Мексіканець - Сторінка 2

Бути чи не бути Революції — залежало від Хунти, а Хунту притискала скрута.

Грошей було треба, як ніколи, а добувати їх ставало щораз тяжче. Патріоти віддали все до останнього цента і не спроможні були дати більш нічого. Чорнороби-колійники, — збіглі мексіканські пеони[23], — віддавали половину свого злиденного заробітку. Але цього було не досить. Розпачлива багаторічна підривна робота змовників мала ось-ось дати наслідки. Час достиг. Революцію було кинуто па терези. Ще один поштовх, ще одне героїчне зусилля — і шалька переважить у бік перемоги. Вони знали свою Мексіку. Варто почати, а там Революція покотиться сама собою. Вся Діасова машина завалиться, мов карткова хатка. Прикордоння готове повстати. Один янкі з сотнею членів "Індустріальних робітників світу"[24] чекав тільки гасла перетяти кордон і рушити на завоювання Нижньої Каліфорнії. Та він потребував гвинтівок. Аж до самої Атлантики Хунта підтримувала контакт з ними всіма, і всі воші потребували гвинтівок — такі собі шукачі пригод, солдати фортуни, бандити, Невдоволені американські профспілчани, соціалісти, анархісти, босота, мексіканські вигнанці, пеони, втіклі від кріпацтва, погромлені шахтарі з Кер д'Алена й Колорадо, повипускані з тимчасового ув’язнення в буцегарнях, що тим зліше рвалися до бою, — словом, уся потолоч та шумовиння, шибайголів’я нашого скажено заплутаного сучасного світу. І вся ця шатія невгавно допоминалася: гвинтівок і набоїв, набоїв і гвинтівок!

Досить переметнути це строкате, неприкаяне, мстиве збіговисько через кордон — і Революція готова. Митницю, північні ворота країни, буде захоплено. Діас не зможе чинити опору. Він не зважиться кинути проти них основний кістяк свого війська, бо муситиме втримувати південь. Повстане люд. Безборонні міста падатимуть одно за одним. Штат за штатом складатиме зброю. І нарешті переможні армії Революції зімкнуться з усіх боків довкола самого Мехіко — останньої Діасової твердині.

Але ж ті гроші. Люди є, нетерплячі й настирливі, ладні взяти зброю в руки. Хунта знала торгівців, радих продати і постачити гвинтівки. Та Хунта, поки доплекала Революцію до такої стадії, сама виснажилась. Останнього долара витрачено, останні ресурси вичерпано і останнього зголоднілого патріота видоєно до решти, а великий замір усе ще колихається на терезах. Гвинтівок і набоїв! Треба озброїти обшарпані загони. Та як? Рамос із жалем пригадував свої конфісковані маєтності. Арельяно й собі нарікав на марнотратну молодість. Мей Сетбі в думці прикидала, чи не обернулося б усе по-інакшому, якби в минулому Хунта була ощадніша.

— Тільки подумати: свобода Мексіки залежить од якихось мерзенних кількох тисяч доларів, — бідкався Пауліно Вера.

Обличчя в кожного повило відчаєм. їхню останню надію — свіжонавернутого Хосе Амарільйо, що обіцяв грошей, — схопили на його гасієнді в Чіуауа і розстріляли під власного стайнею. Ця новина тільки-но дійшла до них з краю.

Рівера, що саме, вклякнувши на коліна, шкрьобав підлогу, підвів погляд; щітка завмерла в його оголених руках, обляпаних брудною мильною водою.

— Пять тисяч вистачить? — спитав він.

Всі вражено подивились на нього. Пауліно Вера кивнув головою і глитнув. Йому одібрало мову, але тої ж миті він перейнявся глибокою вірою.

— Замовляйте гвинтівки, — сказав Рівера і тут завинив цілою словесною повінню, довшою за все будь-коли чуте від нього. — Часу обмаль. За три тижні я принесу вам ті п’ять тисяч. Воно й добре. Потеплішає, борцям краще буде. А більш я нічого не можу.

Пауліно тлумив свою віру. Надто вже багато заповітних сподіванок пішло з димом, відколи він пристав до революційної гри. Він вірив цьому обідраному підмітайлові Революції і не важився повірити.

— Ти здурів, — сказав він.

— За три тижні, — сказав Рівера. — Замовляйте гвинтівки.

Він підвівся, повідкочував рукави і натягнув піджака.

— Замовляйте гвинтівки, — повторив він. — Я пішов.

III

По хапанині й шарпанині, безнастанних телефонних дзвінках та лайні в конторі Неллі радилося вечірню раду. У Неллі справ було й так по самісіньке горло, а тут ще ця приключка. Він викликав з Нью-Йорка Денні Ворда, організував йому зустріч з Біллі Карті, до призначеного терміну лишалося три тижні, — і от уже два дні, як старанно приховуваний від спортивних репортерів Карті зліг із поважною травмою. А замінити його не було ким. Неллі сипав телеграми на схід, де тільки знав якого підхожого боксера легкої ваги, та всі вони були зв’язані виступами і контрактами. Аж ось тепер проблиснула надія, хоч і благенька.

— А ти не з полохливих, кат тебе не взяв! — оцінив Неллі Ріверу з першого ж погляду, щойно той став перед ним.

Очі в Рівери набрякли злістю, обличчя ж лишалося незворушним.

— Я можу побити Ворд а, — тільки й мовив він.

— Звідки ти знаєш? Бачив коли його в ділі?

Рівера похитав головою.

— Він тобі може облатати боки водноруч, та ще й наосліп.

Рівера стенув плечима.

— Тобі що, заціпило? — гарикнув імпресаріо від боксу.

— Я можу його побити.

— А з ким ти взагалі ставав коли до бою? — зажадав знати Майкл Неллі. Майкл був братом імпресаріо і тримав тоталізатор "Єлоустон", де загрібав на боксі добрі грошенята.

Рівера у відповідь сподобив його тільки недобрим пронизливим поглядом.

Секретар, підкреслено спортивного стилю молодик, глузливо пирснув.

— Ну гаразд, тебе знає Робертс, —— урвав напружену мовчанку Неллі. — Він ось-ось має надійти. Я посилав по нього. Сідай почекай, хоч як подивитись на тебе, то кепські твої шанси. Не можу я віднаджувати публіку халтурою. Передні ряди йдуть по п’ятнадцять доларів, сам знаєш.

За якийсь час прибув Робертс, явно під мухою. Був це довготелесий, худий, млявий чолов’яга, і хода в нього, як і мова, була якась тяглиста й проквола.

Неллі не гаючись узявся до діла.

— Слухайте, Робертсе, ви хвалилися, що відкрили цього ось мексіканчука. Ви знаєте: Карті зломив руку. Ну, так от сьогодні ця жовтомаза худорба набралась нахабства привіятися до мене і заявити, що замінить Карті. Як ви на це?

— Нормально, Неллі, — була неспішлива відповідь. — Він може дати бій.

— Ви ще скажете, чого доброго, що він може подужати Ворда, — буркнув Неллі.

Робертс поміркував розважливо.

— Ні, цього я не скажу. Ворд першорядний боксер, генерал від боксу. Але так сплоха втерти Рівері ворсу в нього не вийде. Я Ріверу знаю. Його неможливо дійняти до живця. Та й, скільки я знаю, нема в нього того живця. І б’є він з обох рук. Він може збити суперника з будь-якої позиції.

— Це байдуже. Якого роду видовище може він забезпечити? Ви готували й тренували боксерів усе своє життя. Я скидаю шанобливо бриля перед вашою думкою. Здатен він показати публіці щось варте її грошей?

— А певно, що здатен, і поза тим ще й наробить Бордові чималого клопоту. Ви не знаєте цього хлопчини. А я знаю. Я його відкрив. Його нічим не діймеш. Чистий диявол. Це, щоб ви знали, маленьке чудо. Ворд іще очі витріщить від такого місцевого таланту, і всі ви з ним за гурт. Я не кажу, що він може побити Ворда, але покаже таке видовище, аж усі знатимете: ось майбутня зірка.

— Гаразд. — Келлі повернувся до секретаря. — Зателефонуйте Бордові. Я попередив його, щоб був напохваті на випадок підвернеться що путнє. Вій тут через дорогу в "Єлоустоні", хизується перед публікою — здобуває собі популярність. — Келлі повернувся до тренера: — Вип’єте?

Посмоктуючи подане йому у високому келиху віскі з содовою та льодом, Робертс розродився величезним монологом:

— Я ніколи не оповідав вам, як відкрив це чортеня. У нас він об’явився років зо два тому. Я саме готував Прейна до матчу з Ділейні. Прейн такий — не доведи господи. Жалю в серці нема в нього й крихти. Мотлошив напарників — страх було й глянути, і я не міг ніяк підшукати охочого працювати з ним. Аж тут мені на очі навернулося це ось мексіканча — никало там без діла, а мені вже так прикрутило, хоч сядь та й плач. От я й згріб його, нацупив рукавиці і випхав на ринг. Тривке, як волова шкіра, тільки охляле. І в боксі ні в зуб ногою. Прейн помотлошив його на гамуз. Але він вистояв два нелюдських раунди, аж тоді зомлів. Голодний, от і все. Потовчений — до не впізнати. Я йому дав півдолара і наїстися від пуза. Бачили б ви, як він те лигав — чисто вовчисько. Пару днів не мав і ріски в роті. Ну, собі гадаю, тільки його й бачили. Коли ж па другий день з’являється, запухлий, весь посинцьований, ладний заробити ще півдолара і наїстися від пуза. А з часом пішло в нього справніше. Природжений боксер і витривалий — без міри. Серця в нього і не ночувало. Він, сказати б, — грудка криги. І скільки в мене, він зроду не промовив одинадцяти слів підряд. Робить, знай, своє діло, та й уже.

— Я його бачив, — озвався секретар. — Він чимало на вас попрацював.

— Всі наші славетники вправлялися на ньому, — вів далі Робертс. — А він від них учився. І не одного зміг би впорати. Але не лежить йому душа до того. Як на мене, він боксу ніколи й не любив. Це по ньому видко,

— В останні місяці він чимало виступав у дрібних клубах.

— Справді. То вже не знаю, що його за муха вкусила. Ні сіло ні впало загорівся всім серцем. Вихопивсь як шурубура й попотріпав усіх місцевих хлопців. Либонь, грошей приспіло, і він таки гребонув їх трохи, тільки з його вбрання щось цього не видно. Химерний він якийсь. Ніхто не зна, ким він працює, ані де час проводить. Навіть коли виходить на ринг, то лише скінчить — і враз як у воду впав. Часом пропадав цілі тижні. А порад не приймає. Хто б став йому за менеджера, збив би собі чималий статок, але він про те й слухати не хоче. А ось дійде до контракту, то побачте, як він чіплятиметься за готівку.

Саме тут прибув Денні Ворд. То була ціла процесія. При ньому були його тренер та менеджер, і він удерся до контори бурхливим поривом привітності й усепереможної зичливості. Довкола залунали привітання, тут жарт, там дотеп, і для кожного — усміх. Бо така вже була його манера, лише почасти щира. Лицедій з нього був добрий, і він знав з досвіду, що таке щирування — дуже цінна підпомога у змаганні за місце під сонцем. Та натурою він був помисливий, бездушний перебійник і діляга. Решта було просто машкарою. Ті, хто знав його ближче або мав з ним справу, запевняли, що як зачіпалося його кревні інтереси, то з Денні був видеригріш, яких мало.