перлина, — засміявся він. — Все-таки ти дістала подарунок, Ессі. Я тішуся.

— Я не можу її прийняти, Геральте. Вона варта…

— Вона твоя, — перебив він. — Горицвіт, хоч прикидається дурником, справді пам'ятав про твої уродини. Справді хотів тебе порадувати. Казав про це, вголос. Ну от, доля почула й виконала, що слід.

— А ти, Геральте?

— Я?

— Чи ти… Теж хотів мене порадувати? Ця перлина така гарна… Мабуть, дуже коштовна… Не жалкуєш?

— Тішуся, що вона тобі подобається. А, якщо жалкую, то це того, що була тільки одна. І того, що…

— Так?

— Що не знаю тебе так довго, як Горицвіт, так довго, щоб я міг знати і пам'ятати про твій день народження. Щоб я міг обдаровувати тебе й радувати. Щоб міг… називати тебе Паяцинкою.

Вона підійшла і раптом закинула йому руки на шию.