Мене називають Червоний - Сторінка 53

Мене вражало, як у метких сусідів і далеких родичів виходить так бурхливо заливатися слізьми. Щоб не потрапляти їм на очі, я старавсь причаїтися в якомусь кутку і розбирався зі своїми хитаннями: може, взяти все в свої руки й поводитись як новий господар дому? Раптом постукали в двері. Я сполохався, подумавши, що то Хасан, однак відразу й змиривсь: краще бути врятованим із цього залитого слізьми пекла, якщо врятуюся.

На порозі стояв хлопчик-гонець із палацу. Мене кликали в палац. Я отетерів.

Вийшовши за ворота, знайшов у багнюці одне акче. Чи дуже я був наляканий викликом до палацу? Так, дуже. Але радів, бо опинився на вулиці, на холоді, серед дерев, коней, собак і людей. Я почувався одним із тих мрійників, котрі гадають, нібито в світі можна обійтися без жорстокості, й перед тим, як їх віддадуть катам, точать теревені зі сторожами в'язниць про прекрасне життя, крякання качок у ставку, кумедні хмарини на небі. Отак і я спробував заприятелювати з хлопчиною-гінцем. Проте він виявився мовчазною прищавою дитиною, яка ніколи не всміхається. Ми проходили повз мечеть Айя-Софія, я заворожено глянув, як граційно витяглися до похмурого неба тоненькі, наче шнурочки, кипариси, і в ту ж мить мороз пішов у мене по шкірі: я не боявся, що помру, тільки-но одружившись із Шекюре після десятилітніх сподівань, боявся несправедливої долі, що віддам Аллахові душу, замучений катами, так і не покохавшись з нею до нестями.

Ми подалися до столярні, а не до воріт Орти, на чиї вежі я дивився з острахом і відразу за якими кати, майстри своєї справи, показували, на що здатні. Отож ми простували між гамазеями. Під ногами в гнідої коняки, в якої з рота йшла пара, на заболоченій землі вилизував себе кіт. Він навіть не подивився в наш бік: кіт, як і ми, з головою занурився в свої клопоти.

За гамазеями мовчазний хлопчик передав мене двом чоловікам, я ніяк не міг здогадатися, хто вони, їхнє зелено-фіолетове вбрання мене спантеличило. Ті люди запхали мене в темну кімнату невеличкого і, як я здогадався з запахів, новозведеного будинку. Двері замкнули. Я знав, що кидати в приміщення без світла — це спосіб залякування перед тортурами, отож жевріла надія, що катувати почнуть фалакою. А може, якщо видумаю якусь побрехеньку, то мені пощастить уникнути мук? Мабуть, десь поруч були люди, бо чулося вештання й гомін.

Безперечно, серед вас є такі, для кого моя мова здається смішною, ніби розвага, на їхню думку, мої слова анітрохи не схожі на слова того, кого катуватимуть. Та хіба я вам не казав, що вважаю себе щасливим рабом Аллаха? Після десятиліть страждань мене на два дні відвідали птахи щастя. А якщо цього доказу вам не достатньо, то ним має бути монета, яку я знайшов на землі, вийшовши з двору.

Чекаючи тортур, я втішав себе тою монетою, вірячи, що вона мене захистить. Узявши в руку послану мені Аллахом щасливу прикмету, я кілька разів поцілував її, погладив пальцем. Однак, коли мене виволокли з темної кімнати й заштовхали до іншої, коли побачив перед собою начальника султанської варти та двох бритоголових катів-хорватів, то збагнув, що моє акче й ламаного мідяка не варте. Безжальний внутрішній голос говорив мені, що монета в кишені — не послана Аллахом, вона — одна з тих акче, котрі я два дні тому розсипав у Шекюре над головою, до неї просто не добралися діти. Мене передали катам, і більше не залишилося ні ілюзій, у які вірив, ні соломинки, за яку можна було б ухопитися.

Я нічого не помічав довкола. З моїх очей полилися сльози. Я хотів благати катів, але не міг зронити ані пари з уст, як в одному з моїх снів. Я бачив війни, смерть, тортури, був трохи знайомий з політичними розправами, тому знав, що людина за мить може перетворитися в ніщо. Однак сам я цього всього ніколи не переживав. Тепер у мене забирали світ, так само, як здерли одяг.

Здерли безрукавку та сорочку. Один із катів виліз на мене верхи й розпластав колінами плечі. Другий з пильністю жінки, яка готує їсти, спритно, зі знанням справи засунув мою голову в клітку з лещатами. Важілець повільно зарипів. З обох боків мою голову почали стискувати лещата.

Я щосили заволав. Я молив їх, але мої слова розбивались об стіни. І я заплакав, відчуваючи ще гостріший біль.

Вони зупинилися. Запитали, чи я це вбив Еніште-ефенді.

Я ковтнув повітря і відповів:

— Ні.

І знову завертівся важілець. І знову боляче.

Вони перепитали.

— Ні.

— Хто?

— Не знаю.

Я вже почав думати, чи не сказати їм, що це я вбив. Та голова пішла обертом — і все довкола мене солодко-солодко закружляло. Якась байдужість поглинула мене. Чи не звик я до болю? Я більше не відчував його, тільки — страх. Ось так для нас із катами промайнула якась мить.

Завдяки акче в своїй кишені я знову усвідомлював, що виживу. І справді: несподівано вони облишили мене й зняли з голови клітку з лещатами, по суті, так і не пустивши їх у діло. Кат, який сидів на мені, зліз. Хоча й вибачатися ніхто не збирався. Я вдяг сорочку та безрукавку.

Запала довга-довга тиша.

У протилежному кінці кімнати я помітив головного маляра Османа-ефенді і, підійшовши до нього, поцілував йому руку.

— Не переживай, дитино моя, — промовив він. — Воні випробовували тебе.

Я відразу збагнув, що знайшов для себе нового батька після того, яким мені був дядько.

Заговорив начальник султанської варти:

— За велінням падишаха, з тебе поки що досить тортур. Вони вирішили, що ти допомагатимеш головному маляреві Осману в розшуках мерзотника-душогуба, який убиває художників, рабів Його Величності, котрі готують книгу. У вас три дні часу. Ви знайдете цю єхиду, вивчивши розмальовані майстрами сторінки та провівши бесіди з кожним. Повелитель украй засмучений плітками, що їх розпускають інтригани про книгу та малярів. Ми з головним скарбничим Хазимом-агою допомагатимемо вам у пошуках того падлюки. Це теж розпорядження нашого падишаха. Один з вас є родичем небіжчика Еніште-ефенді й чув його розповіді, йому відомі історія книги й те, як працювали майстри ночами. Другий — великий майстер, який пишається тим, що знає всіх малярів цеху, мов свої п'ять пальців. Якщо за три дні ви не розшукаєте ту брудну свиню — і не тільки її — а ще й викрадену нею сторінку, котра стала причиною пліток, то за наказом нашого справедливого падишаха тебе, Kapo-ефенді, сину мій, першого поведуть на допити з тортурами. Далі на черзі — майстри з малярської братії. Тут у нас не виникає жодних сумнівів.

Я не помітив ані найменшого перезиркування чи знаку, якими б обмінялися ці двоє старих друзів, що роками працювали разом, — головний маляр Осман та головний скарбничий Хазим-ага, який робив маляреві замовлення й виділяв зі скарбниці кошти та матеріали.

— Всім відомо, — повів далі начальник султанської варти, — якщо в палатах, покоях, майстернях падишаха було скоєно злочин, то звинувачується ціле відділення майстрів доти, доки буде знайдено й видано злочинця. Відділення, яке не видає вбивцю зі свого середовища, саме потрапить у список убивць, і будуть покарані всі без винятку, від підмайстра до майстра. Тому нехай наш головний маляр Осман пильнує, передивиться своїм гострим оком усі сторінки книги й з'ясує, де наріжний камінь диявольщини, хитрощів, чварів та інтриг, котрі нацькували безвинних художників один на одного, нехай він передасть злочинця в руки непогрішного правосуддя повелителя світу, нашого падишаха, і тим самим змиє бруд зі свого цеху. Для цього ми надамо йому все необхідне. Мої люди вже обшукали дім кожного з відомих малярів, зібрали сторінки книги, над якою вони працювали, й невдовзі будуть з ними тут.

41. Я — майстер Осман

Начальник султанської варти та головний скарбничий повторили нам розпорядження падишаха й вийшли. Ми залишилися в кімнаті вдвох. Звичайно, після розіграшу з тортурами, переляку та пролитих сліз, Кара був розбитий і пригнічений. Він мовчав, наче мала дитина. Я не зачіпав Кару; знав, що згодом полюблю його.

Я мав три дні, аби розпізнати своїх малярів, розглядаючи сторінки, що їх принесли люди начальника султанської варти з домівок каліграфів та найобдарованіших художників. Ви пам'ятаєте, яку огиду я відчув, ледь глянувши на ілюстрації до книги Еніште-ефенді: їх Кара передав головному скарбничому Хазимові-азі, аби виправдати себе. Проте варто визнати, — для маляра, котрий усе своє життя присвятив живопису, в тих сторінках, які викликають страшенну відразу, є щось привабливе. Адже ж просто погане мистецтво взагалі нічого не пробуджує в душі. Ось як воно. Я знову почав з цікавістю розглядати дев'ять сторінок, над якими покійний дурень змушував ночами працювати малярів.

На заставці чистого аркуша, яку виконав бідолаха Заріф, — його заставки та рамки були й на інших малюнках — я побачив дерево. Намагавсь уявити: з якої воно сцени, з якої оповіді. Коли доручив своїм художникам, улюбленому Келебеку, кмітливому Лейлеку чи хитрому Зейтіну, зображати дерево, то вони спершу уявляли собі його як частину якоїсь оповіді, аби малювати в спокої, без тривожних помислів. Коли ж я потім уважно придивлявся до того дерева, то з його віття, листя міг визначити, який саме твір надихав художника. А це дерево — якесь нещасне й самотнє; позаду нього, на чималій висоті, — лінія горизонту, яка ще більше підкреслює його самотність і нагадує стиль ширазьких майстрів незапам'ятної давнини. Оскільки лінія горизонту проведена дуже високо, то довкола дерева утворюється пустий, нічим не заповнений простір. Отож тут змішалися бажання зобразити дерево саме по собі, як це роблять європейські художники, та прагнення показати світ з висоти в стилі перських майстрів. А в результаті вийшов похмурий малюнок, який не віднесеш ні до європейського, ні до перського живопису. Таким повинне бути дерево на краю світу, — сказав би я собі, однак, намагаючись поєднати два протилежні стилі, мої маляри та ідіот-небіжчик створили щось недолуге, позбавлене здорового глузду. І насамперед бісила ця недолугість, а не витоки малюнка з двох різних стилів.

Та ж злість охопила мене й тоді, коли я роздивлявсь інші ілюстрації: чарівного коня, що неначе виринув зі сну, жінку з похиленою головою. Діймав і вибір тем: то два мандрівні дервіші, то шайтан. Без сумніву — це мої маляри нашпигували падишахову книгу тими ілюстраціями.