Мене називають Червоний - Сторінка 64

Дітей з Хайріє випровадила з дому ти. Про те, що він лишиться сам, знали Хайріє та, мабуть, Естер. А взагалі, тобі видніше, кому про це було відомо.

— Іноді мій внутрішній голос немов підказує мені, чому все так погано, відкриває мені таємницю всіх злощасть. Аби випустити той голос із себе, я говорю, проте він, ніби вві сні, не може вирватися з горла. А ти вже не той добрий і безгрішний Кара, якого я знала в дитинстві.

— І ти, й твій батько знехтували тим добрим Карою.

— Якщо ти побрався зі мною, щоб помститися батькові, то радій — ти вже помстивсь. Але, мабуть, через те тебе анітрохи не люблять діти.

— Я бачу, — відповів він, однак суму в його голосі не відчувалося. — Ти була нанизу, вони ще не поснули, і я чув, як голосно дражнилися: "Кара, Кара — в дупі діра".

— Якби ти їх відлупцював… — порадила я, таки справді бажаючи, щоб він їх покарав, та затнулась і закінчила: — Якби ти підняв на них руку, я б тебе вбила.

— Залазь до мене в ліжко. Змерзнеш, — сказав він.

— Може, я взагалі ніколи не залізу до тебе в ліжко. Може, нам узагалі не треба було одружуватися. Наш шлюб — несправжній, — ось як говорять. Уночі, ще до того як заснути, я чула Хасанові кроки. Не забувай: ми жили всі разом, і я роками прислухалася, як він ходить. Його люблять діти. Так, він — жорстокий. У нього є червона шабля — спробуй захистися від нього.

Та в погляді Кари було стільки втоми й суворості, що я зрозуміла: мені його не залякати.

— З нас обох у тобі найбільше як віри, так і смутку, — промовила я. — Я вперта, бо хочу бути щасливою й бачити своїх дітей захищеними, а ти — впертий, бо намагаєшся самому собі щось довести. Але не через те, що любиш мене.

Він же став говорити про те, як мене любить, як марив мною ночами в пітьмі караван-сараїв, у скелястих горах. Якби він не завів цієї мови, я б уже підняла дітей і повернулася в дім свого колишнього чоловіка. Та раптом випалила найперше, що спало на думку:

— Іноді мені здається, ніби мій чоловік може нагрянути будь-якої хвилини. Мені не страшно залишитися на ніч у твоїй кімнаті, не страшно, що нас можуть застати діти, однак я боюся, що не встигнемо ми й обійнятися, як він загрюкає в двері.

Знадвору, з-за воріт, почулися пронизливі крики котів, що, мабуть, зчепилися не на життя, а на смерть. Потім запала тиша. Я думала, що ось-ось розревусь, не могла ані поставити свічника на пюпітр, ані повернутися до дітей, до себе в кімнату. Я не вийду звідси доти, доки впевнюся, що Кара не причетний до смерті батька, сказала сама собі.

— Ти принижуєш нас, — озвалася я до Кари, — після одруження зі мною поводишся зверхньо. Ти вболівав за нас, коли не повертався мій чоловік, і тепер уболіваєш — після смерті батька.

— Шекюре-ханим, — шанобливо почав він, що мені дуже сподобалося, — ти знаєш, що говориш неправду. Заради тебе я ладен на все.

— Тоді встань з ліжка і почекай на ногах, як я.

Навіщо я сказала, що чогось чекаю?

— Не встану, — сором'язливо відповів він, киваючи на укривало й натякаючи, що вдягнутий у нічне.

Він мав рацію. Проте мене вкотре довело до шалу, що Кара не слухається мене.

— Поки жив батько, ти входив у цей дім крадькома, наче кіт, що перекинув молоко, — спалахнула я, — а зараз, навіть коли називаєш мене Шекюре-ханим, то сам собі не віриш і ніби хочеш сказати: затям, я не вірю в те, що говорю.

Але трусило мене не від люті, а від холоду, мої ноги, спину, шию немов обклали льодом.

— Лягай до мене й будь мені жінкою, — сказав Кара.

— Як ти збираєшся знайти мерзотника, котрий убив тата? — запитала я його. — Якщо пошуки затягнуться надовго, я не зможу залишитися в цьому домі з тобою.

— Завдяки тобі й Естер майстер Осман вийшов на слід, вивчаючи зображення коней.

— Майстер Осман був затятим ворогом мого батька. Як змиритися нещасному таточкові з тим, що розшуки душогуба потребують допомоги майстра Османа? Тато все бачить згори, і його серце розривається.

Враз Кара підхопився з ліжка й кинувся до мене. Я не встигла й поворухнутись. Однак, наперекір собі самій, загасила рукою свічку й лишилася стояти на місці. Кімнату огорнула пітьма.

— Тепер батько нас не бачить, — прошепотів він, — ми обоє — самі-самісінькі. Скажи мені, Шекюре: після мого повернення ти мені натякнула, що зможеш мене покохати, що в твоїй душі для мене є місце. Ми вже побрались, а ти уникаєш кохання зі мною.

— Я вийшла за тебе не з власної волі, — теж пошепки відповіла я.

І відчула в темряві, що мої слова, наче цвяхи, впиваються в його тіло, — так писав у своїх творах Фізулі.

— Якби я покохала тебе, то покохала б ще в дитинстві, — знову прошепотіла я.

— Тоді скажи мені, красуне, в пітьмі, — сказав він, — ти знала кожного з малярів, що навідувалися до вас у дім, ти підглядала за ними. Хто з них, по-твоєму, вбивця?

Мені подобалося, що він, попри все, зберігає бадьорість. Він — мій чоловік.

— Я змерзла.

Чи відповіла тоді йому — не пам'ятаю. Ми почали цілуватися. Досі тримаючи в руках свічника, я обняла Кару, він засунув свого ніжного, наче оксамит, язика в мій рот; мої сльози, волосся, нічна сорочка, тремтіння, його тіло — все було чарівно. Як добре було ввіткнутися носом у його гарячу щоку й грітись, але, оговтавшись, я стрималася, цілуючи його, не могла забути про себе, про свічника у руці, тата, який стежив за мною, колишнього чоловіка, дітей, що спали в ліжку.

— Хтось пробрався в дім! — закричала я, відштовхнула Кару й вибігла в передпокій.

49. Моє ім'я — Кара

Ніби гість, що почувається винним, я нечутно, непомітно вислизнув з дому в передсвітанковій темряві і довго-довго йшов розгрузлими вулицями. Біля мечеті Беязит звершив абдест, зайшов усередину. В мечеті не було нікого, окрім імама-ефенді та якогось старого, що примудрявся спати й вершити намаз одночасно, — такого вміння досягнеш либонь у років сорок. Заглиблені в свої сонні марева й гіркі спомини, ми інколи вчуваємо, що Аллах дослухається до нас, і тоді, наче людина, котра гарячковито хапається за руку падишаха, маючи якесь прохання, ми з тією ж надією про щось благаємо Його, — я молив Всевишнього дарувати мені дім, повен щастя й любові.

Я відчув, що за час мого перебування в Стамбулі, за якийсь тиждень, майстер Осман зайняв у моїй душі місце дядька-небіжчика. Він був моєю протилежністю, дальшим мені за Еніште, проте вірив у мініатюру набагато сильніше за дядька. Мені він нагадував скорше старого дервіша, аніж видатного майстра, котрий роками викликав у малярів страх, тривогу й любов.

Від дому майстра до палацу ми їхали верхи: він — ледь згорбившись у сідлі, я — трохи схилившись на бік, нас можна було прийняти за старого дервіша й палкого мюрида, зображених на дешевому малюнку до якоїсь сивої легенди.

У палаці нас із нетерпінням чекав начальник султанської варти зі своїми людьми. Наш падишах був переконаний, що ми вмить розпізнаємо того клятого душогуба за зображеннями коней, створеними трьома видатними малярами, тому тут уже розпорядилися піддати осоружного вбивцю тортурам. Так нам сказали, — можливо, падишах і не чув про своє веління. Та нас повели в отой поспіхом споруджений будиночок у непримітній місцині саду Хас — саме йому надавали перевагу під час таємних допитів, тортур і страт, про які не розголошували, тоді як біля водойми, зазвичай, влаштовували катування напоказ, усім у науку.

Якийсь молодик — настільки ввічливий і вишуканий, що не скидався на людину начальника султанської варти, впевнено розклав перед нами на підставці для книжок три аркуші паперу.

Ледь майстер Осман дістав окуляр, як моє серце загупотіло. Лінза та нахилене над нею око, наче орел, що переможно ширяє над землею, повільно пройшлися над трьома неперевершеними малюнками коня. Й, наче орел, котрий помітив газель, за якою полює, лінза та око щоразу завмирали там, де були відтворені ніздрі скакуна, проте щоразу — ніякої реакції.

— Немає, — холоднокровно промовив майстер Осман через деякий час.

— Чого немає? — здивувався начальник султанської варти.

Я гадав, що великий майстер вивчатиме роботи повільно, не минаючи жодної цятки на зображенні від гриви до копит.

— Осоружний художник не залишив ніякого сліду, — промовив майстер Осман. — А хто намалював гнідого коня, залишається незрозумілим.

Взявши лупу, я придивився до ніздрів скакунів — мій учитель не помилився. На жодному з трьох зображень храпи не були схожими на храпи гнідого коня, створеного до книги Еніште.

Я згадав про катів, що чекали надворі біля якогось величезного знаряддя для тортур, — мені й на думку не спадало, як його використовують. Намагаючись простежити за катами крізь щілину прочинених дверей, я побачив, що один з них ривком кинувся втікати, наче за ним гнався джин, вискочивши на шовковицю, він заховався в її вітті.

В цю ж мить увійшла опора неба та землі, Його Величність падишах, він був, наче сонячний промінь, котрий ллє світло на сірі сутінки ранку.

Майстер Осман відразу виклав повелителеві, що в цих зображеннях коней для нас немає нічого важливого. Проте не втримався, щоб не звернути увагу падишаха на особливості неперевершених скакунів: один із них був гідний шаха, в другого — витончена, граційна постава, в третього відчувалися норов і поважність, властиві коням з ілюстрацій до дуже давніх книжок. Разом з тим мій учитель висловив свої припущення щодо того, хто автор кожної з робіт, а хлопчина, який відвідав уночі художників, підтвердив його здогади.

— Не дивуйтеся, мій повелителю, що я знаю кожного з моїх малярів як свої п'ять пальців, — провадив майстер. — Я здивований, бо не розгадав, кому належить одна з робіт художників, яких я так вивчив за стільки літ. Дивуюся самій її появі. Однак кожен огріх, особливість будь-якого видатного маляра має під собою підґрунтя.

— Яке? — не зрозумів падишах.

— Ваша Величносте, повелителю світу, воєначальнику з воєначальників, падишаху, як на мене, то скритий підпис, який ми вбачаємо в ніздрях цього гнідого скакуна, не є звичайною безглуздою й неусвідомленою хибою художника. Його коріння треба шукати глибше, в інших мініатюрах, у взірцях та стилях, скоріше за все — в інакших, незвичних нам зображеннях коней. Якби ми переглянули сторінки столітніх книжок, що зберігаються у вашій скарбниці, в підземеллях, замкнених важкими замками, в кованих скринях і залізних шафах, то, можливо б, і виявили, що той огріх, як ми його називаємо, належить певному стилю.